Діти морозу (збірка)

Джек Лондон

ДІТИ МОРОЗУ

У ЛІСАХ ПІВНОЧІ

Проминувши останні миршаві деревця і рідкий чагарник, втомлений подорожанин потрапить у саме серце пустелі. Здавалося б, скнара Північ не потерпить нічого живого, проте є тут великі ліси, широкі й веселі простори. Та люди про це тільки-тільки дізнаються. Лише вряди-годи заходили сюди мандрівники, але досі ще ніхто з них звідси не повернувся, щоб розповісти про ці землі світові.

Це справді лихий край, безплідна пустеля під Полярним колом, похмура й невесела батьківщина пижмового бика і сухореброго тундрового вовка. Такою знайшов цю країпу Евері Ван-Брант; безрадісні, непривітні, безлісі простори, де тільки нужденний обрісник та мох ледве вкривають землю. Але коли він, нарешті, дістався тих місць, що їх позначають на карті білими плямами, то побачив багатющі глицеві ліси, які нікому навіть не снилися, і надибав на такі племена ескімосів, про існування яких ніхто ніколи й не здогадувався. Він давно мав на меті (до цього вабило його і славолюбство) знищити ці білі плями на карті, позначити на них гори, ущелини, водні басейни і хвилясті лінії річок; тому з подвійною втіхою думав він про недвозначно реальні ліси та тубільні селища в цім краю.

Евері Ван-Брант, або точніше професор геологічного інституту Е. Ван-Брант, був помічник начальника експедиції і начальник окремого її загону. Відійшовши з своїми людьми вбік, миль на п'ятсот понад притокою Телону проти води, він несподівано натрапив на одне з невідомих селищ. Він ішов попереду, а за ним, насилу пересуваючи ноги, плентались восьмеро человік. Двоє були франко-канадські провідники, а решта — кремезні індіяни племені крі з Манітоба-вей. Лише він один був чистий англосакс, і кров, бурхливо переливаючись у жилах, кликала його йти за традиціями предків. Йому здавалося, що поруч нього тіні Клайва й Гастінгса, Дрейка й Релея, Генгеста й Горси[55].

Він аж тремтів від радісного збудження, що от він перший із людей своєї раси вступає в це далеке північне селище. Його супутники помітили, що він, ніби скинувши з себе втому, прискорив ходу.

Коли мандрівники підходили до селища, воно зовсім спорожніло. Уся людність вийшла напроти них: попереду йшли чоловіки з луками й списами напоготові, а позаду наполошено тулилися жінки та діти. Ван-Брант підніс угору правицю — знак миру, зрозумілий усім народам. Тубільці відповіли тим самим. Та нараз із натовпу вибіг якийсь чоловік в оленячих шкурах і, простигши Ван-Брантові руку, вигукнув звичне: "Здорові були!" Його темно-бронзове засмагле обличчя геть заросло бородою, але Ван-Брант, на превелике своє розчарування, пізнав у ньому людину білої раси.

— Хто ви? — спитав він, стискаючи простягнену руку. — Андре?[56]

А хто це Андре? — спитав і собі незнайомець.

Ван-Брант уважно на нього подивився.

— Можу заприсягтись, ви тут уже давненько!

— П'ять років, — відповів чоловік, і промінь гордості спалахнув у нього в очах. — Але ходім, поговоримо.

— Нехай стануть табором поруч, — додав він, перехопивши погляд, що Брант кинув на своїх товаришів. — Старий Тантлач подбає про них. Ходім.

Повернувшись, він швидко попростував до селища. Ван-Брант пішов за ним слідом. Безладно розкидані вігвами були обтягнені лосячими шкурами, і їх, мабуть, ставили там, де зручніше, бо грунт навкруги був дуже нерівний. Ван-Брант оглянув пильним оком оселі й одразу прикинув:

— Двісті чоловік, не рахуючи дітей, — сказав він. Бородань кивнув головою.

— Так, близько того. А ось тут і я живу… трохи збоку. Як бачите, тут менше людей. Сідайте… коли ваші люди зварять щось їсти, то й я з вами попоїм. А чай — я вже забув, який він і на смак… П'ять років — і ні разу не покуштував, навіть і запаху не чув… І тютюн є? Дякую… І люлька?.. Добре!.. Тепер тільки б сірника. Побачимо, чи це зілля не розпахтілося…

Він обережно, як справжній лісовик, черкнув сірником, заслонив полум'я так, ніби воно було єдине в світі, втягнув у себе дим, задумливо затримав його і помалу, смакуючи, випустив крізь стулені губи. Обличчя йому ніби полагідніло. Він одхилився назад, очі його трохи притуманіли. Безмірно задоволений, він глибоко зітхнув і раптом сказав:

Боже! До чого ж смачнюще!

Ван-Брант співчутливо притакнув головою.

— П'ять років, кажете?

— П'ять років. — Чоловік знову зітхнув, — Вам, звичайно, хочеться знати, як це трапилось. Історія досить дивна… але розповідати, власне, нема про що. Я прийшов з Едмонтона полювати на пижмового бика. Тут з нами — зі мною, Пайком та іншими, — скоїлося нещастя: голод, незгоди — звичайна річ. Товариші мої погинули, я без харчів, без нічого… Я єдиний вижив і доповз, мало не рачки, сюди, до Тантлача.

— П'ять років, — пробурмотів Ван-Брант, ніби згадуючи, що було пять років тому.

— П'ять років минуло в лютому. На початку травня я вже перебрався через Велике Невільниче озеро.

То ви — Ферфакс? — перебив його Ван-Брант.

Чоловік кивнув головою.

— Чекайте, дайте мені згадати… Джон… Ви — Джон Ферфакс!

— Звідки ви знаєте? — ліниво спитав чоловік, увесь поринувши в пускання калачиків диму.

— У газетах про це тільки й писалось тоді. Преванш…

— Преванш! — Ферфакс вирівнявся і відразу пожвавішав. — Ми загубили його в Курних горах.

— Так, але він звідти вибрався.

Ферфакс відхилився назад, і знову заходився пускати дим калачиками.

— Я радий це чути, — задумливо сказав він. — Упертий був чолов'яга, коли забирав собі щось у голову. То він живий? Ну, я радий.

П'ять років… Слова ці невідступно стриміли у мозкові Ван-Бранта, і перед очима, як живий, постав образ Емілі Саутвейт. П'ять років…

Низько над землею з криком летіла зграя диких гусей. Завваживши селище, вони раптом повернули на північ, проти тьмяного сонця. Ван-Брант недовго міг простежити за ними. Він вийняв годинника — перша година ночі. На півночі хмари були ніби закривавлені. Густо-червоне сонячне проміння кидало на чорні ліси якесь лиховісне світло. Повітря було напрочуд тихе й непорушне, здавалося, не ворухнеться ані голка на соснині. Найтихіші звуки з селища чути було чітко й виразно, як сигнал сурми. Індіяни і французи-провідники, піддаючись чарам цієї дивної тиші, перемовлялися впівголоса. Навіть кухар, і той мимохіть менше гримотів казанком та сковородою. Десь плакала дитина, а з глибини лісу срібною струною бриніло тужливе жіноче голосіння: о-о-о-о-га-га-га-га-га а-а-а о-о-о-о-а-га-га-га-а!

загрузка...

Ван-Брант відчув, як дрижаки побігли у нього по тілу, і збуджено потер руки.

— Отже, вони вважали мене мертвим? — тихо запитав його співбесідник.

— Авжеж! Ви не поверталися, і ваші приятелі…

— Не забарились про мене забути, — доказав Ферфакс з хрипким задирливим сміхом.

— А чому ви не вернулися?

— Трохи через те, що не було бажання, а трохи через незалежні від мене обставини. Бачите, коли я познайомився з Тантлачем, він лежав з поламаною ногою. Справа була кепська. Я дав раду нозі і вилікував його. Але й сам я дуже знемігся, отже, мусив перше набратися сил, а тоді вже куди рушати. Я був першою білою людиною, яку він побачив, і йому здалося, що я надзвичайний мудрець. Та й справді, я показав таки багато корисного його племені. Між іншим, я навчив їх воєнної тактики, і вони звоювали чотири сусідніх племені, — їхніх селищ ви ще не бачили, — і Тантлач став правити всім цим краєм. Зрозуміла річ, вони цінували мене дуже високо, так що, коли я, нарешті, вирішив піти від них, вони й слухати про це не хотіли, їхня гостинність дійшла до того, що вони приставили до мене двох людей, які день і ніч стежили за мною. Тантлач запропонував мені винагороду, — тобто деякою мірою винагороду, — а оскільки мені було байдуже — лишатись чи піти, то я й лишився.

Я знав вашого брата у Фрейбурзі[57]. Я Ван-Брант.

Ферфакс рвійно нахилився вперед і потиснув йому руку.

— То ви давній приятель Біллі? Бідолаха Біллі! Він часто розповідав мені про вас.

— Чудне місце для зустрічі, правда? — додав він, обвівши поглядом первісний краєвид. Хвилину прислухався він до тужливих нот жіночого голосіння. — Її чоловік потрапив у лапи до ведмедя, і вона тяжко сумує за ним, — пояснив він.

— Звіряче життя! — бридливо зауважив Ван-Брант. — Я гадаю, що після п'яти років такого животіння цивілізація здасться вам особливо привабливою. Що ви на це скажете?

— Не знаю, — обличчя у Ферфакса збайдужіло. — Вони все ж таки чесний народ і живуть, як самі вміють. І потім вони надзвичайно прості, немудровані. Почуття у них не дрібниться на тисячу й одне витончене переживання. Вони люблять, бояться, ненавидять, гніваються, тішаться щастям — у найпростішому, звичайному і нехибному розумінні цих слів. Може, це й звіряче життя, проте жити так легко. Ніяких залицянь, ніяких зальотів. Коли вас уподобала жінка, вона просто скаже вам про це, коли вона зненавидить вас, то теж скаже про це. Ви можете побити її, коли вам спаде на думку, але справа в тому, що вона напевно знає, чого ви хочете, а ви знаєте, чого вона хоче. Ніяких помилок, ніяких непорозумінь. Після гарячкової нашої цивілізації це навіть принадно. Розумієте?

— Ні, це зовсім непогане життя, — додав він, помовчавши. — Досить добре, як на мене, і я лишусь тут.

Ван-Брант задумливо схилив голову, і легенька посмішка з'явилась йому на устах. Ніяких залицянь, ніяких зальотів, ніяких непорозумінь!.. Ферфакс також нелегко переживав, що Емілі Саутвейт якось "потрапила в лапи до ведмедя". І він був зовсім не такий уже поганий ведмідь, цей Карлтон Саутвейт.

— Але ж ви підете зі мною, — упевнено промовив Ван-Брант.

— Ні, не піду.

— Підете!

— Тут вельми легко живеться, кажу ж вам, — переконано правив своєї Ферфакс. — Я розумію все, і мене розуміють. Зима й літо мелькають тут, як сонячне світло миготить крізь частокіл, коли йдеш повз нього, і зміни року — це наче плями світла й тіні, і час минає, і життя минає, а тоді… тужливе голосіння в лісі і морок. Ось послухайте!

Він підняв руку. Серед тиші й мовчання срібною струною тяглась і тремтіла жіноча туга. Ферфакс тихо підхопив той голос:

— О-о-о-о-о-га-га-а-га-а-а-а-а! О-о-о-о-о-а-а-га-а I — співав він. — Хіба ви не чуєте? Хіба ви не бачите? Голосять жінки! Похоронні співи! Моє волосся сиве й довге, як у патріарха. Мої шкури так пишно обвивають моє тіло, і мій мисливський спис поруч мене.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...