Маленький лорд Фонтлерой

Френсіс Годгсон Бернетт

Френсіс Годґсон Бернет

МАЛЕНЬКИЙ ЛОРД ФОНТЛЕРОЙ

Переклад Н. Римської

РОЗДІЛ 1

Несподіваний візит

Седрик анічогісінько про це не знав. Ніхто нічого не казав. Звичайно, він знав, що його батько був англійцем, бо так говорила мама. Але татко помер, коли він, Седрик, був іще зовсім маленьким, отож хлопчик пам'ятав його мало. Хіба те, що батько був високий, мав блакитні очі і довгі вуса… І що було чудово, коли він носив його на своїх плечах по кімнаті. Відколи татка не стало, Седрик невдовзі збагнув, що у розмовах з мамою про нього ліпше не згадувати. Як батько сильно заслаб, Седрика відіслали з дому, а коли хлопець повернувся – було вже по всьому. Матуся також геть піднепала на силі – ледве зводилася з ліжка, тоді поволі добиралася до свого крісла біля вікна і так сиділа без руху годинами. Колись з її милого обличчя не сходили усміхнені ямочки, а тепер вона була бліда як стіна. Матуся страшенно схудла – лише очі світилися, очі, у яких застигла печаль. І ще: тепер вона вдягалася лише у чорне.

– Люба, – мовив до неї Седрик (так матусю завжди називав татко, це від нього хлопчик навчився), – люба, таткові вже ліпше?

І тут хлопчик відчув, як затремтіли мамині плечі. Він підняв кучеряву голівку, подивився любій матусі у вічі – і йому самому захотілося заплакати.

– Люба, – повторив він, – йому ліпше?

Седрик серцем збагнув, що більше не належить питати. Він обхопив своїми рученятами матусину шию й обсипав її поцілунками, тоді ніжно притулився щокою до її щоки. А мама гірко плакала, поклавши голову йому на плече і міцно стискаючи його в обіймах, немовби нізащо не хотіла відпустити його від себе ні на мить.

– Так, йому вже ліпше, – схлипнула вона. – Йому дуже, дуже добре… Але… але ми з тобою залишилися самі… лише ти і я. Більше нікого.

Ось так, хоча Седрик був іще зовсім маленький, він зрозумів: його татко – той міцний і вродливий чоловік, яким його пам'ятав, – більше ніколи до нього не повернеться. Бо він помер – так говорили люди. Седрик не міг іще осягнути усієї печалі тієї події. Але матуся завжди плакала, коли він згадував при ній про татка. Врешті хлопчик вирішив, що ліпше з нею про це не говорити, або принаймні не говорити так часто. Він також відчував, що не можна залишати матусю саму, коли вона ото сиділа безмовно, втупившись невидющим поглядом у палахке вогнище в каміні або ж у вікно.

Вони з матусею мало кого тут знали – жили радше відособлено. Хоча, звісно, тоді Седрик іще не знав, що воно таке – самотність. Спізнав щойно коли став старшим. Тоді й довідався, чому до них ніхто не приходив. Його матуся була сирота: доки не вийшла заміж, не мала геть нікого з близьких. Вона була дуже вродлива і до заміжжя жила як компаньйонка з однією багатою старою панею, яка не завжди добре до неї ставилася. І ось одного дня її побачив капітан Седрик Ерол, якого запросили туди у гості. Дівчина бігла по сходах, а на її віях блищали сльози. Вона була така мила, така щира і беззахисна, що капітан ніяк не міг її забути. Потім їм іще не раз траплялися такі несподівані зустрічі. Завдяки цьому молоді люди ліпше запізналися і щиро покохали одне одного, а відтак побралися. Їхнє одруження викликало обурення оточення. Найбільше розлютився батько капітана – багатий англійський лорд, який славився крутим норовом. Окрім того, лорд страшенно не любив Америку й американців. Він мав іще двох синів – обоє були старші від Седрика. Згідно з англійським законом, найстарший з братів мав успадкувати родинний титул і немалий спадок. Якщо помирає найстарший син, тоді спадкоємцем стає середущий. Отож у капітана Седрика, наймолодшого з трьох синів старого лорда, залишалося дуже мало шансів самому отримати спадок і стати багатим.

Однак природа розпорядилася так, що саме наймолодшого обдарувала найщедріше, обділивши тим самим його старших братів. Седрик був вродливий на виду, ставний, мав милий усміх і чарівний голос. Юнак вдався відважний і шляхетний на вдачу, у нього було золоте серце – другого такого ще треба було пошукати. Здавалося, кожен, хто його стрів на своєму шляху, одразу відчував до нього симпатію.

Зовсім не такими були його старші брати. Ніхто з них не міг похвалитися ані вродою, ані добрим серцем, ані бистрим розумом. Коли навчалися в Ітонській школі, то їх там ніхто не любив. У коледжі хлопці також особливо не переймалися навчанням, а лише марнували час і тринькали батьківські гроші. Годі й казати, що друзів за час навчання так і не надбали. Старий граф, їхній батько, від своїх старших синів мав хіба одне розчарування за другим. Ті, котрі мали стати його спадкоємцями, анітрішки не були гідні його шляхетного імени. Граф уже втратив будь-яку надію, що з них виросте щось путнє – прецінь хлопці на кожному кроці доводили протилежне, а саме що до кінця своїх днів залишаться такими-ось себелюбцями, марнославцями й нікчемами, без тіні чоловічих шляхетних рис. Дуже прикро, думав собі старий граф, що лише третій син, у якого було найменше шансів стати спадкоємцем, отримав найщедріші дари від матінки природи – йому дістався увесь чар, уся сила і мужня краса. Бували навіть хвилини, коли граф аж сердився, що його врода і шляхетність якнайбільше пасували до родинних титулів та маєтностей – на відміну від старших братів. Проте у глибині серця старий по-своєму вболівав за наймолодшим.

Та під час чергової бучі в родинному замку граф так розлютився, що вислав Седрика до Америки. Нехай побуде там, думав собі граф, нехай побачить світу, а тим часом не доведеться порівнювати його зі старшими братами, з якими і так не бракувало клопотів. Годі й казати, усе це сповнювало серце старого графа гнівом і гіркотою.

Так минуло десь із пів року. Врешті графові стала дошкуляти самотність. Страшенно захотілося знову побачити свого наймолодшого. Тим-то граф написав листа до капітана Седрика, у якому звелів йому повертатися додому. Послання графа розминулося з листом капітана, у якому той написав батькові про своє кохання до вродливої американської дівчини і про свій намір одружитися з нею. Коли граф отримав того листа, то просто впав у шал. Звісно, норов у старого був іще той, та досі він ніколи так не лютував, як отоді, коли прочитав листа від капітана. Слуга, що був при цьому, вже навіть думав, що господаря, чого доброго, схопить апоплексія[1] – такий-бо лютий гнів ним трусив. Десь із годину граф кидався по кімнаті, немов розлючений тигр, тоді врешті сів за б'юрко і написав синові, що хай назавжди забуде дорогу до родинного дому. І нехай більше ані словом не обзивається до свого старого батька та братів. Далі додав, що капітан може жити як заманеться, але його відлучено від родини, відтято раз і назавжди, тим-то хай не сподівається якоїсь допомоги від рідного батька до кінця своїх днів.

загрузка...

Капітан дуже засмутився, прочитавши батькового листа. Він дуже любив Англію, був прив'язаний до дому, у якому народився. Він також любив свого суворого батька, навіть співчував йому, коли бачив, які клопоти і розчарування обступили його на старість. Проте капітан добре знав, що батьківського милосердя очікувати радше не варто. Юнак спершу навіть не знав, що йому діяти. Він-бо нічого не вмів робити руками, не знався на торгівлі, проте його сповнювала відвага і рішучість. Отож Седрик демобілізувався з англійської армії і, після певних клопотань, знайшов собі місце у Нью-Йорку, а тоді й одружився.

Життя у Нью-Йорку дуже відрізнялося від того, що він бачив в Англії. Проте Седрик був молодий і щасливий – молодий чоловік сподівався, що наполеглива праця забезпечить його майбутнє. Молоде подружжя жило у маленькому будиночку на тихій вуличці. Там народився їхній син. Вони купалися у щасті і радості. Седрик ніколи не шкодував, що одружився зі своєю обраницею, з якою запізнався, коли вона була компаньйонкою тієї багатої старої пані. Прецінь дівчина була така мила, він кохав її і вона кохала його. Дружина Седрика і справді вирізнялася вродою, а синочок потроху вдався і в матір, і в батька. Хоча хлопчик народився у простому маленькому будиночку, де вони мешкали, було видно, що у цілому білому світі немає щасливішої дитини від нього. Справді, їхній синочок завжди мав гарний настрій, отож нікому не завдавав клопоту. По-друге, його поведінка була така мила, що приносила батькам лише радість. По-третє, на хлопчика було мило подивитися – такий вродливий удався. Відомо-бо, що немовлята переважно з'являються на світ без волосся на голові. То ось: син Седрика народився уже з м'якеньким золотавим пушком, який в'юнився на голівці. Коли ж малому було шість місяців, то він уже мав чудові золоті кучерики. Хлопчик мав виразні карі оченята, довгі вії і миле личко. Окрім того, він був доволі сильний як на свій вік – мав міцну спинку і витривалі ноженята, отож ледве йому виповнилося дев'ять місяців, як уже сам пішов. Хлопчика все цікавило. Здавалося, він у кожному бачив друга-приятеля. Якщо хтось зупинявся і заговорював з ним на вулиці, коли мама возила його на прогулянку у візочку, він на хвильку зупиняв на незнайомцеві привітний погляд своїх розумних карих оченят, а тоді радісно посміхався. Саме тому серед сусідів на тій тихій вуличці, де мешкала молода сім'я, не було жодного, хто не шукав би нагоди побачитися з цією дитиною і поспілкуватися з нею. Це стосувалося навіть власника бакалійної крамниці на розі, який мав опінію доволі суворого чолов'яги. І з кожним місяцем хлопчик став усе гарніший та цікавіший.

Коли він уже підріс і міг гуляти разом із нянькою – а був при цьому вдягнений у коротенький білий шотландський кілт (це така картата спідничка – національний одяг шотландців), на голові ж мав білий капелюшок, з-під якого вибивалися золоті кучерики, звісно, тягнучи скрізь за собою свій іграшковий візочок на шнурку, – то виглядав так мило, що приваблював увагу кожного, хто стрічався їм на вулиці. Потім нянька, повернувшись додому, розповідала матері, як жінки, що прогулювалися там з дітьми, зупиняли свої візочки побіля них, аби подивитися на малого та порозмовляти з ним. Усім було надзвичайно приємно, коли хлопчик озивався до них, обдаровуючи своєю сонячною усмішкою, немовби добре знав усіх цих дорослих. Ця дитина усіх зачаровувала, її привітність і відважність скрізь здобувала їй друзів.

1 2 3 4 5 6 7