Шолом вагається — він не знає, він забув, який камінець кращий, той, що зветься "яшфе", чи той, що зветься "кадкод". Тим часом поки він роздумує, підбігає Гергеле-зло-дій, вихоплює обидва камінці й зникає з ними. А Пинеле, ПІимелів син,— звідки він узявся? — засунув руки в кишені й регоче. "Пинеле, чого ти смієшся?" — "З твоєї тітки Годл та її повидла, га-га-га!.."
— Вставайте, лежні! Диви-но, їх ніяк не можна добудитись! Треба прибрати весь мотлох, треба варити обід, а вони сплять собі, розіспалися! — скаржиться мати, маленька, жвава, заклопотана, обтяжена роботою в хаті й на кухні — сама-одна на все господарство.
— І-о-ну, молитися! — невиразно, щоб не перервати молитву, мимрить баба Минда, яка тримає молитовник і, перегортаючи сторінку по сторінці, ревно молиться.
— Після молитви навідаєте родичів, а в хедер почнете ходити, дасть бог, вже після свята,— ніжніше за всіх додає батько.
Він убраний у якийсь дивний халатик, підбитий котячим хутром, хоча надворі ще тепло. Згорблений, стурбований, він затягується міцною цигаркою й так тяжко зітхає, що аж серце крається. Здається, він став ніби нижчий на зріст, старіший і нижчий. І хочеться швидше вибігти з хати надвір, подивитись на місто, познайомитися з ріднею.
26
ВЕЛИКЕ МІСТО
Знайомство з ріднею. — Тітна Хана та її діти. —Еля й Авремл екзаменують героя з біблії. — Іспит з письма у дядька Пині
Увечері Переяслав справив на воронківських дітей враження похмурого, безлюдного міста. Зате вранці їм здалося, що воно сповнене краси й сяйва. Тепер місто їм дуже припало до душі, і вони захоплювалися кожною дрібницею. Ці містечкові діти ніколи ще не бачили таких широких, довгих вулиць з дерев'яними пішоходами (тротуарами) обабіч; вони ніколи не бачили будинків, критих бляхою, вікон з надвірними віконницями, пофарбованими в зелений, синій або червоний колір, мурованих крамниць із залізними дверима. Ну, а базар, а церкви і, не будемо їх згадувати поряд, синагоги та молитовні, і навіть люди — всі й все таке величне, таке гарне, чепурне й святково-урочисте! Ні, Пинеле Шимелів не перебільшував, коли розповідав про чудеса цього великого міста. Діти йшли з батьком до рідні, і їхні ноги, наче на коліщатках, ковзали по цих дощаних пішоходах. І тільки з поваги до батька вони не наважувалися зупинятися на кожному кроці й захоплюватись усіма чудесами, що раз у раз виникали перед їхніми очима. Як заведено, батько йшов попереду, а діти чвалали позаду.
Ввійшовши у велике подвір'я й проминувши довгий світлий скляний коридор, вони опинились у розкішних покоях з навоскованими підлогами, м'якими канапами й фотелями, з високими, аж до самої стелі дзеркалами, різьбленими шафами, скляними люстрами й бронзовими бра на стінах — справжній палац, царські покої!
То був дім тітки Хани, дивний дім, без хазяїна (тітка Хана була вдова). її діти нікого не слухались — ні матері, ні вчителя, цілковита анархія. Кожен робив, що хотів. І всі вони завжди сварилися між собою, давали одне одному прізвиська, голосно сміялися, говорили всі разом і здіймали такий шарварок, що голова йшла обертом.
Тітка Хана була висока на зріст, поважна жінка. їй би личило бути гранд-дамою, з тих, що нюхають табаку з золотої табакерки, на якій намальовано стародавнього принца із сивою кіскою й у шовкових панчохах. Тітка Хана, певно, була колись дуже вродлива. Про це свідчать її дочки, незвичайні красуні.
Тільки-но діти прийшли, одразу знявся гармидер, крик, галас:
— Так ось вони які! Оце й є відомий знавець біблії? Ану, підійди-но ближче, не соромся! Дивіться-но, як він соромиться, ха-ха-ха!
Батько, мабуть, не витримав і якось похвалився своїм сином, що той добре вивчив біблію, і хлопчикові одразу надали титул "знавця біблії".
— Налий знавцеві біблії склянку чаю й дай йому яблуко й грушу, хай покуштує знавець біблії наші переяславські фрукти.
— Знаєте що? Покличмо сюди Елю й Авремла, хай вони його проекзаменують.
Еля й Авремл, дорослі хлопці з уже чималенькими борідками, доводилися тітці Хані родичами з боку її чоловіка. Вони жили в сусідстві, будинок навпроти будинку, їхній батько, Іцхок-Янкл, зубожілий багатій, все свов життя тягався з казною, носив сережку в лівому вусі, мав гарну круглу бороду, ні на кого не дивився, ні з ким не розмовляв і завжди усміхався, неначе хотів сказати: "Чого з вами балакати, ви всі — віслюки!"
Тільки-но Еля й Авремл ввійшли, вони одразу, без будь-яких церемоній, заходились екзаменувати воронків-ського хлопчика з усієї біблії, від початку й до кінця. І слід визнати, що воронківський хлопчик блискуче склав іспит. Він не тільки знав напам'ять, з якого розділу, з якого речення взято те чи інше слово, він навіть знав, у якому тексті можна знайти всі інші слова того самого кореня. А батько аж млів з насолоди, обличчя його сяяло, зморшки на лобі розгладились, і весь він якось випростався, став зовсім іншою людиною.
— Раз так, то дайте знавцеві біблії ще яблуко, ще грушу, ще горіхів і цукерок, цукерок! — командували тітчині дочки-красуні.
І титул "знавця біблії" надовго залишився за Шоломом не тільки серед рідні. Навіть у синагозі хлопчаки звали його не інакше як "воронківський знавець біблії". Та й дорослі, всі, кому охота, частенько звертались до нього, ухопивши за вухо: "Ану, скажи-но, маленький знавець біблії, де є таке-то речення?"
"Знавцеві біблії" дуже сподобалась тітчина домівка та її хлопчики Пиня й Моха, двоє бешкетників, з якими він досить швидко потоваришував. Йому здавалося, що кращого, багатшого дому, ніж у тітки Хани, нема не тільки в Переяславі, а в цілому світові. Бо де ви бачили, щоб яблука тягли з діжки, горіхи з мішка, а цукерки просто з торбинки?..
Зовсім інший вигляд мав дім дядька Пині. То був справжній єврейський дім, з шатром для свята кучок, з багатьма священними книгами, серед яких був також і весь талмуд, із срібною ханукальною лампадою й великою восковою свічкою для гавдоле *. Але куди йому до тітчиного дому! Звичайнісінький собі побожний дім. Усі там були побожні — і дядько Пиня, і його діти. Хлопчики — у довгих, аж до самої землі, лапсердаках, з довгими, до колін, арбеканфесами *; дочки, у цнотливо насунутих на лоба хустках, сторонній людині в очі не дивились і в її присутності тільки червоніли, як буряк, і хихикали. Тітка Тема — жінка з білявими бровами — теж була дуже побожна, як її мати, що була така схожа на дочку, що навряд чи можна було б розрізнити, де мати й де дочка, якби мати не трясла весь час головою: "Ні-ні".
Тут, у дядька Пині, батько вже не похвалявся своїм "знавцем біблії". У цьому домі біблію не дуже шанували. Хто вивчає біблію? Тільки вільнодуми! * Зате батько не міг утриматись і похвалився гарною рукою своїх дітей. Його діти, сказав він, мають на диво гарний почерк.
— Оцей малюк,— кивнув він на "знавця біблії",— має чудову руку, у цілому світі такої не знайдете.
— Ану, подайте сюди перо й чорнило! — скомандував дядько Пиня й закачав рукави на обох руках, неначе сам мав узятися до якоїсь роботи.— Негайно принесіть мені перо й чорнило, побачимо, як він пише, яка в нього "чудова рука". Мерщій!
Наказ дядька Пині пролунав, як наказ суворого генерала, і всі діти, хлопчики й дівчата, кинулись шукати перо й чорнило.
— Аркушик паперу! — знову скомандував генерал. Але паперу ніде не знайшлося.
— Стривайте! Знаєте що? Хай він напише отут, на моєму молитовничку,— порадив дядьків молодший син Іця, цікавий хлопчик з гостроверхою голівкою й довгим носиком.
— Бери пиши! — наказав батько своєму "знавцеві біблії".
— А що писати?
— Пиши, що хочеш.
Вмочивши перо, "знавець біблії", чи то "чудова рука", замислився — він не знав, що писати, хоч убий! Сім'я дядька Пині уже, певно, думала, що "чудова рука" може писати лише тоді, коли ніхто не бачить. Але враз Шолому прийшов на пам'ять напис, який тоді можна було зустріти мало не на кожній єврейській книжці. Шолом закотив рукав, крутнув у повітрі рукою, знову вмочив перо й за кілька хвилин зробив такий напис староєврейською мовою:
"Хоча писати на священній книжці мудреці заборонили, але заради відмітного знаку це дозволено".
То було щось на зразок вступу, після якого вже йшов відомий текст:
"Цей молитовничок належить. Кому належить цей мск литовничок? Кому належить, тому й належить. А все-таки кому він належить? Тому, хто його купив. Хто його купив? Хто його купив, той і купив. А все-таки хто його купив? Той, хто дав гроші. Хто дав гроші? Хто дав, той і дав. А все-таки хто дав? Багатій. Хто багатій? Хто багатій, той і багатій. А все-таки хто багатій? Багатій — славетний хлопчик Іцхок, син славетного багатія Пинхеса Рабиновича у місті Переяславі".
Важко передати, який фурор викликав цей напис як своїм змістом, так і своїм письмом. А надто письмом! Шолом добре постарався, щоб його батько не набрався сорому, боронь боже. Він напружив усі свої сили й потів, як бобер. Він обрав найкращий і найдрібніший шрифт, який можна читати лише з допомогою лупи. Він застосував мистецтва каліграфії, успадковане ним від воронківського вчителя реб Зореха, який виховав у тому містечку, можна сказати, ціле покоління каліграфів, що розповзлися по всьому світові й майже всі ще й досі визначаються своїм гарним письмом.
27
БЕЙН-ГАЗМАНІМ
Арнольд з Підвірок. — Нові товариші. Мел а мед Гармізо читає тору. — Во* ронківсьні шибеники показують своє вміння
Бейн-газманім! Хто може це зрозуміти? Вакації, вакей-шон, фер'єн, канікули — то все слова однакового змісту. Проте вони аж ніяк не можуть сказати серцю єврейського хлопчика того, що йому каже слово "бейн-газманім".
Дитина, яку відпустили на канікули з школи чи з гімназії, досить нагулялася й там, де вона вчиться, досить погралася, попустувала й набігалась із своїми товаришами на протязі всього року. Можливо навіть, більш пустувала, ніж училася. Але хлопчик з хедеру весь рік тяжко працював, сидів, бідолаха, допізна й все вчив, учив, учив! І враз — бейн-газманім! Цілих півтора місяця, від середини елула до кінця тишре *, не треба йти в хедер. Хіба є на світі більше щастя? До того ж надходять ще осінні свята. Новий рік! Судний день! Кучки! Свято тори! І все це на новому місці, у великому місті Переяславі!
Насамперед слід оглянути місто.