Седрика надзвичайно здивувало, що все це приготували для нього одного, що поки він іще був у Нью-Йорку, хтось приїхав із Лондона спеціяльно для того, аби приготувати для нього кімнату, хтось подбав про книжки і забавки, які найбільше його цікавили.
– Чи є на світі ще хто такий добрий, як мій дідусь? – звернувся він до Довсон.
На обличчі Довсон з'явився якийсь непевний вираз. Вона була не надто високої думки про його графську світлість. Хоча жінка іще не дуже довго жила у замку, проте і цього часу їй вистачило, аби наслухатися від слуг про примхи старого графа.
– Скільки то мені доводилося служити в різних господарів, скільки набачився їхніх примх, а такого прикрого старого, як тут, не видів, – говорив високий лакей.
А слуга, котрий мав на ім'я Томас, ще розповідав усім, як ото граф напучував містера Гевішема перед тим, як Седрик мав приїхати до маєтку.
– Нехай малий робить що хоче, заваліть його кімнату забавками, – давав вказівки граф. – Нехай бавиться досхочу – то й думати покине про матір, забуде її дуже швидко. Розважайте його чим тільки можна, щоб його думки увесь час були чимось зайняті, – і не матимемо з ним жодних клопотів. Така вже натура у тих хлопчиськів.
Хай там що, але графа чекало неабияке розчарування: даремно він так був упевнений у тому, що знає дитячий характер, а тим більше свого внука. Тієї ночі граф погано спав. Ранок провів у своїй кімнаті, проте ополудні, властиво після снідання, послав за хлопцем.
Фонтлерой відразу подався на дідусів поклик. Хлопчик побіг по сходах, підстрибуючи на радощах. Граф чув, як він пробіг через вітальню, а тоді двері прочинилися і влетів до кімнати, з рум'янцями на щоках. Очі аж світилися.
– Я чекав, що ви за мною пошлете, – вимовив він. – Давно був готовий прийти, бо так вам вдячний за всі ті забавки! Справді, дуже-дуже дякую! Я ото цілісінький ранок бавився.
– Ага, сподобалися забавки? – відразу поспитав граф.
– Ще й як! Годі описати! – захоплено випалив Фонтлерой. – Там навіть виявилася одна гра, подібна на бейсбол, тільки що грати треба на дошці чорними і білими битками, а потім іще якось треба записувати рахунок. Я спробував навчити Довсон, але вона спершу ніяк не могла зрозуміти правил. Знаєте, вона й у бейсбол ніколи не грала, бо жінки у бейсбол не грають. Боюся, що я не дуже добре їй усе пояснив. Але ви знаєте цю гру, правда?
– Взагалі-то не певен, – відповів граф. – Це американська гра, правда ж? Вона, може, подібна на крикет?
– А я ніколи не бачив, як грають у крикет, – відповів Фонтлерой. – Зате містер Гобс кілька разів брав мене зі собою на бейсбол. Оце гра! Так захоплює, що ну! А хочете, я принесу цю гру і покажу вам? Може, це вас трохи розважить, то й про свою ногу забудете. А сьогодні як – дуже болить?
– Та, втішного мало, – хитнув головою граф.
– Тоді, певно, грою не дасться вас відволікти, – стурбовано вимовив хлопчик. – Може, навпаки, тільки надокучатиме? Що скажете? Хочете побачити чи ні?
– Іди принеси, – проказав граф.
Такого ще не траплялося – бесідувати ото з хлопчиком, який пропонує навчити його забави. Але ця новизна графа розважала. Коли Седрик повернувся з коробкою, на губах графа з'явилася ледь помітна посмішка, а очі виказували нетерпіння побачити, що буде далі.
– Можна, я присуну столик ближче до вашого крісла? – поспитав Седрик.
– Закалатай у дзвінок, нехай прийде Томас і пересуне, – відповів йому граф.
– Та ну, я й сам це можу зробити, – відказав Фонтлерой. – Він не такий важкий.
– Добре, – погодився дідусь.
Коли граф спостерігав, як Седрик зосереджено взявся пересувати столик, посмішка на його вустах зробилася ще помітніша. Та ось врешті столик посунуто. Седрик витягнув гру з коробки і розклав на столі.
– Вам буде дуже цікаво, якщо ви ото вперше в це граєте, – сказав Фонтлерой. – Дивіться, ви будете грати чорними битками, а я білими. Оце гравці. Вони оббігають поле – і це рахується одне коло… а це аут… а це перша база, а отут друга… І третя… а оце називається "дім".
Хлопчик захоплено пояснював усі деталі гри. А далі ще в особах зобразив, як у дуже складній позиції було перехоплено м'яча того незабутнього дня, коли містер Гобс узяв його на справжню гру. Було напрочуд приємно спостерігати за його жвавими жестами і щирою втіхою, що виражалася у цілій його маленькій доладній постаті.
Та врешті пояснення залишилися позаду і вони почали грати. Графові не було аніскілечки нудно у його товаристві. Його юний партнер був цілком поглинутий грою: захоплено сміявся, коли йому вдавалися кидки, особливо коли дія відбувалася побіля "дому", – але не менше тішився і з успіхів суперника, отож гра приносила усім одне задоволення.
Якби тиждень тому хтось описав графові Дорин-курту картину, як ото якогось ранку він геть забуде про свою ногу і свій норов і що змусить його про це забути не що інше як дитяча гра (чорні і білі битки на яскраво помальованій дошці), у яку він бавитиметься з золотоволосим хлопчиком, – то граф, поза всяким сумнівом, лише б розсердився, почувши такі дурниці. Але зараз усе було саме так: за грою він забув про все і про всіх, тому поява Томаса, який повідомив про прибуття гостя, застала господаря Доринкурту геть зненацька.
Гість, поважний літній пан, увесь вбраний у чорне, – а був то не хто інший як священик з тутешньої парохії, – як тільки-но ступив на поріг і на власні очі уздрів цю дивовижну сцену, то від несподіванки аж подався назад, мало не зіткнувшись із Томасом.
Річ у тім, що лише обов'язок змушував шановного містера Мордонта здійснювати ці візитації у замку свого вельможного патрона, які насправді не справляли йому жодної приємности, оскільки той-таки вельможний патрон робив усе, аби ці візити нічим добрим і не пахли. Сама церква, та й благочинність загалом лише викликали відразу у графа, отож аби довести вельможного володаря Доринкурту до гніву, досить було згадати, що хтось у його володіннях є бідний, хворий і потребує допомоги. Коли господареві замку дошкуляла подагра, то він без найменших вагань заявляв, аби йому не морочили голову такими дурницями, як людські нещастя. Якщо ж граф почувався більш-менш добре, то, бувало, навіть давав якісь гроші священику, але при цьому доводилося вислухати купу прикрих речей. Граф, за своїм звичаєм, шпетив цілу парохію, дошкульно картаючи всіх за лінощі і дурощі. Так чи сяк, хай у якому настрої був господар Доринкурту, а в'їдливости і вміння принизити співрозмовця йому не бракувало ніколи, отож шановний містер Мордонт нераз у глибині душі відчував, що лише християнські принципи не дозволяють йому пожбурити у графа чимось важкеньким. За всі роки своєї праці на Доринкуртській парохії містер Мордонт не міг пригадати, аби граф бодай раз допоміг комусь із власного бажання, аби потурбувався про когось, окрім себе.
Сьогодні містеру Мордонту треба було обговорити з господарем Доринкурту одну невідкладну справу. Йдучи по алеї до замку, він думав, що візит цей обіцяє бути особливо прикрим, тому що графа уже кілька днів мучила подагра. Від цього настрій у нього був такий препаскудний, що чутки про це долинули і до села – одна молода служниця розповідала про це своїй сестрі. Ця жінка заробляла на життя тим, що тримала крамницю, де можна було купити нитки, голки, м'ятні льодяники – і почути розмаїті плітки. Отож місіс Дібл знала про замок та його мешканців практично все, так само як про навколишні ферми та про саме село, а чого не знала – те й уваги не вартувало. І, звісно, про замок їй було відомо геть-геть усе, до найменших дрібниць, оскільки її сестра, Джейн Шортс, служила там покоївкою і приятелювала з Томасом.
– Господар так гнівається, так гнівається! – розповідала місіс Дібл, спершись на прилавок. – І таке вже виговорює… Містер Томас казав Джейн, що такого ні одна жива душа не годна витримати. Оно два дні тому пожбурив у нього тарілку з тостами. Містер Томас каже, що якби не то файне товариство, яке ото серед слуг зібралося, то він би там ні години не витримав!
Священик добре знав усе це: граф був заблуканою вівцею у цій парохії, отож кожна добра парохіянка вважала за обов'язок обговорити його поведінку за чаєм.
Але був іще другий клопіт – і саме він більше хвилював священика. Тому що клопіт той з'явився у замку недавно, тим-то всі про нього говорили.
Хто ж бо не пам'ятав, у яку лють впав старий граф, коли довідався, що його наймолодший син, капітан Седрик Ерол, одружився з американкою? Хто не знав, як суворо їхній господар обійшовся зі своїм сином, цим ставним, вродливим і привітним юнаком, єдиним з усієї вельможної родини, хто викликав симпатію у людей? Хто не пам'ятав, що капітан так і помер далеко від дому, у бідності й забутті, не дочекавшись батькового прощення? Кому не було відомо, як люто ненавидів граф цю нещасну молоду жінку, яка стала його синові за дружину – та так, що навіть не хотів чути про дитину, аж доки не померли його старші сини, не залишивши йому спадкоємця? А хто не знав, що приїзду свого єдиного внука граф чекав без особливої втіхи, оскільки був переконаний, що хлопчик виявиться нахабним американцем, позбавленим доброго виховання та освіти, тим-то остаточно зганьбить його вельможне ім'я?
Пиха і затятість, що віддавна заполонили серце старого графа, навіть не дозволяли йому припустити, що усі довкола читають його думки. Де ж би там хтось посмів здогадатися, що у нього на серці? Де ж би там сміли обговорювати це вголос? Проте слуги усе чудово бачили, тим-то легко читали найменшу зміну на його обличчі – а потім в кухні ділилися між собою враженнями, легко пояснюючи причини спалахів гніву чи пригнічений настрій свого господаря. А граф і далі був переконаний, що ніхто нічого про нього не знає. Та це зовсім не заважало Томасові обговорювати останні новини із Джейн, куховаркою, лакеєм, покоївками й іншою челяддю: "Ох, здається мені, що наш пан казиться через капітанського сина – певно, снить і бачить, як той його ганьбить. Катюзі по заслузі, – додавав далі Томас. – Ну бо чого іще чекати від дитини, яка мусила рости в бідності в тій нездалій Гамериці?
Ось такі-то думки гніздилися у голові превелебного містера Мордонта, коли він крокував по парковій алеї поміж столітніх дерев.