Революція

Джек Лондон

РЕВОЛЮЦІЯ

ЗОЛОТІ МАКІВКИ

Я маю поле, засіяне маком. Тобто, з ласки божої і милості моїх видавців, мені дано змогу щомісяця сплачувати службовцеві однієї контори різні золоті монети і, як компенсацію за це, набувати тимчасового права власності на засіяне маком поле. Це поле полум'яніє по схилах Підмонтських горбів. А внизу під ним — увесь світ. Віддалік, за срібними водами бухти, куриться Сан-Франціско, розлігшись на пагорбах, немов другий Рим. Біля нього гора Томалпайс втикає в небо свій зубчастий шпиль, а на півдорозі між ними — Золоті Ворота, де звичайно купчаться морські тумани. З нашого маківчаного поля ми часто бачимо вдалині блакить Тихого океану і пароплави, що завжди метушливо кудись поспішають.

— Яку радість матимемо ми від наших маківок! — сказала Вес.

— Звичайно, — відповів я. — А як заздритимуть нам бідолашні городяни, коли завітають до нас. Але ми розвіємо ці їхні недобрі почуття: вони підуть звідси, несучи в руках цілі снопи золотавих маківок.

— Ну, а ці штуки доведеться, звісно, прибрати, — додав я, вказуючи на численні уїдливі таблички (спадщина попереднього орендатора), що їх можна було побачити там і сям на огорожі:

"Особиста власність. Ходити заборонено".

— Чого це ми повинні не пускати бідних городян ходити по нашому полю? Хіба тільки тому, що вони, бачте, не мають честі бути з нами знайомими?

— Бр-р, яка гидота ці всі нахабні прояви влади! — по вгавала Вес.

— Як це все принижує людину! — підтримав її я.

— І псує такий чудовий краєвид! — підхопила вона. — Огидно!

— Паскудство! — гаряче вигукнув я. — Геть їх, оті таблички!

Я й Бес чекали, коли вже зацвітуть маківки. Чекали так нетерпляче, як можуть чекати лише спраглі на природу городяни. Я забув згадати, що над полем маку стояв будиночок — низенька, стара хатина, в якій ми вирішили, відмовившись від міських звичаїв, вести здорове життя якомога ближче до природи. Нарешті серед високих колосків пшениці з'явилися перші маківки, жовтогарячі й золотаві, і ми ходили побіля них, радіючи, немов п'яні від їхнього вина, і все повторювали одне одному: ось наші квіти! Часом серед тиші нас проривало безпричинним сміхом, а то на нас нападала соромливість, і ми крадькома одне перед другим бігали подивитися на свій скарб. А коли вогняна хвиля маківок залляла все поле, ми зняли такий крик, танцюючи й плескаючи в долоні, що мало не пошаліли.

А потім прийшли гунни. Я саме голився, коли стався перший наскок, — обличчя моє було в мильній піні, руку з лезом я затримав у повітрі, аби ще раз кинути погляд на своє улюблене поле. Далеко, аж ген на тім краю, я побачив дівчинку й хлопчика з букетами яскраво-жовтої здобичі. О, — подумав я, пойнятий незвичною благодушністю, — їхня радість — це моя радість! Як приємно, що на моєму полі діти рвуть маківки. Вони рватимуть їх ціле літо… Але щоб це були тільки маленькі діти, — поспішив я додати, — і щоб рвали вони тільки з того кінця поля! Останнє я сказав, завваживши, як спосеред пшениці під моїм вікном кивають мені стрункі золотаві красуні. І тільки тоді приклав я лезо до щоки. Гоління, бачте, це така справа, що вимагає повного зосередження, отож я вже не виглядав у вікно, поки не закінчив усієї процедури. А глянувши потому, аж отетерів. Де ж моє маківчане поле? Воно зникло… Хоча ні, воно тут: онде край нього високі прямі сосни, онде магнолії, обтяжені цвітом, а там японська айва, що немов кров'ю скропила огорожу вздовж під'їзної алеї. Так, це те саме поле. Але де ж вогняна барва маківок, де стрункі золотаві красуні, що поколихувались поміж колосків пшениці під вікном? Я швидко накинув піджака і вибіг з хати. Вдалині зникали дві вели-юані яскраві кулі, оранжева й жовта: здавалося, що то сунуть полем дві величезні маківки…

Джонні,— сказав я своєму дев'ятилітньому небожеві, Джонні, якщо дівчатка знову прийдуть до нас рвати маківки, ти підійди до них і спокійно, чемно скажи їм, що цього робити не можна.

Настали погожі дні, і від сонячного тепла з лона землі виросло нове сяйво. Якось саме тоді до нас прийшла сусідська дівчинка і дуже ввічливо передала прохання своєї матері: чи не можна їй нарвати трохи маківок прикрасити кімнату. Бес дозволила, але я цього не знав і, побачивши серед поля дівчинку, замахав руками, наче семафор, і щосили загукав:

— Гей, дівчинко, дівчинко!

Вона — тільки п'яти миготіли, так хутко кинулась навтіки, а я, надзвичайно збуджений, пішов до Бес — розповісти, який могутній мій голос. Бес, рятуючи становище, поспішила до матері дівчинки — перепросити й пояснити, як усе сталося. Але та дівчинка й досі, коли де помітить мене, зараз же тікає, і я знаю, що її мати вже ніколи не буде до мене така щира, як була раніше.

Настали туманні, холодні дні, повіяли різкі, пронизливі вітри, день крізь день лив дощ. Городяни позабиралися в свої нори, немов щури під зливу. І, немов щури, яким ледве вдалося врятуватися, вони, скоро тільки випогодилось, повилізали на зелені схили Підмонту грітися під благодатним сонцем. І цілими табунами обсіли вони наше моле, витолочуючи духмяну пшеницю, хтивими руками рвучи маківки аж із корінням.

— Я приб'ю табличку, щоб тут не ходили, — сказав я,

— Доведеться, — зітхнувши, погодилась Бес. — Ніде, мабуть, не дінешся.

Але ще й вечір не запав, як вона знову зітхнула:

— Здається, любий, твої застереження ні до чого Люди, либонь, розучилися тепер читати.

Я вийшов на ганок. Міська німфа в легенькій сукні і мальовничому капелюшку, зупинившись перед однією і моїх табличок, уважно її перечитувала. Пильну розважай вість помітно було в її рухах. Це була висока й ставна дівчина. Однак, рішуче змахнувши головою і війнувши спідницею, вона стала на коліна, пролізла під огорожею всередину, а коли звелася на ноги, то в обох руках у неї були вже маки. Я наблизився до неї, дуже тактовно договорив, і вона пішла. Після цього я прибив ще кілька табличок.

Колись давно ці схили були геть усі вкриті килимом маківок. Своєю волею до життя маківки спромоглися на певну рівновагу в боротьбі проти руйнівних ворожих сил навколо. Але городяни стали новою і страшною руїнницькою силою — рівновагу було порушено, і маківки мало не всі загинули. Бо люди воліли рвати маки з найдовшими стеблами і найбільшими квітками, а оскільки це закон природи — відтворювати до себе подібних, довгостеблий мак не встигав давати насіння, і на схилах залишилися самі низькі й миршаві маківки. Та й тих, низьких та миршавих, видніло тільки де-не-де. День у день і рік у рік городяни кишіли на Підмонті, отож пощастило вижити лише поодиноким геніям раси, — у вигляді миршавих квіточок, хирлявих і недовгочасних, наче ті діти нетрів, що, не встигши розквітнути, передчасно досягають виснажливої безплідної пори зрілості.

Але на моєму полі маки почувалися чудово, — тут їх було захищено не тільки від варварів, а й від птахів. Колись на цьому полі сіяли пшеницю, яка, щоосені осипаючись, навесні сходила знову, і в її прохолодних заростях мачини ховалися від пильнооких співучих пташок. Поміж пшеницею маки підіймалися все вище й вище і виростали ще пишніші, ніж ті, що росли перше в чистому полі.

Отож городяни, дивлячись із голих горбів на моє вогняне поле, зазнавали лютої спокуси і — ніде правди діти — частенько їй піддавалися. їхньому становищу можна поспівчувати, але ще більше — долі моїх улюблених маківок. Там, де стебла пшениці затримують росу і переймають на себе сонячну спекоту, — грунт вологий, і з нього легше вирвати цілий мак із корінням, аніж зломити стеблину. Ну, а городяни, як і всі люди, вважають за краще йти лінією найменшого опору, — і з кожною вирваною квіткою вони забирали також багато тугих, не розквітлих пуп'янків, назавжди знищуючи тим самим і майбутню красу.

Один городянин, добродій середнього віку, з випещеними білими руками й неспокійними очима, особливо пожвавлював моє існування. За його поведінку ми прозвали його Прийди-ще-раз. Коли ми, стоячи на ганкові, просили його не рвати квітів, він, мовби нічого не чуючи, повільно вертав собі до огорожі, вдаючи, наче просто прогулюється. Аби посилити враження, він час від часу — їм о так само невимушено і ніби між іншим — нахилявся й зривав то одну, то другу маківку. З допомогою такого ошуканства йому завжди вдавалося спокійно собі відійти. він же приходив знову й знову, і навіть часто, і щоразу наривав добрий оберемок квітів.

Я глибоко переконаний, що життя городянина дуже непривабливе. Воно має в собі щось таке, що породжує небезпечну сліпоту й глухоту і принаймні так було, певно, а тими городянами, які навідувались на моє поле. Коли я намагався пояснити їм, як неетично вони роблять, вони всі до одного говорили, що не бачили прибитих на найвидніших місцях табличок, і, мабуть, тільки один з п'ятдесяти чув, коли ми гукали на нього з ганку. До того ж я помітив, що городян так само не можна наситити квітами, и к голодного жебрака — їжею. Як жебрак не розуміє, що з'їсти відразу п'ять фунтів м'яса набагато гірше, ніж з'їсти одну унцію, так і вони не здогадуються, що п'ятсот маківок, здавлених у сніп, далеко не такі гарні, ніж дві чи три квітки, якими можна досхочу намилуватися — і зеленим листям, і чарівними золотавими голівками.

Проте люди, позбавлені смаку, — це ще півбіди. Набагато гірші ті, що торгують квітами. Орди молодих негідників завдають мені втрат не лише зараз, але й на майбутнє,— і все це задля того, щоб, стоячи на розі вулиці, вигукувати: "Каліфорнійські маки! Лише п'ять центів за букет!" Що вже я тільки не роблю, а декому з них вдається заробляти на моєму полі щодня цілого долара. З особливою прикрістю пригадую я одну таку орду. Щоб розвідати, чи немає в нас собаки, хлоп'яки прийшли до заднього пінку з проханням: "Дайте, будь ласка, водички". їх напоїли й попросили не рвати квітів. Вони кивнули, втерлися І пішли попід самісінькою стіною будинку. Спочатку вони знищили всі квіти в мене під вікном, потім, розійшовшись пійлом, всі шестеро, кожен обома руками, почали плюндрувати середину поля. Ніяка буря не змогла б так блискавично і згубно винищити його. Я закричав на них, І нони кинулись урозтіч з оберемками колись чудових, а тепер знівечених маківок. А скільки вони їх витоптали? Цей напад, я переконаний, — найзухваліший з усіх піратських нападів, які будь-коли були на суходолі.

Якось я пішов ловити рибу, і саме тоді на нашому полі з'явилася жінка.

1 2 3
загрузка...