Граф аж змішався.
– Ти думаєш, що дуже її любиш, – проказав граф.
– Так, – тихо відповів лорд Фонтлерой з усією притаманною йому щирістю. – Я так думаю – бо справді дуже її люблю. Знаєте, містер Гобс був моїм другом, і Дік, і Бриджит, і Мері, і Майкл – вони всі мої друзі. Але матуся – найліпший друг. Ми завжди все одне одному розповідали. Татко велів мені піклуватися про неї. Коли я виросту великий, то піду на роботу, зароблятиму гроші і даватиму матусі.
– А чим ти займатимешся, коли виростеш? – поцікавився граф.
Юний лорд сів на килимок перед каміном, тримаючи перед собою портрет. Здавалося, хлопчик серйозно обдумував свою відповідь.
– Спершу я думав, що можу увійти в долю з містером Гобсом, – мовив він врешті. – Проте згодом я вже хотів стати президентом.
– Ми пошлемо тебе у Палату лордів, – сказав йому граф.
– Гаразд, – відповів лорд Фонтлерой, – якщо я не зможу бути президентом, то хай уже буде Палата лордів – я не заперечуватиму. Просто торгувати бакалією часом стає нудно.
Можливо, він у думках зважував цю можливість, задивившись на полум'я в каміні, тому що у кімнаті на якийсь час запала мовчанка.
Граф також не промовив більше жодного слова. Він хіба відкинувся на спинку крісла і спостерігав за хлопчиком. У голові старого графа народжувалися дивні думки. Дуґал розтягнувся перед каміном і задрімав, поклавши голову на свої лев'ячі лапи. Запанувала цілковита тиша.
Десь через пів години лакей привів до бібліотеки містера Гевішема. У кімнаті не було чутно ані звуку. Граф так само напівлежав собі кріслі. Та як тільки двері відчинилися, господар Доринкурту мимовільно приклав палець до вуст, перестерігаючи містера Гевішема, щоб дотримувався тиші. Адвокатові видалося, що граф навіть не усвідомив цього свого жесту. Дугал дрімав перед каміном, а поруч із цим великим псом, поклавши кучеряву голівку на руку, спав маленький лорд Фонтлерой.
РОЗДІЛ 6
Дідусь і внук
Коли лорд Фонтлерой прокинувся (а було це вже наступного ранку – хлопчик навіть не розплющив очей, коли його переносили у ліжко), – перше, що він почув, було потріскування дрів у каміні і тихенький шепіт.
– Дивіться, Довсон, нічого йому не кажіть, – промовляв хтось. – Хлопець не знає, чому вона не живе разом з ним, тому не можна про це говорити.
– Якщо ж граф так розпорядився, мем, – відповів другий голос, – то що тут вдієш… Тільки, якщо дозволите, мем, слуги ми там чи не слуги – так між нами: хай там що, але то жорстоко так робити – ось що я вам скажу. Бідна вдова – така молоденька, така гарна. А тут від неї ще рідну кровинку забирають. А хлопчик такий милий і поводиться як правдивий джентльмен! Вчора ввечері Джеймс і Томас говорили між собою на кухні, що таких манер, як у того малого, вони ще в житті не бачили. Зрештою, всі слуги тільки про то й говорять: наш юний лорд зі всіма поводиться так чемно і привітно, ніби вони його близькі друзі. В нього таки ангельська вдача… на відміну від декого… Ви вже вибачте, мем, але й так всім відомо, що тут нераз буває: аж кров застигає в жилах, коли доводиться мати справу з деким… Та й на вроду лорд вдався нівроку. Ото вчора, коли зателенькав дзвінок за нами, ми з Джеймсом пішли були до бібліотеки, аби його перенести до його кімнати. То ось, Джеймс підняв його і дивимся: личко зарум'янілося в сні, голівка притулилася до Джеймсового плеча, волоссячко розсипалося – ну просто як намальований. Присягаю, мем, такої милої дитини я ще не бачила. І знаєте, що я вам скажу? Наш господар також ним перейнявся. Бо ото як Джеймс підняв малого, граф сказав: "Диви не розбуди його!" Ось як!
Седрик повернув голову на подушці і розплющив очі.
Він побачив у кімнаті двох жінок. Сама кімната була світла, весела, оздоблена квітчастим провощеним ситцем. У каміні палахкотів вогонь, а сонечко струмувало до кімнати крізь порослі плющем вікна. До його ліжка підійшли дві жінки. В одній Седрик упізнав місіс Мелон, економку. Повновиде обличчя другої жінки також осяяла добродушна привітна посмішка.
– Доброго ранку, мілорде, – проказала місіс Мелон. – Як вам спалося?
Мілорд протер очі й усміхнувся.
– Доброго ранку, – відповів. – Я й не знав, що тут опинився.
– Вас перенесли, коли ви вже спали, – пояснила економка. – Це ваша спальня. А це – місіс Довсон. Вона буде вами опікуватися.
Фонтлерой сів на ліжку і подав руку місіс Довсон – зовсім так само, як він ото вітався з графом.
– Доброго здоров'я! – мовив він. – Дуже вам вдячний, що ви прийшли мені допомогти.
– Можете називати її Довсон, мілорде, – сказала усміхаючись економка. – Всі її так називають, от вона і звикла.
– Міс Довсон чи місіс Довсон? – поцікавився юний лорд.
– Просто Довсон, мілорде, – промовила Довсон, сяючи добродушною посмішкою. – Господь з вами: я ані міс, ані місіс. Чи не зволите встати, мілорде? Я допоможу вам вбратися і тоді поснідаєте у своїй кімнаті.
– Дякую, але я вже багато років вмію вбиратися сам, – відповів Фонтлерой. – Матуся навчила мене. Зі слуг у нас тільки Мері була, ото вона і прала, і все решта робила в хаті. Тому я не міг їй завдавати клопотів. Я й викупатися сам можу – ви тільки спину допоможіть мені помити, гаразд?
Довсон переглянулася з економкою.
– Довсон зробить усе, що ви її попросите, – сказала місіс Мелон.
– Звичайно. Най Господь вас благословить, – добродушно додала Довсон. – Ви можете вдягатися сам, якщо хочете, а я буду стояти поруч. Якщо щось треба – відразу поможу.
– Дякую вам, – відповів лорд Фонтлерой. – Знаєте, мені часом важко собі дати раду з ґудзиками. Отоді я прошу когось допомогти.
Довсон здалася йому напрочуд милою і привітною жіночкою, отож заки хлопець скінчив митися і вдягатися, вони подружилися. Фонтлерой також устиг багато довідатися про її життя. Виявилося, що її чоловік був у солдатах і його вбили у справжній битві. А син Довсон став матросом. Він ходив у далекі плавання, бачив піратів, людоїдів, а також китайців і турків. А ще він привозив додому розмаїті мушлі предивної форми й уламки коралів – і все це Довсон була готова у будь-яку мить йому показати. Це ж так цікаво! Хлопчик також довідався, що Довсон усе своє життя доглядала за дітьми. І сюди вона переїхала з другого кінця Англії, де опікувалася гарненькою дівчинкою на ім'я леді Ґвінет Воєн.
– Вона вам, мілорде, якась рідня, – сказала Довсон. – Певно, колись її і побачите.
– Справді? – перепитав Фонтлерой. – Було б цікаво. У мене серед друзів дівчаток не було, але мені подобалося на них дивитися.
Коли вони перейшли у сусідню кімнату, де мав бути сніданок (а була це доволі простора зала), Седрик побачив, що з неї є вхід у ще одну. Довсон пояснила, що ця кімната також його. Хлопчик відчув себе надто маленьким для такого простору. Це відчуття було настільки сильним, що за сніданком він звірився у ньому Довсон. А сніданок і справді був знаменитий.
– Я ж всього лише маленький хлопчик, – задумливо вимовив він. – Замалий я іще, аби ото жити у такому великому замісу і мати отакі величезні кімнати. Не думаєте?
– О на маєш! – здивувалася Довсон. – Дивно, що ви таке кажете. Але нічого, поживете ще тут трохи – то й перестанете тим перейматися, бо сподобається. Гарно тут, правда?
– Місце і справді чудове, – відповів Фонтлерой, легенько при цьому зітхнувши, – але я волів би, аби зі мною тут була матуся. Зранку ми завжди снідали разом, я клав їй цукор до чаю, наливав вершки, подавав тости. І ми собі так гарно разом розмовляли…
– Та звісно, – потішаючи його, проказала Довсон, – але ж ви можете щодня її бачити, і стільки всього розказувати. Господь з вами! Ото зачекайте трохи, перейдіться по маєтку, роздивіться все довкола – собак, коней у стайнях. Я знаю, що вам подобається дивитися за кіньми…
– Тут є коні? – вигукнув Фонтлерой. – Я їх дуже люблю. От і Джима люблю. То кінь містера Гобса, возить крам до його крамниці. І був би з нього нічого кінь – аби ж не такий упертий.
– Чекайте-чекайте, – вимовила Довсон, – ото побачите наші стайні. Дорогенький мій, ви ж іще навіть не подивилися другу кімнату!
– Це ж яку іще? – поспитав Фонтлерой.
– А от скінчите зі сніданням і підемо дивитися, – сказала Довсон.
Звичайно, що хлопця взяла цікавість, отож він зосередився на сніданку. Певно, у тій кімнаті є на що подивитися, думав собі Седрик. А з обличчя Довсон тим часом не сходив отой поважно-таємничий вираз.
– Ну все, – вимовив Фонтлерой, вислизаючи з крісла, – я вже наївся. То можемо піти подивитися?
Довсон кивнула головою і пішла вперед, показуючи дорогу. Вигляд у неї зробився ще більш загадковий, ніж досі. А хлопця з'їдала нетерплячка.
Коли ж Довсон відкрила двері до кімнати, Седрик став на порозі – і вражено застиг. Хлопцеві відібрало мову: він зашарівся, руки відрухово запхав у кишені –і не міг відірвати погляду від того, що там уздрів.
Від захоплення личко його залив ще густіший рум'янець – така вже велика була несподіванка. Бо побачити таке – це було неабищо для будь-якого хлопчака його віку.
Кімната виявилася величенька – як, зрештою, усі кімнати у замку. А те, що хлопець там побачив, сподобалося йому найбільше за все. Меблі тут були не такі важкі, як ото внизу. Яскравіші штори і килими. Полички аж до стелі заповнені книжками – а на столі розкладено силу-силенну розмаїтих забавок, пречудових забавок! Седрик-бо у Нью-Йорку не раз зупинявся перед вітринами іграшкових крамниць – і захоплено їх розглядав. Тож зараз хлопчикові аж подих перехопило.
– Гм, це дитяча кімната, – вимовив він, ледве даючи собі раду з хвилюванням. – Чия ж вона? Кому належить?
– Зайдіть та роздивіться усе, – мовила Довсон. – Це все належить вам!
– Мені?! – вигукнув Фонтлерой. – Мені? Як це? Від кого вони, ці забавки?
Хлопчик кинувся до стола, уже не стримуючи радісних вигуків. Він ніяк не міг повірити своєму щастю. Очі аж сяяли від утіхи.
– Це дідусь! – вимовив Фонтлерой. – Я знаю, це дідусь!
– Так, це його світлість, – потвердила Довсон. – І якщо ви будете гарним хлопчиком, якщо не будете комизитися і вередувати, якщо будете чемним і привітним, то отримаєте від його світлости все, що тільки забажаєте.
То був справді незвичайний ранок. Стільки ж бо всього належало пізнати. І кожне нове відкриття викликало таке захоплення, що годі було перейти до наступного.