А коли заплющила очі, то помітила, як щось малюсіньке, наче блискітки, випромінюючи тьмяне світло, поступово зникало. А що це було, вона не знала.
Сидячи на дивані, Аомаме зосередилася на сторінці "На Сваннову сторону". Вимальовувала в уяві картину, описану в романі, намагаючись позбутися інших непрошених думок. Надворі почався холодний дощ. За прогнозом погоди, який передавало радіо, спокійний дощ мав тривати до наступного ранку. Фронт осіннього дощу, закріпившись над просторами Тихого океану, не збирався нікуди пересуватися. Як людина, що заглибилася в самотні думки, забувши про час.
Невже Тенґо не прийде? Небо всуціль заволікли густі хмари, й Місяців не було видно. Однак Аомаме вийде на веранду й, попиваючи гаряче какао, спостерігатиме за парком. Не спускатиме очей з дитячої гірки під дощем, поклавши напохваті бінокль і пістолет, готова одразу вибігти надвір. Бо для неї це — єдиний змістовний вчинок.
О третій пополудні пролунав дзвінок вхідних дверей будинку. Хтось хотів зайти всередину. Звісно, Аомаме ним знехтувала. Адже нікого не очікувала. Щоб випити чаю, почала кип'ятити воду, але з обережності погасила газ і прислухалася. Пролунавши три-чотири рази, дзвінок замовк.
Хвилин за п'ять дзвінок знову задеренчав, але цього разу на дверях її квартири. Той хтось уже проник усередину. Стояв перед її дверима. Мабуть, зайшов услід за кимось. А може, подзвонивши у чиюсь квартиру, під якимось приводом попросив відчинити вхідні двері. Ясна річ, Аомаме зберігала мовчанку. "Навіть якщо хтось прийде, не відповідайте, а поставте засув і затамуйте подих", — повчав Тамару.
Дзвінок на дверях пролунав разів десять. Як для комівояжера, занадто наполегливо. Вони дзвонять не більше, ніж три рази. Коли Аомаме не озвалася, чоловік почав гамселити кулаком об двері. Не дуже гучно, але в його поведінці вчувалося сильне роздратування і гнів.
— Такаї-сан! — Глибокий, хрипкуватий голос видавав людину середнього віку. — Такаї-сан, добрий день! Можете вийти?
"Такаї" — це було чуже прізвище, написане на поштовій скриньці.
— Такаї-сан, вибачте, але я хотів би, щоб ви вийшли. Прошу вас!
Зробивши коротку паузу, чоловік прислухався. А коли зрозумів, що відповіді немає, знову взявся стукати в двері. Цього разу трохи гучніше.
— Такаї-сан, я знаю, що ви дома. Тому відчиняйте двері без ніяких викрутасів. Ви дома й чуєте мій голос.
Аомаме підняла зі стола пістолет і спустила запобіжник. Прикрила пістолет рушничком і стиснула його рукоять.
Вона не здогадувалася, що це за непрошений гість і що хоче. Але з якоїсь причини він ставився до неї вороже й домагався, щоб вона відчинила двері. Безсумнівно, вона опинилася в неприємному становищі.
Нарешті стукіт припинився і знову залунав у коридорі голос чоловіка.
— Такаї-сан, я прийшов, щоб отримати абонентну плату за користування послугами "NHK". От і все. Я знаю, що ви дома. Хоч би як ви затамували подих, все одно знаю. Я багато років виконую цю роботу, а тому навчився розрізняти, чи господаря справді нема, чи він тільки прикидається, що нема. Хоч би як ви старалися притихнути, ваші легені дихають, серце б'ється, а шлунок перетравлює їжу. Такаї-сан, ви зараз у квартирі. І чекаєте, коли я махну рукою й піду геть. Не збираєтеся ні відчиняти дверей, ні відповідати. Бо не хочете сплачувати абонентної плати.
Чоловік промовляв надмірно гучним голосом, який відлунював у коридорі багатоквартирного будинку. Робив це навмисне. Голосно називав прізвище пожильця, глузував з нього й соромив. І таким чином застерігав сусідів. Звісно, Аомаме й далі зберігала мовчанку. Не хотіла мати справи з цим незнайомцем. Пістолет знову поклала на стіл. Для безпеки залишила запобіжник спущеним. Не виключено, що хтось прикидається збирачем плати "NHK". Сидячи за кухонним столом, вона не відривала очей від дверей.
Хотіла підійти до них навшпиньки і виглянути через вічко назовні. Перевірити, що за чоловік стоїть там. Але не могла встати зі стільця. Краще не робити нічого зайвого. Врешті-решт чоловік змириться і піде.
Та він, здається, надумав виголосити промову перед її дверима.
— Такаї-сан, перестаньте гратися в хованки. Я цього не люблю. Я й так страшно зайнятий. Такаї-сан, ви, напевне, дивитеся телевізор. А кожна людина мусить за це платити. Може, вам це й не подобається, але так визначено законом. Хто не платить, вважається злодієм. Такаї-сан, ви, гадаю, не хочете, щоб до вас ставилися, як до злодія. Мешкаєте в такому чудовому будинку, тож, напевне, можете заплатити, правда? Мабуть, і вам буде неприємно, коли про це заявити вголос перед усіма сусідами.
За звичайних умов Аомаме не цікавилася б, що може заявити збирач абонентної плати. Але ж зараз вона переховувалась й уникала людей. Було небажаним, щоб її квартира привернула до себе увагу сторонніх людей. Однак що робити, не знала. Лише, затамувавши подих, чекала, коли цей чоловік забереться звідси.
— Такаї-сан, вибачте за настирливість, але я знаю, що ви дома й уважно прислухаєтеся. І думаєте, чому я без кінця галасую перед вашими дверима. Бо мені дуже не подобається, коли хтось прикидається, що його нема дома. Хіба така поведінка не видає вашу нерішучість? Невже ви не могли б відчинити дверей і просто сказати мені, що не хочете платити? Так було б краще і для вас, і для мене. Тоді принаймні відбулася б розмова. А от прикидатися, що вас нема дома, негарно. Ховаєтеся в темному закутку, як жадібна миша. Нишком виходите надвір, коли людей не видно. Нікудишній спосіб життя!
"Чоловік бреше, — подумала Аомаме. — Певне, навмання каже, що в квартирі хтось є. Я не подаю жодного звуку й тихо дихаю. Його справжня мета — залякати навколишніх пожильців галасом перед будь-якими дверима. Намагається переконати їх, що краще заплатити, ніж вислуховувати його промову перед своїми дверима. Можливо, він усюди робить так само й цим досягає свого результату".
— Такаї-сан, мабуть, я завдаю вам неприємностей. Я добре розумію, що саме так ви думаєте. Це правда, я таки неприємна людина. Сам знаю. Але ж, Такаї-сан, добра людина не може бути збирачем абонентної плати. Запитаєте, чому? Бо в суспільстві багато людей, які вирішили не платити. І щоб від них отримати плату, ніколи не можна бути добрим. Я був би радий сказати: "Я добре розумію, що не хочете платити. Вибачте, що потурбував", — і в доброму гуморі піти геть. Але так не годиться. Адже збирати плату — це мій службовий обов'язок і, крім того, я особисто не можу звикнути, коли прикидаються, що їх нема дома.
По цих словах чоловік зробив паузу. Після того поспіль разів десять постукав.
— Такаї-сан, вам ще не набридло? Ви не вважаєте себе справжнім злодієм? Добре-добре подумайте. Ідеться не про цю мізерну суму грошей, якої вистачило б на скромну вечерю в тутешньому сімейному ресторані. Якщо ви її сплатите, вас не вважатимуть злодієм. Голосно не обзиватимуть і не стукатимуть уперто в двері. Такаї-сан, я знаю, що ви ховаєтеся за цими дверима. Думаєте там без кінця ховатись і втекти. Гаразд, ховайтесь. Тільки хоч би як ви затамували подих, хтось обов'язково прийде і знайде вас. Хитрість не може тривати вічно. Подумайте. Набагато бідніші за вас люди в Японії щомісяця самовіддано сплачують абонентну плату. Ваша поведінка неправильна.
Як порахувала Аомаме, чоловік постукав п'ятнадцять разів.
— Такаї-сан, я зрозумів. Видно, ви досить уперта людина. Гаразд. Сьогодні я вас залишу. Бо не можу без кінця вмовляти лише вас. Але я ще прийду, Такаї-сан! Якщо я одного разу щось вирішив, то так просто від цього не відмовлюся. І не люблю, коли прикидаються, що їх нема дома. Ще навідаюсь. І знову стукатиму в двері. Стукатиму, поки всі люди не почують цього стуку. Обіцяю. Такою буде угода між вами і мною. Не заперечуєте? Ну, то до найближчої зустрічі!
Кроків чоловіка Аомаме не почула, бо, напевне, його взуття було з гумовими підошвами. Вона почекала п'ять хвилин. Затаївши подих, не спускала очей з дверей. У коридорі стало тихо — ані шелесь. Аомаме підійшла навшпиньки до дверей і рішуче глянула у вічко. Там не було ні душі.
Вона поставила запобіжник. Кілька разів глибоко дихнула й заспокоїла серце. Запалила газ, скип'ятила воду і випила зеленого чаю. "Це звичайний збирач абонентної плати "NHK", — переконувала вона себе. Однак в його голосі було щось зле й хворобливе. Проте Аомаме не могла визначити, чи його слова були спрямовані до неї особисто, чи до уявного чоловіка з прізвищем Такаї. Хрипкий голос і настирливий стукіт непрошеного гостя залишили по собі неприємний осад. Ніби щось липке причепилося до відкритих ділянок шкіри.
Аомаме розляглась і стала під душ. Гарячою водою з милом старанно помилася. Вийшовши з-під душу й перемінивши одяг, почувалася трохи краще. Неприємне відчуття на шкірі зникло. Вона сіла на диван і випила рештки чаю. Спробувала читати книжку, але не могла зосередитися. У вухах раз у раз звучав голос чоловіка.
"Думаєте там без кінця ховатись і втекти. Гаразд, ховайтесь. Тільки хоч би як ви затамували подих, хтось обов'язково прийде і знайде вас".
Аомаме захитала головою. "Та ні, той чоловік казав навмання, що сплило на думку. Своїм самовпевненим голосом хотів тільки зіпсувати настрій. Про мене нічогісінько не знає, — думала вона. — Ні того, що я зробила, ні того, чому я тут". Однак її серцебиття не вгамовувалося.
Тільки хоч би як ви затамували подих, хтось обов'язково прийде і знайде вас.
Слова того збирача плати начебто містили важливий прихований зміст. Може, це чиста випадковість. "Та, здається, він досконало знав, які слова можуть збурити мене", — подумала Аомаме й, відклавши книжку, заплющила очі.
"Тенґо-кун, де ти?" — подумала вона й вимовила вголос:
— Тенґо-кун, де ти? Знайди мене якнайшвидше. Поки хтось мене не знайшов.
Розділ 6
(про Тенґо)
"В мене пальці засвербіли — щось недобре прилетіло"
У цьому приморському містечку Тенґо вів розмірене життя. Коли вже одного разу визначив його ритм, то, по змозі, старався його не порушувати. Сам не розумів чому, але вважав, що це найголовніше. Вранці прогулятися, писати роман, вирушити до оздоровниці й уголос читати якусь книжку батькові, що лежав у коматозному стані, а повернувшись у готель, лягати спати. Дні повторювалися так само одноманітно, як приспів, яким селяни супроводжують саджання рису.
Після кількох теплих настали на диво прохолодні ночі.