Хроніка заводного птаха

Харукі МУРАКАМІ

ХРОНІКА ЗАВОДНОГО ПТАХА

Роман

Частина перша

"СОРОКА-ЗЛОДІЙКА"

Червень — липень 1984 р.

1

Заводний птах у вівторок

Шість пальців і четверо грудей

Коли задзвонив телефон, я варив на кухні спагеті, насвистуючи увертюру із "Сороки-злодійки" Россіні, що лилася з радіоприймача. Як на мене, така музика якнайкраще підходить для приготування спагеті.

Я завагався: чи не пропустити дзвінок повз вуха? Тим паче що спагеті ось-ось мали зваритися, а Клаудіо Аббадо саме тоді намагався підвести Лондонський симфонічний оркестр до музичного апогею. Однак я таки здався: зменшив вогонь на плиті, зайшов у вітальню й підняв слухавку. Бо згадав, що, може, хтось із знайомих запропонує нову роботу.

— Приділіть мені десять хвилин, — раптом сказала жінка у слухавці. Я добре запам'ятовую людські голоси, але цього я собі не пригадував.

— Вибачте, а кому ви дзвоните? — ввічливо поцікавився я.

— Вам, звичайно. Приділіть мені лише десять хвилин, і ми зможемо порозумітися, — відповіла жінка. Її голос звучав низько й м'яко, але невиразно.

— Порозумітися?

— Зрозуміти настрій одне одного.

Я витягнув шию і крізь двері зиркнув у кухню — з каструлі підіймалася біла пара, а Аббадо не переставав диригувати "Сорокою-злодійкою".

— Пробачте, але я зараз варю спагеті. То чи не могли б ви передзвонити пізніше?

— Спагеті? — здивувалася жінка. — Ви варите спагеті вранці о пів на одинадцяту?

— А яке вам до того діло? — сказав я роздратовано. — Я сам вирішую, коли й що мені їсти.

— Ваша правда, — відповіла вона сухим, байдужим голосом. Дивна річ — як різко змінився тембр її голосу при найменшій зміні настрою. — Ну гаразд, я подзвоню пізніше.

— Постривайте! — поспішив я сказати. — Якщо ви задумали якусь хитрість, аби щось рекламувати, то дарма дзвоните до мене. Я — безробітний і нічого не купую.

— Не турбуйтесь. Я знаю.

— Знаєте? Що знаєте?

— Знаю, що ви безробітні. Це мені відомо. Отож негайно йдіть і доварюйте свої дорогоцінні спагеті.

— Слухайте, чого ви, власне… — Зв'язок на цьому обірвався. Надто раптово.

Якийсь час, завмерши на місці, я розгублено дивився на слухавку в руці, аж поки не згадав про спагеті. Вернувшись на кухню, я вимкнув газ і пересипав вміст каструлі в бамбуковий кошичок. Через цей дзвінок спагеті трохи розварилися, але не настільки, щоб від цього впадати у відчай.

"Порозумітися? — думав я, уминаючи спагеті. — Зрозуміти настрій одне одного за десять хвилин?" Я не міг збагнути, що вона збиралася сказати. Може, це просто хтось пожартував? Або випробовував новий трюк, щоб нав'язати свій товар? Так чи інакше, це мене не обходить.

Повернувшись у вітальню, я вмостився на дивані й, читаючи книжку з бібліотеки та раз у раз поглядаючи на телефон, занепокоївся: "Про що можна порозумітися за десять хвилин?" Власне, що можна дізнатися людям одне про одного за десять хвилин? Якщо добре подумати, то виходить, що жінка від самого початку начебто була впевнена, що їй вистачить десяти хвилин. Ніби дев'ять хвилин було замало, а одинадцять — забагато. Так поводилася, немов варила спагеті.

Від таких роздумів мені розхотілося читати і я вирішив випрасувати сорочку. Завжди так роблю, коли в голові розгардіяш. За давньою звичкою. Процес прасування сорочки ділю на дванадцять етапів. Починаю від зовнішньої сторони комірця (1) й закінчую манжетою лівого рукава (12). Прасую в певному порядку, відраховуючи номер кожної операції. Бо інакше нічого путнього не вийде.

Випрасувавши три сорочки і впевнившись, що не залишилося складок, я повісив їх на плічка. А коли вимкнув праску й заховав її разом з прасувальною дошкою у шафу, то відчув, начебто в голові трохи проясніло.

Та як тільки я подався на кухню, щоб випити води, телефон знову задзвонив. Я трохи завагався, але все-таки вирішив узяти слухавку. Подумав: якщо подзвонить та сама жінка, скажу, що прасую, і поставлю на цьому крапку.

Однак цього разу дзвонила Куміко. Стрілки годинника показували половину дванадцятої.

— Як маєшся?

— Чудово.

— Що робиш?

— Щойно закінчив прасувати.

— Щось сталося? — В її голосі вчувалося легке напруження. Вона добре знала, що я беруся до прасування, коли в мене щось негаразд.

— Нічого. Просто сорочки випрасував. — Я сів на стілець і переклав слухавку з лівої руки в праву. — А чого ти дзвониш?

— Ти вірші вмієш писати?

— Вірші? — здивовано перепитав я. Вірші? Які там ще вірші?

— Я знаю одного видавця, що випускає часопис для дівчат. Так-от, вони шукають когось, хто вибирав би й правив вірші, прислані до редакції. А ще він мав би щомісяця писати коротенького вірша для титульної сторінки. За таку просту роботу непогано платять. Звичайно, працювати доведеться не весь день, а якщо робота йтиме добре, то, можливо, вони підкинуть щось відредагувати…

— Проста робота? — перепитав я. — Постривай! Я шукаю чогось юридичного. Хіба коли-небудь заходила розмова про те, що я вмію правити вірші?

— А хіба ти не казав, що начебто щось писав у середній школі?

— Звичайно, писав. Для шкільної стінгазети: чий клас виграв у футбол або як учитель фізики впав зі сходів і потрапив у лікарню. Загалом, усякі дрібниці. Але не вірші. Віршів я не вмію писати.

— Це правда, але я не кажу про високу поезію, а про простенькі віршики для школярок. Ніхто не вимагає, щоб вони залишилися в історії літератури. Якщо постараєшся, вони в тебе вийдуть. Зрозумів?

— Та ніяких віршів я не напишу, навіть якщо постараюся! Ніколи не писав їх і не збираюся писати, — відрізав я.

— Гаразд, — із жалем сказала дружина. — А хіба ти не знаєш, що знайти якусь юридичну роботу важко?

— Знаю. Ось чому почав усюди розсилати запити. Скоро мають надійти відповіді. Якщо нічого путнього не прийде, знову почну думати.

— Нехай буде по-твоєму. До речі, який сьогодні день?

Я задумався.

— Вівторок?

— Ну то, може, зайдеш у банк — заплатиш за газ і телефон?

— Зайду. І водночас куплю що-небудь на вечерю.

— Що збираєшся готувати?

— Ще не вирішив. У супермаркеті щось придумаю.

— Слухай, — мовила вона серйозно, — я от гадаю, що тобі не варто спішити з пошуком роботи.

— Чому? — здивовано спитав я. Схоже на те, ніби всі жінки на світі дзвонять по телефону, щоб приголомшити мене. — Страховка від безробіття скоро закінчиться. Вічно байдикувати, мабуть, не годиться.

— Це правда, але ж мені підвищили зарплату, та й шанси на побічну роботу добрі. А ще ж у нас є заощадження, тож цілком проживемо, якщо не шикуватимемо. Тобі що, набридло сидіти дома й поратися на кухні? Таке життя тобі не до вподоби?

— Не знаю, — чесно відповів я. Я справді не знав.

— Тоді як слід над цим подумай, — сказала дружина. — До речі, кіт повернувся?

Кіт. Про нього я зовсім не думав від самого ранку.

— Ні, ще не повернувся.

— Може, пошукаєш у сусідніх дворах? Його нема вже цілий тиждень.

Я промимрив щось невизначене й знову переклав слухавку в ліву руку.

— Мабуть, вештається коло порожнього будинку в кінці доріжки. У дворі, де стоїть кам'яна статуя птаха. Бо я його там кілька разів бачила.

— У кінці доріжки? — запитав я. — Коли це ти туди ходила? Ти мені про це ні разу не казала…

— Ой, вибач, мушу бігти! Робота чекає. Не забудь про кота.

Розмова урвалася. Я знову подивився на слухавку й поклав її на місце.

"І чого це Куміко заманулося туди ходити?" — подумав я. З нашого двору можна було потрапити на доріжку, лише якщо перелізти через стіну з бетонних блоків. Але навіщо це робити?

Я зайшов на кухню напитися води, потім подався на веранду — перевірити, чи залишилася в мисці їжа для кота. Купка сушених анчоусів не зменшилася ні на одну штуку з минулого вечора. Кіт не приходив. Я стояв на веранді й споглядав наш садок у променях раннього літа. Садок не з тих, що заспокоюють душу. Сонце зазирало сюди на зовсім короткий час, а тому земля там завжди була чорна й волога. З кущів у кутку росли тільки дві чи три непоказні гортензії, цвіт яких мені дуже не подобався. По сусідству видніло кілька дерев, і звідти долинав скрипучий крик якогось птаха, схожий на скрегіт накручуваної пружини. Ми прозвали його заводним птахом. Таке ймення дала йому Куміко. Справжнього імені ми не знали. Так само, як і його вигляду. Однак заводний птах щодня прилітав на сусідські дерева й накручував пружину нашого спокійного маленького світу.

"Ой, треба шукати кота!" — подумав я. Я завжди любив котів. І нашого також. Але коти живуть своїм, котячим життям. Вони зовсім не дурні тварини. Якщо кіт пропав, значить, захотів кудись навідатися. Якщо зголодніє і втомиться, повернеться додому. Урешті-решт все-таки треба пошукати нашого кота, щоб заспокоїти Куміко. Усе одно зайнятися не було чим.

На початку квітня я звільнився з юридичної контори, в якій пропрацював досить довго. Звільнився без особливих причин. Не скажу, що робота мені не подобалася. Вона мене не захоплювала, але за неї добре платили, та й атмосфера в конторі була дружня.

Якщо казати коротко, у цій конторі я виконував роль професійного хлопчика на побігеньках. Та я, здається, добре з нею справлявся. Можливо, я здаватимусь самовпевненим, але скажу, що маю талант до виконання практичних обов'язків. Схоплюю все на льоту, дію енергійно, не скаржуся, а до того ж, я — реаліст. От чому, коли я сказав, що хочу звільнитися, мій начальник (власник адвокатського бюро типу "Батько й син") навіть запропонував мені невелику прибавку до зарплати.

Однак я все-таки звільнився. І не тому, що пов'язував із цим якісь осмислені надії або плани. Ще менше хотів замикатися дома й готуватися до іспитів з юриспруденції. Тепер я ще більше впевнився, що не збираюся ставати адвокатом. Але залишатися в конторі й далі виконувати попередню роботу не мав наміру. "Якщо звільнятися, то лише зараз", — вирішив я. Якщо б я довше тут затримався, то це було б до кінця життя. Зрештою, мені вже тридцять.

За вечерею я відкрився Куміко, що збираюся кидати роботу.

— Зрозуміло, — відповіла вона і на якийсь час замовкла. Та я не зрозумів, що вона хотіла сказати.

Я також мовчав, поки Куміко не сказала:

— Якщо ти вирішив звільнитися, то звільняйся. Розпоряджайся своїм життям, як тобі подобається. — По цих словах вона заходилась вибирати паличками кістки з риби й складати їх на край тарілки.

Дружина досить пристойно заробляла в редакції журналу про здорове харчування, а іноді отримувала від друзів з інших журналів замовлення на оформлення, що також приносило незайвий дохід.