Дівчата із цікавістю докладно розпитували хлопчиків, як їх звуть, звідки й куди вони їдуть, як їм подобається Бориспіль,— вони хотіли знати все, навіть скільки кому років. Потім усі разом — і хлопчики, і дівчатка — скуштували кислого повидла, що його тітка Годл дала дітям на дорогу, і аж заливалися від реготу.
Згодом вони гуляли в куцибабу, тобто в піжмурки — це така гра, коли одному зав'язують очі й він має кого-небудь спіймати. Дівчата дуже розпалились, і коли їм щастило спіймати кого-небудь з хлопчиків, вони його так міцно пригортали до грудей, що той мало не задихався.
На ніч гостям настелили сіна на долівку, і щоб вони не образились, довгоноса хазяйка показала їм, що в другому кутку цієї кімнати сплять на долівці її дочки. "Проте вони ростуть, нівроку, досить добре",— додала вона й висякала свого довгого носа. Хлопчики охоче погодилися б на таке ложе, якби не соромилися роздягатись у присутності дівчат. А дівчата, зовсім не соромлячись, скинули свої кофтини й, стоячи босоніж у самих лише спідницях, з оголеними шиями й розплетеними косами, якось чудно переглядалися, раз у раз зиркали на хлопчиків і сміялися, сміялися без кінця-краю.
— Цить! — скомандував хазяїн і погасив висячу лампу. Але в темряві ще чути було з обох кутків придушений сміх і шурхіт сіна. Та це тривало недовго, бо незабаром прийшов міцний молодий невинний сон і міцно склепив молоді невинні очі.
Ранкова молитва, яку хазяїн заїзду виспівував із знайомою мелодією, сповістила дітей, що настав день і треба їхати в Переяслав. Ця думка наче опекла їх і сповнила їхні серця великою радістю. Балагула Меєр-Велвл згорнув свій молитовний убір, і обличчя в нього при цьому сяяло, наче у щирого праведника. Потім він пішов запрягати своїх "скакунів". Там він як слід поговорив властивою йому мовою з Мудриком, Танцюристом і Аристократкою, почастував кожного окремо, проте найбільше дісталося Танцюристові, щоб не танцював тоді, коли музика не грає...
Сонце яскраво світило, і все подвір'я, здавалося, купалось у золотому сяйві. Роса грала діамантами, вони мінилися, леліли! Навіть купа сміття, що нагромадилась за літо, а може, за цілих два літа, наче взялася золотом. А в півня й курок, що порпались у цій купі, кожне пір'ячко було наче вилите з щирого золота. їхнє сокотіння тішило вухо, їхні лапки, що ними вони розгрібали сміття, вабили око. А коли рудий півень спурхнув на самий верх купи, заплющив очиці й оглушливо проспівав своє довге, дзвінке, заливисте кукуріку, наче справдешній кантор, діти з особливою силою відчули красу світу й знову-таки велич того, хто його створив. Захотілося виспівати йому хвалу — звісно, не молитися, як це робили хазяїн борис-пільського заїзду чи балагула Меєр-Велвл,— ні, до цього вони охоти не мали, це їм уже давно набридло — тільки в душі подякувати творцеві, віддати йому хвалу.
— Сідайте на воза, байстрюки, ми ще маємо їхати цілий день,— підганяв своїх пасажирів Меєр-Велвл, заплатив за сіно й овес і попрощався з хазяями заїзду. Діти теж щиро попрощалися з довгоносою сім'єю, влізли у фургон, і тільки-но віз, підскакуючи, викотився з Борисполя на широкий простір полів та городів, пісків та лісів під безкрайнім небом, на дітей знову війнула приємна свіжість, знову пойняло почуття безмежної свободи... А втім, здається, вже надто багато неба! Воно вже почало їм набридати, власне, не так небо, як ця їзда, і не так їзда, як балагула Меєр-Велвл з його балаканиною. Крім того, від нестерпної тряски почало стукати в скроні, миготіти в очах і колоти в боки. Тир-тир-тир-тир! Здавалося, підвода вічно так труситиме й гуркотітиме, і це ніколи не скінчиться. І захотілося злізти з неї, пойняла туга за землею, за рідною домівкою, за рідним Воронковом. І герой цієї біографії забився в найдальший куток фургона, зітхнув і знову почав прощатися з містечком, тихо шепочучи, щоб брати не почули:
— Прощай, Воронків! Прощай, прощай!..
НА НОВОМУ МІСЦІ
Переяслав — велике місто. — Холодна зустріч. — Срібло заставленої заробітків нема. — Батько заклопотаний
Після дводенної тряски, гецання, погойдування, після того, як добре наковталися куряви й наслухалися балагу-лових історій, молоді подорожні надвечір відчули, що вони ось-ось уже скоро дома. Незабаром у нічній темряві замиготіли маленькі вогники — ознака міста. Потім колеса загуркотіли по бруківці, і фургон почало трусити ще більше. Це вже було справжнє місто, велике місто Переяслав. З гуркотом і деренчанням фургон Меєр-Велвла підкотився до темного подвір'я, де на воротах висів задимлений ліхтар і жмутик сіна — ознака заїзду.
Те, що їхні батьки держать заїзд, було для дітей цілковитою несподіванкою, і досить прикрою. Як, їхній батько, Нохем Вевиків, виходить зустрічати пожильців? їхня мати Хая-Естер куховарить для них, а баба Минда їх обслуговує? Гіршого занепаду, більшої ганьби вони собі навіть уявити не могли. А мрійник Шолом, що завжди марив про кращі часи й носився із своїм скарбом, потім ще довго потай сумував, плакав і тужив за любим маленьким Во-ронковом. Він не розумів, чому дорослі говорили: "Зміна місця — зміна щастя". Нічого казати, гарне щастя!
— Вилазьте, байстрюки, приїхали! — сповістив дітей Меєр-Велвл, зупинивши коней коло ґанку заїзду довгим "тпррру-у".
Втомлені, розбиті й голодні, дітлахи поодинці вилізли з фургона, розпростуючи затерпле тіло. Тим часом відчинилися двері, і на темному ґанку з'явились одна по одній невиразні постаті, що їх у темряві ночі можна було розпізнати лише з голосу. Перша постать, висока на зріст і широка, була баба Минда. Витягши вперед свою стару голову, вона сказала: "О, хвалити бога, вони вже приїхали!" Друга постать, маленька, жвава, була мати Хая-Естер. Вона спитала ніби когось стороннього:
— Що, вже приїхали?
— Уже приїхали! — радісно відповіла третя постать, довготелеса й худорлява. То був батько, реб Нохем Вевиків, тепер уже реб Нохем Рабинович (у великому місті дід Вевик дістав відставку).
Не такої зустрічі сподівалися діти. З ними, правда, розцілувалися, але досить холодно. Потім спитали: "Як ся маєте?" Що можна відповісти на таке запитання? "Нічого..." Баба Минда перша згадала, що діти, мабуть, хочуть їсти. "Ви голодні?" Ще б пак, не голодні! "Хочете їсти?" Ще б пак, не хотіти! "Вечірню молитву проказали?" — "Аякже, проказали!"
Мати подалась на кухню, щоб зготувати дещо поїсти, а батько тим часом заходився екзаменувати хлопчиків, перевіряти, яких успіхів вони досягли в навчанні. О, вони зробили великі успіхи! Але чого їм морочать голову, коли хочеться скоріше ознайомитись з новим місцем, з новою домівкою?
Вони поводять головами на всі боки, озираються навколо — де це вони опинилися? — і бачать себе у великій, але похмурій, недоладній хаті, з численними кімнатками, перегородженими тонкими дощаними переділками. То кімнати для пожильців, але не видно жодного пожильця. Посередині хати — велика зала. У цій залі діти побачили всі воронківські меблі: півкруглий червоний стіл на трьох лапах, стару червону фанеровану канапу з протертим сидінням, кругле дзеркало в червоній фанерованій рамі з двома різьбленими руками над ними, простертими наче для благословення, і скляну шафу, з якої виглядали пасхальні барвисті тарілки, срібна ханукальна лампада *, стара срібна шкатулка у формі яблука на великій гілці з листочками. Решти срібних золочених бокалів, келихів, келишків, виделок, ножів, ложок та всього іншого столового срібла уже не було. Де воно поділося? Лише геть пізніше діти дізналися, що батьки все це заставили разом з маминими перлами та іншими коштовностями у переяславського багатія і вже більш ніколи не могли викупити.
— Ідіть помийте руки! — сказала дітям баба Минда, коли мати принесла з кухні щось не дуже розкішну вечерю: підігріту кашу з квасолею, яку належало їсти з хлібом; до того ж хліб був черствий! Мати сама накраяла його й кожному дала певну пайку. Такого у них раніш ніколи не було — звичай злидарів!.. А батько сидів збоку й весь час екзаменував. Він, певно, був задоволений: діти зробили значні успіхи, особливо середульший, Шолом, який так вивчив священні тексти, що не запинаючись проказував цілі розділи з "Пророка Ісая" напам'ять.
— Ну, годі, хай ідуть спати! — каже мати, прибираючи зі столу хліб і замикаючи його в шафу. Такого теж не велося у них там, у Воронкові,— це вже зовсім поганий звичай!
Чи то дорога була задовга, тяжка, і діти страшенно втомилися, чи зустріч вийшла якась не дуже привітна й вечеря злидарська, але нова домівка, про яку діти стільки мріяли, здалася їм зовсім не такою привабливою, як вони сподівалися і як їм хотілося. Мабуть, надто великі були їхні сподівання, і тепер у них залишилося відчуття, ніби їх відшмагали. Тому вони зраділи, коли їм нарешті звеліли проказати молитву на сон грядущий і піти спати.
Лежачи потім разом з братами на сіннику, постеленому просто на долівці в великій темній порожній, без будь-яких меблів, кімнаті (то була прохідна між залою й кухнею), герой цього життєпису довго не міг заснути. У голові снували всілякі думки й безліч запитань. Чому тут так темно й похмуро? Чому всі такі заклопотані? Що це діється з мамою, чому вона стала така страшенно скупа? Що це сталося з батьком, чому він зігнувся, зсутулився й так постарів, що аж серце щемить, коли глянеш на його пожовкле зморшкувате обличчя? Невже це через те, що, як казали в Воронкові, прибутки занепадають? І оце називається "зміна місця — зміна щастя"? Що його робити? Потрібен скарб! Ах, якби можна було привезти хоча б маленьку частку того скарбу, що залишився у ВоронковіІ
Подумавши про скарб, Шолом згадує колишнього товариша сироту Шмулика з його чудесними казками про золото й срібло, діаманти й самоцвіти в долішньому раю й про той скарб, що захований по той бік воронківської синагоги ще з часів Хмельницького. І Шолому ввижаються купи срібла, діамантів, самоцвітів. І приятель Шмулик приходить до нього уві сні, любий Шмулик з його чарівним обличчям і лискучою, жирно змащеною чуприною. Він чує його м'який хрипкуватий голос. Шмулик звертається до нього привітно, дружньо, наче дорослий, і заспокоює його ніжними словами: "Не журися, дорогий Шоломе, ось на тобі подарунок від мене — камінець, один з тих двох камінців; вибирай собі, який хочеш: камінець, що зветься "яшфе", або камінець, що зветься "кадкод"...