Знову: деякі дерева у Доринкуртському парку справді не мали собі рівних. Зокрема ті, котрі росли попри центральну алею. Проте Седрик, звісно, не здавав собі з цього справи. Йому просто страшенно сподобалося проїжджати попід склепінням із гіляччя, крізь яке заломлювалися призахідні промені сонця. Довкола панував спокій і тиша. Погляд знай вихоплював милі галявки чи окремі дерева, що височіли мов велетні. Хлопчика потроху опанувало невідоме досі бентежне відчуття величі і краси, що панували довкола. Юний лорд помічав високі папороті поміж деревами та дзвіночки, що ото синіли клаптиками. Хлопчик заливався сміхом, побачивши переляканого кролика, що вихопився із зеленої трави і кинувся навтьоки – лише його білий хвостик і бачили. А раз їм навіть трапився виводок куріпок. Почувши карету, куріпки пурхнули і відлетіли від алеї. Седрик від захоплення аж заплескав у долоні.
– Гарно тут, правда ж? – звернувся він до містера Гевішема. – Мені ще ніколи не випадало бувати серед такої краси. Тут навіть ліпше, ніж у нью-йоркському Центральному парку.
Врешті Седрика взяв подив – чому-то вони їдуть так довго.
– А скільки треба їхати від паркової брами до замку? – спитав він.
– Та десь із чотири милі, – відповів адвокат.
– Гм, немало. Для людей, котрі живуть у замку, – то шмат дороги, – завважив юний лорд.
Щохвилини щось приваблювало його увагу. Ось він встиг помітити оленів – кілька їх лежало у траві, а деякі стояли. Було видно їхні чудові гіллясті роги. Олені дещо стривожено пильнували за рухом карети. Годі й казати, ці горді тварини просто зачарували Седрика.
– Сюди приїздив цирк? – захоплено вигукнув він. – А може, вони тут просто живуть собі? Чиї ж вони?
– Вони тут живуть, – відповів містер Гевішем, – і належать вашому дідусеві, графу Доринкурту.
Невдовзі їхнім очам відкрився замок – велична будівля із сірого каменю. У його незліченних вікнах відбивалися сонячні промені. Призахідне освітлення м'яко прокреслювало оборонні вежі і стіни з бійницями, здебільша порослі плющем. Замок оточували розмаїті тераси і галявини з барвистими квітниками.
– Та це найгарніше місце у світі! – вигукнув Седрик, аж розчервонівшись від захоплення. – Правдивий королівський палац! Якось я бачив одну картинку у збірці казок – там також був такий замок…
Масивні вхідні двері замку відчинилися. Хлопчик побачив багацько слуг, які стояли при вході, вишикувавшись у два ряди, не зводячи очей з юного лорда. "Гм, і чого це вони так вишикувалися?" – подумав було Седрик, а тоді задивився на їхні лівреї. Він, зрозуміло, не здогадувався, що слуги у цей спосіб віддавали честь йому, Седрику, який одного чудового дня стане володарем усіх цих маєтностей: розкішного замку, так подібного на королівський палац, величного парку та старезних дерев, які ростуть у ньому, галяв, порослих папороттю та лісовими дзвіночками, серед яких залюбки бавляться зайці і дикі кролики, а на траві лежать собі плямисті олені з великими вологими очима.
Іще якихось два тижні тому Седрик сидів собі на високому кріслі у крамниці містера Гобса поміж мішками картоплі і банок з консервованими персиками –і, ясна річ, навіть уявити собі не міг, що доведеться ото на власні очі побачити таку красу.
Попереду усіх слуг стояла літня жінка у доволі гарному платті із дорогого чорного шовку. Її сиве волосся було зібрано під чіпцем. Жінка та стояла найближче до дверей. Коли хлопчик порівнявся з нею, глянув у її очі – то відчув: вона немовби хоче щось йому сказати. Містер Гевішем, який підтримував Седрика за руку, затримався на хвильку.
– Це лорд Фонтлерой, місіс Мелон, – проказав він. – Лорде Фонтлерою, а це місіс Мелон, наша економка.
Седрик простягнув їй руку на привітання. Його очі радісно спалахнули.
– То це ви прислали нам кішку? – спитав він. – Я дуже вам вдячний, мем.
Привітне обличчя місіс Мелон засвітилося від утіхи– геть як тоді у сторожихи.
– Ви знаєте, я де завгодно впізнала би лорда Фонтлероя, – зворушено промовила вона, звертаючись до містера Гевішема. – Викапаний капітан – і лице, і рухи. Ох, сер, дочекалися, слава Богу!
Седрикові стало цікаво, чого то вони дочекалися, і він запитливо поглянув на місіс Мелон. Хлопчикові здалося, що у в її очах стояли сльози – хоча на нещасну вона точно не скидалася. Та ось економка знову усміхнулася до нього.
– Від тієї кішки тут залишилося два кошенятка, – тепло проказала вона. – Я допильную, аби їх прислали до вашої кімнати.
Містер Гевішем щось потиху її спитав.
– У бібліотеці, сер, – відповіла йому місіс Мелон. – Його світлість піде туди сам. Його проведуть.
За кілька хвилин високий лакей у лівреї запровадив Седрика до бібліотеки, тоді відчинив двері і врочисто проголосив:
– Лорд Фонтлерой, мілорде!
Навіть цей простий лакей розумів, що настав справді великий момент: перед графом постав спадкоємець, до якого у майбутньому перейдуть усі титули і родові посілості.
Седрик переступив поріг і увійшов до великої просторої бібліотеки, заставленої масивними різьбленими меблями. Усі стіни аж до стелі було заставлено полицями книжками. Темні меблі, важкі портьєри на глибоко посаджених вікнах створювали враження, ніби відстань від одного кутка кімнати до другого страшенно велика. А сутінки ще й додавали похмурости усьому інтер'єру. Седрик спершу навіть подумав, що у кімнаті нікого немає, проте далі завважив велике крісло перед каміном. Там таки хтось сидів. Але кілька хвилин той хтось навіть не повертав голови у бік Седрика.
Хоча, звісно, поява хлопчика не залишилася непоміченою. Поруч із кріслом на підлозі лежав собака – великий англійський дог рудувато-брунатної масті, з могутніми як у лева лапами. Отож дог повільно підвівся з долівки й, важко ступаючи, маєстатично рушив до Седрика.
Тоді чоловік, котрий сидів у кріслі, гукнув:
– Дуґале, назад!
Проте у серці юного лорда Фонтлероя, здавалося, не було місця для страху – він був напрочуд відважним хлопчиком. Отож юний лорд просто поклав руку на нашийник дога – і вони разом рушили до каміна. Дуґал все обнюхував Седрика.
І щойно тепер граф підвів на них погляд. Седрик побачив високого літнього чоловіка з кошлатим сивим волоссям і такими ж кошлатими бровами. Його ніс нагадував радше орлиний дзьоб, посаджений між глибокими очима, які допитливо й гостро розглядали хлопця. Отож граф бачив перед собою струнку дитячу фігурку у чорному оксамитовому костюмчику з мереживним комірцем, миловидне личко, обрамлене золотавими кучерями, і відкритий привітний погляд дитячих очей. Якщо замок скидався на якийсь казковий палац, то сам Седрик, поза всяким сумнівом, найбільше був подібний на маленького казкового принца. Хоча, треба сказати, як на принца Седрик був доволі міцної статури. Коли граф побачив, який милий, який сильний та сміливий хлопчик його внук, – серце старого на радощах забилося частіше. Старого аристократа тішило, що його внук не виявляв перед ним ані страху, ані ніяковости, як також анітрішки не злякався собаки. Ще б пак, отак не вагаючись узяв величезного дога за нашийник!
Седрик допитливо і привітно дивився на графа – зовсім так само, як перед тим розглядав економку, – а тоді приступив ближче.
– То Ви – граф? – спитав він. – А я – Ваш внук. Знаєте, мене привіз сюди містер Гевішем. А звати мене лорд Фонтлерой.
І хлопчик простягнув руку графові, позаяк у нього не було жодних сумнівів: навіть коли маєш справу з графами – належить бути ввічливим і ґречним.
– Сподіваюся, з Вами все гаразд, – повів він далі з усією своєю щирістю. – Я дуже радий Вас бачити.
Граф потиснув йому руку. Очі старого при цьому виявляли непідробну цікавість. Властиво спершу граф був так здивований невимушеною поведінкою внука, що навіть не знав що сказати. Він лише пильно розглядав хлопчика з-під своїх кошлатих брів.
– То ти радий мене бачити? – спитав нарешті.
– Звісно, – відповів лорд Фонтлерой. – Дуже радий.
Поруч стояло крісло – і Седрик сів у нього. Крісло було доволі високе – ноги хлопчика не сягали підлоги. Проте він зручно вмостився і не звертав на це жодної уваги, тим часом спокійно вивчаючи свого шляхетного дідуся.
– Я увесь час намагався собі уявити: який Ви? – признався хлопчик. – Іще на пароплаві я лежав у своїй каюті – і думав: чи Ви подібний до мого татуся?..
– І як, подібний? – поспитав граф.
– Бачите, я був зовсім маленький, коли він помер, – відповів Седрик. – Тому я його добре не пам'ятаю. Але мені здається, що ви не дуже схожі.
– Напевно, ти розчарований? – поцікавився граф.
– Та ні, – ввічливо відповів Седрик. – Звичайно, хочеться, аби хтось був схожий на мого татуся. Але запізнати дідуся приємно навіть коли він і не схожий на татка. Бо ж з родичами завжди знаходиш спільну мову.
Граф відкинувся на спинку крісла, не зводячи, проте, погляду з хлопчика. Навряд чи графові досі доводилося чути, що з родичами завжди знаходять спільну мову. Він-бо завжди сварився зі своїми родичами – виганяв їх із дому або ж всіляко принижував та ображав. Тим-то всі його й ненавиділи.
– Рідного дідуся будь-хто любитиме, – вів далі лорд Фонтлерой. – Тим більше коли він такий добрий, як ви.
На обличчі старого аристократа з'явилося певне замішання.
– Гм, то я, виходить, добрий? – вимовив він.
– Звісно, – усміхаючись потвердив лорд Фонтлерой. – Я вам страшенно вдячний і за Бриджит, і за продавчиню яблук, і за Діка.
– Бриджит?! – вигукнув граф. – Дік? Продавчиня?
– Так, – кивнув головою Седрик. – Ви ж передали для них гроші… тобто ви передали їх через містера Гевішема для мене, аби я їх витратив так, як захочу.
– Ага! – вимовив граф. – Ось у чому річ! Гроші, які ти мав витратити за власним бажанням. То що ж ти за них купив? Розкажи, мені цікаво.
Його острішкуваті брови зійшлися докупи – граф пильно дивився на хлопчика, очікуючи відповіді. Графові і справді було цікаво почути, на що пішли ті гроші.
– Ой, та ви ж, певно, не знаєте про них – ані про Діка, ані про продавчиню, ані про Бриджит, – проказав лорд Фонтлерой. – Я геть забув, що ви живете дуже далеко від них. Це мої друзі. І коли Майкла допала гарячка…
– Хто такий Майкл? – поспитав граф.
– Майкл – то чоловік Бриджит, – пояснив Седрик. – їхні справи були геть погані. Якщо чоловік хворий, не має роботи, а в сім'ї дванадцятеро дітей – то можете собі уявити, як їм велося.