Волосся прилипло до спітнілого лоба, а щоки палали. Марта уже чекала з обідом.
— Десь ти ся загаяла, — добродушно промовила вона. — І де то тебе носило?
— Я… я бачила Дікена! — випалила Мері.
— Ага, тепер розумію, — втішилася Марта. — Я знала, що він ся вибирав. Ну і як, сподобався тобі наш Дікен?
— Та він… та він найліпший! — впевнено заявила Мері.
Марту це приємно вразило.
— Так-так, він хлопець надійний, певний, ту' такого ще пошукати тре', — задоволено мовила вона, — але, знаєш, ми й самі нераз троха собі з нього жартуєм, особливо з його носа: ото вже кирпатий вдався!
— Подумаєш, ніс трішки задертий. Нічого страшного! — заперечила Мері.
— А як з чогось ся дивує, то очі ся роблять такі круглі, як в кота чи зайця, — вела далі Марта.
— Неправда, у Дікена гарні очі, такі, як небо над пустищем, от, — завзято відповіла Мері.
Марта розплилася у задоволеній посмішці.
— Так, так, мама все каже: "Ти, сину, так за пташками ся задивляєш, що трошки неба впало тобі в очі. Оно які сині!" Ну а коли сміє'ся, то хіба губи в нього ся не розтягують від вуха до вуха? — глянула вона на Мері.
— Що ти таке кажеш? — мало не образилася та. Здається, Мартині зауваги повернули дівчинці колишню впертість. Тільки тепер вона захищала друга. — Коли Дікен сміється, то хоч яка б ти була сердита чи невдоволена — і сама з ним зарегочеш. То я тобі кажу, — повторила вона Дікенову фразу.
Марта весело гмукнула.
— Ну добре, добре, бачу, ти вже справді з ним ся подружила, — примирливо сказала вона. — То що, добре насіння він приніс? А лопатку?
— А ти звідки знаєш, що він все приніс? — здивувалася Мері.
— Гм, велика мудрість! Раз він у Мізелтвейті, то певно що приніс, бо ми ж йому писали. Дікен — хлопака надійний, — з гордощами заявила Марта. Досі-бо вона тільки жартома вивідувала у Мері, яке враження справив на неї хлопець, а насправді дуже пишалася своїм братом.
Мері побоювалася, що Марта розпитуватиме її далі. Так воно і вийшло. Спершу дівчина цікавилася лише насінням — які сорти, які кольори, скільки пакетиків і так далі — та знаряддями. Чи Мері вже пробувала ними працювати? Чи не важкий для неї заступ? Чи вміє обходитися з вилами? Тоді ще напучувала, щоб була обережна, бо ж вила гострі. Ну а потім, звісно, захотіла знати, де Мері збирається це все садити.
— Ти вже когось питала? Вони виділили тобі місце на твій квітник? — спитала.
— Та ні, ще нікого не запитувала, — вагаючись, відповіла Мері.
— Гм, певно, варто питати когось з простих садівників, а не головного. Дуже вже він поважний, цей містер Ровч, годі ся підступити, — щиро радила Марта.
— Я його ніколи й не бачила, не те щоб питати щось, — сказала Мері. — На городах можна побачити хіба його помічників і Бена Везерстафа.
— Ото Бена і спитай, — рішуче мовила Марта. — Не бійся, він тілько на вигляд такий похмурий, а так чоловік добрий. Він все що хоче може робити в садах, хоч і не головний. Містер Крейвен йому все дозволяє, бо його любила місіс Крейвен — він ще тоді в них був. Хто-хто, а він напевно знайде для тебе якийсь клаптик. Ту' землі доста.
— Слухай, то якщо якийсь клаптик, якийсь закуток роками ніхто не обробляє — він може бути моїм, правда? — схвильовано спитала Мері.
— А чо' ж нє? — добродушно відповіла Марта. — Хто б тобі шкодував?
Мері швидко доїла обід і вже було встала з-за столу, збираючись забігти до сусідньої кімнати за капелюшком і пальтечком, проте Марта її зупинила.
— Гей, маю щось тобі сказати, — мовила вона. — Тілько чекала, поки скінчиш їсти. Слухай: нині рано ся вернувся господар, містер Крейвен. Думаю, він нарешті схоче тебе зобачити.
Мері зблідла на виду.
— Ой! — вигукнула вона, прикро вражена. — Чого йому від мене треба? Коли я приїхала, він зовсім не хотів мене бачити. Містер Пітчер так казав, я чула.
— Чекай, не гарячкуй. Місіс Медлок вважає, що то наша мама йому порадила. Сам би він ще довго збирався, — пояснила Марта. — Вона йшла по Твейту і зобачила його. Містер Крейвен колись бував у нас вдома, то мама і відважилася з ним заговорити. Що вона йому казала — того не знаю. Але не інакше як після тої бесіди він вирішив тебе закликати. А завтра знов поїде.
— Ага, він завтра їде? — з надією спитала Мері.
— Так, і то надовго. Певно, появи'ся ту' аж восени або взимі. Вибирає'ся десь в далекі краї, як все, — розповіла їй Марта.
— Як добре, як добре! — радісно вигукнула дівчинка. Вона навіть не намагалася вдавати, що та зустріч з дядьком її тішить.
Якщо він повернеться у маєток щойно взимку чи навіть восени, то однак цілу весну і ціле літо вона матиме змогу допомагати садові — засадити його новими квітами, доглянути троянди і побачити, як вони зацвітуть. Гаразд, якщо містер Крейвен колись це виявить і йому забагнеться відібрати у неї ключа, то у неї все одно буде досить часу, аби натішитися своїм милим садом. А там, може, ще щось з'явиться.
— Не знаєш, коли він мене покличе? — спробувала з'ясувати дівчинка.
Ледве вона скінчила фразу, як двері відчинилися і на порозі постала місіс Медлок. На ній було її найкраще чорне плаття і капелюшок, а комір прикрашала велика брошка із портретом чоловіка. Це було зображення її чоловіка, містера Медлока. Він давно помер. По його смерті місіс Медлок замовила собі цю брошку і вдягала її лише за особливих нагод. Місіс Медлок була піднесена і схвильована.
— Ти геть розкудлана, — швидко промовила вона, прискіпливо оглянувши дівчинку. — Йди зачешися. Марто, піди поможи їй. Нехай вдягне найліпше плаття. Я маю завести її до містера Крейвена.
Увесь рум'янець зійшов з лиця Мері. Серце часто забилося у грудях. Вона знову почувалася незграбною, незугарною і невдоволеною всім на світі. Проте місіс Медлок не почула він неї ані слова. Стиснувши губи, Мері пішла до своєї спальні, де Марта допомогла їй перевдягтися у святкове плаття і чепурно зачесала волосся. Потім Марта передала дівчинку місіс Медлок. Та взяла її за руку і повела довжелезними коридорами. Мері розуміла: якщо вже містер Крейвен захотів її побачити, доведеться змиритися. Хоча, звісно, вона б воліла зараз працювати у саду разом з Дікеном. Машинально крокуючи побіч місіс Медлок, дівчинка думала: "Гаразд, судячи з усього, що я досі про нього чула, мій дядько — не надто симпатичний чолов'яга. Тим ліпше. Я йому, певно, не сподобаюся. Ото подивиться на мене — і знов забуде, що я існую. Нехай тільки швидше їде собі".
Вони зайшли у ту частину будинку, де вона ще не бувала. Ще трохи пройшли по коридору, тоді місіс Медлок постукала у двері. Звідтам почулося:
— Заходьте.
Вони зайшли.
— Ось міс Мері, сер, — промовила місіс Медлок, звертаючись до чоловіка, що сидів перед каміном.
— Можете залишити нас самих. Я задзвоню, коли треба буде завести її назад, — сухо проказав містер Крейвен.
Економка вийшла і зачинила за собою двері. Мері стояла, не знаючи, де подіти руки, і з цікавістю розглядала свого дядька. Вона відразу завважила, що горба у нього не було — просто плечі мав зігнуті. Поміж чорного волосся прозирала сивина. Дядько повернувся.
— Підійди сюди! — мовив він.
Мері підійшла.
Тепер вона бачила його обличчя. Воно було навіть вродливе, тільки страшенно сумне. Здавалося, чоловік сам почувався непевно у її присутності і не знав, як почати розмову.
— Ти добре тут почуваєшся? Все гаразд? — спитав він нарешті.
— Так, — відповіла Мері.
— Про тебе тут дбають?
— Так.
Містер Крейвен знову замовк і потер чоло, ніби не знаючи, що робити далі.
— Ти дуже худенька, — мовив він, роздивляючись її.
— Я вже погладшала, — відповіла Мері. Вона також не знала, як поводитися з цим дивним чоловіком.
Та поволі серце дівчинки тануло. Вона дивилася на свого дядька і бачила, що він страшенно нещасливий. Чорні очі дивилися мовби повз неї, мовби за нею бачив якийсь інший образ, що не давав йому зосередитися.
— Дитино, ти вже вибач мене, я геть про тебе забув, — глухо вимовив він. — Збирався знайти гувернантку чи няньку, але забув.
— Будь ласка, будь ласка… — благально вимовила Мері, однак до горла їй підступив клубок і вона не змогла закінчити.
— Що ти хочеш? Кажи, — стурбувався він.
— Я вже велика, мені не треба няні, — сказала Мері, трішки себе опанувавши, — і будь ласка… будь ласка… не призначайте мені гувернантки.
Він знову розгублено потер чоло і пильно глянув на неї.
— Гм, і місіс Совербі мені так говорила, — промовив собі під ніс.
Почувши це, Мері відчула у собі більше певности.
— Ви… ви про Мартину маму? — вимовила вона.
— Так, я бачився з нею недавно, — відповів він.
— Хто-хто, а вона все про дітей знає, — зовсім осміліла Мері. — Має їх дванадцятеро, то мусить знати. Її варто послухати!
Рішучість дівчинки справила враження на містера Крейвена. Він ледь помітно усміхнувся і спитав:
— То що ти хочеш? Що тобі потрібно?
— Хочу бавитися надворі, — відповіла Мері, з усієї сили намагаючись опанувати хвилювання. — В Індії я ніколи не хотіла бавитися чи гуляти, тому й апетиту не мала, ні сил не було. А тут я стала більше їсти і вже трішки погладшала.
Ця дівчинка все більше його цікавила. А цей її розсудливий тон… Геть як у дорослої.
— От бачиш, те саме казала мені місіс Совербі. Вона вважає, що тобі треба якомога довше гуляти надворі, щоб набратися сили. Це для тебе найліпше, казала вона, — мовив він приязно. — Ну а потім можна буде подумати і про гувернантку, бо вчитися також треба, — додав наостанок.
— Так, після забав надворі я почуваюся набагато ліпше, — переконувала його Мері. — Я вже он яка сильна стала.
— А де ти гуляєш? Чим бавишся? — розпитував далі містер Крейвен.
— Та скрізь, по всіх садах і городах, — обережно вимовила Мері. — Знаєте, Мартина мама передала мені скакалку. То я собі з нею скачу скрізь… дивлюся, як паростки появляються зі землі. Ви не думайте, я не роблю жодної шкоди у садах, тільки дивлюся.
— Та що ти таке кажеш? — вимовив він стурбовано. — Яку іще шкоду ти могла б тут заподіяти? Можеш робити що тобі хочеться. І перестань мене боятися.
Мері закрила рукою рот, щоб стримати радісний вигук. Вона ступила ближче до дядька і зазирнула йому в очі.
— Справді, можу бігати де завгодно? Ви дозволяєте? — схвильовано вимовила вона.
Її голос аж тремтів від радісного піднесення. Вона не могла цього приховати. Проте містер Крейвен вирішив, що дівчинка далі його боїться.
— Дитино, кажу тобі, можеш бігати і бавитися де тобі заманеться! — щиро вигукнув він. — Тут усе до твоїх послуг.