Золоте дно

Джек Лондон

Це оповідання — а воно правдивіше, ніж ви гадаєте, — про країну золотих копалень, отже, не диво, що в ньому йтиметься про чиєсь безталання. Власне, все залежить від того, як дивитися на речі. Вигадькові Мітчелу та Зачмеленому Білові, наприклад, вислів "безталання" видався б занадто слабким. А що в цій справі на їхню гадку найбільше покладатися можна, відомо всім на Юконі.

Восени 1896 року ці двоє приятелів спустилися до східного Юконового берега й витягли канадського човна з прикритого мохом сховища. На вигляд були вони не дуже знадливі. Вигарувавши ціле літо в пошуках золота, майже надголодь, вони страшенно обносилися за дорогу й так виснажилися, що ледве душа трималася в тілі. У кожного навколо голови дзижчав комариний вінець. Обличчя їм були пообмащувані синьою глиною. Кожен ніс грудку тієї ще мокрої глини і, як тільки вона висихала на обличчі й обсипалася, одразу ж натомісць намащував свіжої. В голосі їм бриніла скарга, рухи були роздратовані, все свідчило про безсоння та марну боротьбу з дрібною крилатою напастю.

— Ці комарі на той світ мене заженуть, — застогнав Вигадько Мітчел, коли човен трапив носом на течію і відійшов від берега.

— Не журися! Ми вже ось-ось будемо на місці, — відповів Зачмелений Віл, удаючи бадьорого, хоч його замогильний голос звучав тужно. — На Сороковій Милі ми будемо за сорок хвилин, а тоді… от чорт!

Він випустив весло й ляснув себе по шиї. Потім, лаючись, приклав свіжу грудку глини на щойно вкушене місце. Вигадькові Мітчелу було не до сміху. Дивлячись на приятеля, він і собі наклав густіший шар глини на шию.

Вони перепливли Юкон і на бистрині легко й хутко погнали човна вздовж західного берега. Хвилин за сорок приятелі обминули кінець острова при лівому березі, і зненацька перед ними й справді виринула Сорокова Миля. Обидва випростались і вп'ялися в неї очима. Вони кинули човна на волю течії і дивилися довго й пильно, і подив на їхніх обличчях поволі поступався місцем жахові. Над жодним із сотень дерев'яних будинків не здіймався дим. Не гупали сокири, вганяючись у дерево, не стукали молотки, не співали пилки. Ні собаки, ні люди не вешталися біля величезної комори. Ні пароплавів біля берега, ні каяків, ні пласких човнів, ні плотів. Ані суденця на річці, ані найменшої ознаки житття в містечку.

— Либонь, архангел Гавриїл уже заграв у ріжок, і ми з тобою припізнилися, — зауважив Зачмелений Віл.

Зауважив він байдуже, ніби нічого незвичайного не сталося. Вигадько Мітчел відповів так само байдуже, наче й він був цілком спокійний.

— Мабуть, усі поставали баптистами, позабирали човни та подалися на страшний суд, — пожартував він і собі.

— Мій батько був баптист, — мовив Зачмелений Віл. — І він завжди тримався тієї думки, що до раю на сорок тисяч миль ближче водою.

Їхня легковажна розмова на цьому й урвалася. Човен пристав до берега, і вони вилізли на високу кручу. Їм було аж моторошно, коли вони йшли порожніми вулицями. Сонце спокійно осявало містечко. Перед зачиненими дверима дансингу "Каледонія" вітерець бив об жердину мотузкою, що нею піднімають прапор. Гули комарі, співали вільшанки, голодні горобці стрибали поміж будинків, але ніде не було й знаку людського життя.

— Мені страх як випити хочеться, — сказав Зачмелений Віл, мимохідь стишивши голос до хрипкого шепоту.

Його приятель тільки кивнув мовчки головою, немов боявся порушити тишу голосом. Так пленталися вони в напруженому мовчанні, аж урешті несподівано опинилися перед відчиненими дверима. Над ними, вздовж усього будинку, висіла вивіска з незграбно виведеним написом "Монте Карло". Біля дверей, насунувши капелюха на очі та відкинувшись на стільці, сидів собі на сонечку якийсь чоловік. То був дід із довгою сивою бородою та довгим білим чубом, що надавали йому вигляду патріарха.

— Це начебто Джім Кемінгз! Певне, він, як і ми, спізнився на страшний суд, — сказав Вигадько Мітчел.

— Видно, не чув Гавриїлового рогу, — докинув Зачмелений Віл. — Здорові були, Джіме! Прокиньтеся! — гукнув він до старого.

Дід підвівся з стільця, припадаючи на ногу, і, спросоння кліпаючи очима, несамохіть забурмотів:

— Чо хочете, добродії? Чо хочете?

Вони пішли за ним усередину й підступили до довгого прилавка, де ще не так давно ледве могли впоратися шестеро шинкарів. У великому приміщенні, звичайно повному гамору, було тихо й похмуро, немов на кладовищі. Ні стукоту марок, ні дзижчання куль із слонової кістки. Рулетка й столи на фараона, накриті білою полотниною, нагадували якісь надгробки. З зали до танців, далі позаду, не чулося веселих жіночих голосів. Старий Джім Кемінгз витирав тремтячими руками чарку, а Вигадько Мітчел виводив свої ініціали на запорошеному прилавкові.

— Де ж дівчата? — гукнув Зачмелений Віл, удаючи веселого.

— Поїхали, — відповів старий шинкар голосом кволим і хирим, як він сам, і тремтячим, як його рука.

— Де Бідвел і Барлоу?

— Поїхали.

— А Чарлі Світвотер?

— Поїхав.

— А його сестра?

— Теж поїхала.

— А ваша дочка Салі та її мала дитина?

— Поїхали, всі поїхали.

Старий сумно похитав головою, неуважно щось шукаючи поміж припорошених пляшок.

— А бий його сила божа! Куди? — вигукнув Вигадько Мітчел, якому несила було довше стримуватися. — Чума їх виполошила, чи що?

— Як, хіба ви не чули? — стиха захихотів старий. — Усі подалися в Доусон.

— А що це таке? — спитав Віл. — Річка чи місцина? Чи якийсь шинок?

— Ви ніколи не чули про Доусон, га? — знову захихотів старий. — Та ж то ціле місто, більше за Сорокову Милю. Еге ж, сер, більше за Сорокову Милю.

— Я живу тут уже сім років, — з притиском промовив Біл, — а далебі ніколи не чув про таке місто. Краще налийте-но ще віскі, бо мені аж голова обертом пішла від вашої новини. То де саме, кажете, той Доусон?

— На низовині, якраз коло гирла Клондайку, — відповів старий Джім. — А ви де тинялися ціле літо?

— Не все вам одно, де ми були, — із серцем відповів Мітчел. — Ми тинялися там, де комарів стільки, що треба кинути палицю в повітря, аби побачити сонце та довідатися, котра година. Правда, Біле?

— Правда, та ще й яка, — сказав Біл. — А з тим Доусоном, Джіме, скажіть, як воно все почалося?

загрузка...

— Та натрапили на річку Бонанзу й промивають по унції золота з одного заступа, а до жили ще не докопалися.

— Хто натрапив?

— Кармак.

Почувши це ім'я, приятелі розчаровано перезирнулися й підморгпули один одному.

— Джордж Сиваш, — чмихнув Зачмелений Біл.

— Той, що живе з індіянкою, — глузливо докинув Мітчел.

— Я б пошкодував мокасинів, аби йти за ним, хоч що б він там знайшов, — сказав Біл.

— Так само й я, — мовив його приятель. — Це такий ледацюга, що сам собі лосося не спіймає. Отож він і злигався з індіянами. Певне, і його чорнопикий швагер, як його там, отой Скукум Джім, разом з ним? Га?

Старий кивнув головою.

— Авжеж, і вся Сорокова Миля там, опріч мене та ще скількох калік.

— І п'яниць, — додав Вигадько Мітчел.

— Що вже ні, то ні! — палко заперечив старий.

— Закладаюсь на віскі, що п'яниця Гонкінз не з ними! — вигукнув упевнено Зачмелений Біл.

Обличчя старого Джіма проясніло:

— От і програли, Біле!

— Як же те невситиме жлукто зважилося покинути Сорокову Милю? — спитав Мітчел.

— Вони зв'язали його й кинули на дно човна, — пояснив старий Джім. — Прийшли просто, стягли його з стільця, он там у кутку, і ще трьох п'яниць знайшли під піаніном. Кажу вам, усі, весь табір виїхав угору Юконом до Доусона, немов сам дідько гнався за ними — жінки, діти, немовлята на руках, усі гамузом. Бідвел прибіг до мене й каже: "Джіме, допантруй тут "Монте Карло", а я поїду". — "Де Барлоу?"— питаю. А він: "Пішов, а я беру віскі і їду за ним". І по цьому помчав до човна й драла річкою проти води, немов навіжений, навіть не спитав, чи я лишуся, чи ні. Отож я тут і сиджу, а оце вперше продав віскі за три дні. Приятелі знову перезирнулись.

— Щастить нам пасти задніх! — сказав Зачмелений Біл. — Чи ми з тобою, Вигадьку, не з тих, що прибігають з виделками, коли розсипають юшку?

— То, може, подамося навздогінці, га? — мовив Вигадько Мітчел. — За тими ледарями, п'яницями й хвальками?

— І за бабіями, — додав Біл. — Жодного путнього копача на цілу юрбу. Путні копачі, ось як ми з тобою, Вигадьку, — просторікував він, — усі порозходились і добре гріють чуба на Березовому ручаї. А в цій навіженій юрбі, що подалася в Доусон, немає таки путнього копача. І хай там що, а я ні кроку не ступлю задля якоїсь там Кармакової знахідки. Хай я побачу спочатку барву того піску.

— І я так само, — погодився Мітчел. — Ану ще по чарці.

Скріпивши віскі свою постанову, приятелі витягли на берег човна, перенесли, що в ньому було, до своєї хатини, й почали варити обід. Але після обіду їх охопив неспокій. Вони звикли до тиші великих пустель, але ця замогильна тиша міста нервувала їх. Вони ловили себе на тому, що мимохіть прислухаються, чи не впіймають, бува, знайомих звуків, "сподівались, — як сказав Біл, — що ось-ось тобі заторохтить, але ніщо не торохтіло". Вони попленталися спорожнілими вулицями до "Монте Карло" і ще раз випили, тоді помандрували до річки, до пристані, де тільки вода, вируючи, то припливала, то відпливала від берега, та лосось часом скидався, виблискуючи на сонці.

Вони сіли в холодку під коморою і розбалакалися з сухотним крамарем, який залишився тут тільки тому, що харкав кров'ю. Біл і Мітчел сказали йому, що мають намір відпочити після літньої праці. Розповідали, як вони тішитимуться дозвіллям, розповідали настирливо, немов боялися, що він їм не повірить, і водночас хотіли, щоб він відраджував їм відпочивати. Але крамар слухав їх байдуже. Він знов навертав розмову на події в Клондайку, і вони ніяк не могли збити його на інше. Він не здатен був ні про що інше ані думати, ані говорити, аж урешті Зачмелений Біл не витримав.

— Хай він пропаде, той Доусон! — сердито вигукнув він.

— Авжеж, — згодився Вигадько Мітчел, раптом пожвавішавши. — Послухати вас, то можна подумати, що там і справді щось путнє, а не похід ледарів та новаків.

Але саме ту хвилину з'явився човен знизу річки. Довгий і вузький, він близько пропливав під берегом: троє людей, стоячи, штовхали його довгими тичками проти бистрини.

— Це із Серкл-Сіті, — мовив крамар, — Я їх зранку чекаю. Бо ж Сорокова Миля ближче до Доусона на сто сімдесят миль.

1 2 3