Ці ридання залунали в трюмі, де всі мовчали, наче на похороні. Хтось гукнув з кутка: "Still!" 1 — але умовк, наче вражений власним голосом. Тим часом скло ще з одної лампи впало на підлогу, а вогонь погас. Зробилося ще темніше. Люди збивались в один куток, щоб бути ближче одному до одного. Мовчсзна тривога запанувала в усій залі, коли раптом пролунав голос Вавжона:
>™ Kirie eleison!2
f— Христе боже, ele)soni — відповіла, хлипаючи. "Лариси.
— Христе боже, вислухай нас!
Ї— Отче небесний, змилуйся над нами! — пре іов-ляли вони обоє літанію. В темному трюмі голос старого чоловіка і плачливі відповіді дівчини звучали з дивною урочистістю. Декотрі з емігрантів попідводили голови й почали прислухатись. Поступово дівчи
1 Тихо! (Нім.)
2 Господи, помилуй! (Старогрецьк.)
на перестала плакати, голоси стали спокійніші, чистіші. Знадвору вила і вторувала їм буря.
Раптом коло входу розлігся крик. Хвиля вибила двері й ринула в трюм: вода з плюскотом розтеклася по всіх закутках; жінки з вереском кинулись до ліжок. Всім здалося, що це вже кінець.
За хвилину увійшов помічник капітана з ліхтарем у руці, весь мокрий і розчервонілий. Кількома словами він заспокоїв жінок, сказавши, що вода потрапила в трюм випадково, потім додав, що оскільки пароплав знаходиться у відкритому морі, небезпеки великої нема. Так минула одна година, друга. Буря шаленіла все дужче. Пароплав скрипів, поринав носом, по саму палубу лягав на борти, проте не тонув. Люди потроху заспокоїлись, деякі полягали спати. Минуло ще кілька годин; крізь горішнє заґратоване вікно в темний трюм заглянуло сіре світло. На океані наставав день, блідий, наче переляканий, сумний, похмурий, проте він приносив якусь полегкість і надію. Проказавши всі молитви, які знали напам'ять, Вавясон і Марися всунулись на свої тапчани й міцно поснули.
Збудило їх дзеленчання дзвоника, що кликав на сніданок. Та воїш не могли їсти. Голови їх були важкі, немов налиті оловом; старий почував себе ще гірше за дівчину. Його стуманіла голова нічого не могла збагнути. Німець, який намовляв його емігрувати в Америку, правда, казав, що доведеться їхати водою, але Вавжон ніколи не думав, що це триватиме стільки днів і ночей. Гадав, що переїде кудись пороном, як уже не раз у своєму житті переїжджав. Якби він знав, що море таке величезне, був би залишився в Ліпин-цях. Крім того, непокоїла його ще одна думка: чи не занапастив він своєї й доччиної душі, чи не гріх то католикові з Ліпинець спокушати бога й пускатись у це море, яким вони пливуть ось уже п'ятий день, а другого берега все не видно, якщо той берег справді є.
Та сумніви і страхи мали мучити його ще цілих сім днів. А буря ще шаленіла сорок вісім годин, потім ущухла. Вавжон з Марисею знов обісмілились вийти па палубу, та коли побачили розколисані, чорні й ніби розлючені вали води, ті мокрі гори, що накочувались на пароплав, побачили рухомі бездонні долини, знов подумали: із цих прірв їх врятує хіба що рука господня або якась сила, але — не людська.
Нарешті зовсім випогодилось. Проте минав день за днем, а перед пароплавом видно було тільки безкраю безодню, часом зелену, часом блакитну, що зливалася вдалині з небом. На тому небі інколи пропливали невеликі білі хмарки, що надвечір червоніли й лягали спати на далекому заході. Пароплав гнався за ними водою. Вавжон і справді подумав, що море ніколи не скінчиться, але наважився когось спитати.
Одного разу він зняв свою конфедератку і, низько вклонившись матросові, спитав його:
— Вельможний пане, а скоро ми доїдемо до перевозу?
О диво! Матрос не вибухнув сміхом, а спинився і слухав. З його обвітреного, червоного обличчя було видно, що він силкується щось пригадати... Нарешті він спитав:
— Was?
— Чи скоро ми доїдемо до землі, вельможний пане?
— Два дні! Два дні! — трудно вимовляючи слова, повторював матрос, водночас показуючи два пальці.
— Красно дякую.
— Відкіля ви?
— З Ліпинців.
— Was ist das Lip Шее! 1
Марися, що підійшла на той час до них, густо за
1 Що таке Ліпияці? (Нім.)
шарілася, але несміливо глянула на матроса і сказала тоненьким голоском, як говорять сільські дівки:
— Ми з-під Познані, пане...
Матрос став задумливо дивитись на латунну скобу в поручні, потім глянув на дівчину, на її білу як льон голову, і щось схоже на розчулення позначилось на його загрубілому обличчі.
Потім він серйозно сказав:
— Я був у Гданську... розумію по-польськи... Я — кашуб... Ваш Bruderале то давно! Jetzt ich bin Deutsch...2
Сказавши це, він підняв кінець каната, якого до цього тримав у руці, одвернувся і, крикнувши по-матроському "Го-го-о!", почав його тягти.
Відтоді цей матрос, побачивши Вавжона й Марисю на палубі, приязно усміхався до них. Вони також дуже раділи, бо знайшлася на цьому німецькому пароплаві жива душа, що прихильно поставилась до них. Зрештою дорога вже кінчалась. Другого дня, коли Марися і Вавжон вийшли на палубу, перед їхніми очима постала дивна картина. Вдалині щось гойдалось на хвилях, а коли пароплав підійшов ближче, стало видно, що то велика червона бочка, яку злегка погойдували хвилі. Далеко попереду чорніла друга така, третя і четверта. На воді і в повітрі плавав сріблястий легенький туман, море було гладеньке і спокійне, а на ньому, скільки око сягало, щораз більше бочок гойдалося на воді. За пароплавом з криком і писком летіли зграї білих птахів з чорними крилами. На палубі панував незвичайний рух. Матроси понадягали нові куртки; одні мили палубу, другі чистили латунні частини на бортах та вікнах. На щоглі висів один прапор, на кормі другий — більший.
1 Брат (нім.).
2 Тепер я німець... (Нім.)
Пожвавлення і радість охоплює подорожніх. Всі до єдиного повибігали на палубу, декотрі повиносили нагору свої речі й почали затягати на них ремені.
Дивлячись на все це, Марися сказала:
— Мабуть, допливаємо до суходолу.
Батько й дочка відчули полегкість. Нарешті попереду на заході показався острів Сеиді-Гок і другий, з великим будинком посередині, а вдалині — немов згусклпй туман, чи хмара, чи якийсь дим, що розповзся смугами по морю: щось невиразне, далеке, каламутне, безформне... Забачивши все це, пасажири загомоніли, показуючи наперед руками, пароплав, ніби теж зрадівши, гучно загудів.
— Що воно таке? — спитав Вавжон.
"— Нью-Йорк,—відповів кашу б, що стояв збоку. І Поступово ті дими стали розходитись і танути, а на їх тлі, в міру наближення пароплава, проступали обриси будинків, дахів, коминів; гостроверхі вежі все ясніше вирізнялись на блакиті, а обіч них поставали високі фабричні димарі з розвіяними вгорі стовпами диму. Внизу перед містом виднівся ліс щогл, а на їхніх верхівках тисячі різнобарвних прапорів, якимп морський вітер маяв, немов квітами на луці. Пароплав усе наближався до гарного міста, що ніби виринало з води. Велика радість і здивування пойняли Вавжона; він скинув шапку, роззявив рота й дивився та й дивився, нарешті озвався до дівчини:
— Марисю!
— Ой боже мій!
— Бачиш?
— Бачу.
— А дивуєшся?
— Дивуюсь.
Але Вавжон уже не тільки дивувався, а й жадав. Дивлячись на зелені береги по обидва боки міста і темні смуги парків, казав далі:
-<— Ну, хвалити бога! Якби дали землі зараз же коло міста з отією зеленою левадою, ближче було7 б до базару. Прийде ярмарок: чи корову продати, чи свиню погнати, то зараз і продаси. Народу тут, видно, як маку. Був я в Польщі хлоп, а тут буду пан."
В цю хвилину перед його очима на всю довжину постав розкішний Національний парк. Побачивши великі та пишні дерева, Вавжон сказав:
— Уклонюсь низенько вельможному комісарові, скажу йому спритненько, щоб подарував мені зо дві десятини отого бору, а на решті дозволив збирати хмиз. Як панувати, то панувати! Наймита з дровами вранці до міста посилатиму, бо бачу, що німець пе одурив мене...
Марисі теж хотілося стати панієго, і сама не розуміла, чому їй на думку спала пісенька, якої дружки боярам співали:
Який же ти пан? Який же ти пан? Як весь твій маєток — Шапка й жупан?
Чи, може, вона вже мала намір співати щось отаке Яськові, коли він приїде за нею, а вона буде вже поміщицею?
Тим часом від карантину до пароплава примчав катер. З нього вийшло четверо чи п'ятеро людей па палубу. Почались розмови та перегукування. Незабаром з міста приплив другий катер з агентами дешевих готелів, Ьоагйіпц-Ііоте1 з провідниками, міняйлами грошей, агентами залізниць; усі вони щосили кричали, штовхались, шастали по всьому пароплаву. Вавжон і Марися потрапили ніби в якийсь коловорот і не знали, що їм робити.
Заїздів (англ.).
Кашуб порадив старому обміняти гроші й допоміг йому це зробити, щоб його не одурили. За те, що мав, Вавжон одержав сорок сім доларів сріблом. Поки все це відбувалось, пароплав так наблизився до міста, що стало видно не тільки будівлі, а й людей, які стояли на набережній, потім поминув багато великих і малих суден, нарешті доплив до молу і всунувся в вузький портовий док.
Подорож скінчилась.
Люди висипали з пароплава, як бджоли з вулика. Вузьким трапом з борту на берег потяглась розмаїта юрба: пасажири першого класу, потім другого, ті, що їхали в трюмі, навантажені речами,— наостанці. Коли Вавжон і Марися, підхоплені юрбою, опинились коло борту, вони побачили кашуба. Він сильно потиснув Вавжонові руку і сказав:
— Bruder, зичу Gluck1 і тобі, дівчино. Боже вам поможи!
-~< Хай вам бог заплатить! — відповіли обоє. Прощатись довше не було часу. Юрба попхнула їх по похилому трапу, і за хвилину вони опинились у величезному будинку митниці.
Митник у сірому сюртуку із срібною зіркою помацав їхні пакунки, гукнув: "All right! " показав на вихід. Вони вийшли й опинились на вулиці.
—— Тату, а що ми будемо робити? — спитала Марися.
— Доведеться ждати. Німець казав, що сюди одразу прийде урядовий комісар і питатиме про нас.
Вавжон і Марися стали під стіною чекати комісара. Круг них вирувало величезне незнане місто. Вони ніколи не бачили нічого подібного. Перед ними простяг-
Щастя (нім.). Все гаразд (англ.).
лпся широкі б рівні вулиці, а вулицями проходили юрби людей, немов иа ярмарку. Посередині посувались карети, омнібуси, навантажені фургони. Навкруги лунала дивна, незнана мова, кричали робітники й торговці. Щохвилини проходили зовсім чорні люди з великими, кучерявими головами.