Якби письменник досяг такого успіху — мовляв, його "оповідання настільки цікаве, що до самого кінця не відпускає від себе уваги читача", — то хто посмів би дорікнути йому за недбальство?
Та, правду кажучи, Тенґо не міг стверджувати чогось остаточно визначеного. Можливо, він помиляється, а критик має рацію. У переписування "Повітряної личинки" Тенґо занурився буквально з головою і майже не міг поглянути на цей твір об'єктивно, очима сторонньої людини. І тепер дивився на "повітряну личинку" й "карликів" як на щось, що перебувало в ньому самому. А що означають ці слова, він і справді не знав. Однак для нього не це було важливим. Більше значення мало те, чи сприймаються вони як щось реальне, чи ні. Сам Тенґо легко з ними зжився, тому з усією душею віддавався вдосконаленню "Повітряної личинки". Бо якби він не сприймав цього оповідання як щось самоочевидне, то ні за які гроші, ні під якою погрозою не доклав би своїх рук до такого шахрайства.
Але це була тільки його особиста думка. Нав'язати її іншим він не міг. І мимоволі співчував тим мирянам, які, прочитавши "Повітряну личинку", "залишаться у басейні таємничих запитальних знаків". Перед його очима виринула картина того, як, тримаючись за барвисті рятівні пояси, розгублені люди безладно плавають у просторому басейні запитальних знаків. У небі палахкотить фантастичне сонце. І Тенґо як людина, що доносила до людей цю картину, не міг не відчувати за це відповідальності.
"А, власне, хто, — думав він, — здатний урятувати людей у світі? Бо хіба можна, навіть зібравши докупи всіх богів у світі, знищити ядерну зброю і викоренити тероризм? Так не лише не вдасться побороти посухи в Африці й воскресити Джона Леннона, ба навпаки — боги не знайдуть спільної мови й зчинять бурхливу сварку. І тоді, можливо, у світі настане ще більший безлад. Порівняно з безпорадністю, породженою такими чварами, змушування людей плавати в басейні таємничих запитальних знаків — набагато менший злочин.
Тенґо прочитав половину відгуків про "Повітряну личинку", які прислав Комацу, а решту вклав назад у конверт. Прочитавши одну половину, він приблизно уявив собі, що написано в другій. "Повітряна личинка" як художній твір привабила багатьох людей. Привабила й Тенґо, і Комацу, й Ебісуно-сенсея. І силу-силенну читачів. А що ще треба?
Телефонний дзвінок пролунав у четвер, після дев'ятої вечора. Слухаючи музику, Тенґо тоді читав книжку, як завжди, в найулюбленіший час, перед тим як заснути, втомившись читанням.
У цьому дзвінку, після довгої перерви, вчувалося щось зловісне. Він не був від Комацу. Дзеленчав зовсім по-іншому. Якийсь час Тенґо вагався, брати слухавку чи ні. За п'ятим, настирливим, гудком він підняв голку з грамплатівки й узяв слухавку. Подумав, що, може, дзвонить заміжня подруга.
— Це квартира Кавана-сана? — спитав незнайомий чоловік середніх літ глибоким, м'яким голосом.
— Так, — відповів насторожений Тенґо.
— Вибачте, що турбую вас у таку пізню пору. Мене звати Ясуда, — сказав чоловік нейтральним голосом — не особливо дружнім і не ворожим, не дуже діловим і не приязним.
Ясуда? Такого прізвища Тенґо не пригадував.
— Я подзвонив, щоб передати вам одну річ, — сказав чоловік і, ніби вставляючи закладку у книжку, зробив коротку паузу. — Моя дружина, гадаю, більше до вас не зможе навідуватися. Лише це я хотів вам сказати.
На цих словах Тенґо похопився. "Ясуда" — це було прізвище його заміжньої подруги. її звали Кьоко Ясуда. При Тенґо вона ніколи так себе не називала, а тому він не відразу здогадався, про кого йшла мова. Очевидно, по телефону дзвонив її чоловік. Здавалося, глибоко в горлі Тенґо щось застрягло.
— Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? — запитав чоловік незворушно.
Принаймні якогось збудження Тенґо не почув. Просто в інтонації чоловіка начебто вчувалося щось від діалекту Хіросіми або Кюсю.
— Не зможе приходити? — повторив Тенґо.
— Так, не зможе навідуватися.
— З нею щось сталося? — набравшись відваги, запитав Тенґо.
Запала мовчанка. Запитання Тенґо безнадійно повисло у повітрі. Після того співрозмовник вів далі:
— Тому, гадаю, ви, Кавана-сан, у майбутньому більше не зустрінетеся з моєю дружиною. Лише це я хотів вам повідомити.
Видно, цей чоловік знав, що Тенґо спав з його дружиною щотижня упродовж року. Це було ясно Тенґо. Та от дивина — в голосі співрозмовника не було ні гніву, ні злості. Прозирало не особисте почуття, а щось схоже на об'єктивну картину — скажімо, запустілий сад або річище після великої повені.
— Я не зовсім вас розумію...
— Ну, якщо так, то поставимо на цьому крапку, — ніби перебиваючи його, сказав чоловік. Тепер в його голосі з'явився відтінок втоми. — Тільки одне можна чітко сказати. Моя дружина вже пропала і в жодному вигляді не зможе до вас навідуватися. От що я хотів сказати.
— Пропала? — в задумі повторив Тенґо.
— Кавана-сан, мені не хотілося вам дзвонити. Але я вирішив, що згодом пожалкую, якщо нічого вам не скажу. Як ви вважаєте: я з охотою веду з вами цю розмову?
Як тільки співрозмовник замовк, у слухавці не було чути нічого. Видно, чоловік говорив по телефону з дуже тихого місця. А може, почуття, які його охопили, виконували роль вакууму й поглинали всі навколишні звуки.
"Треба щось запитати, — подумав Тенґо. — Бо інакше все закінчиться незрозумілим натяком. Не можна обривати розмови". Однак цей чоловік від самого початку не збирався розповідати Тенґо будь-які подробиці того, що сталося з його дружиною. Тож, власне, про що можна питати такого співрозмовника? З якими словами варто звертатися до вакууму? Поки Тенґо несамовито шукав потрібних слів, телефонний зв'язок без попередження урвався. Нічого не сказавши, чоловік зник. Мабуть, назавжди.
Ще якийсь час Тенґо прикладав до вуха слухавку. Мовляв, якщо хтось підслуховував цю розмову, то, може, вдасться щось почути. Затаївши подих, він прислухався. Але жодного підозрілого звуку не почув. Чув тільки, як калатає власне серце. І поки слухав його, мав враження, ніби став підлим грабіжником і серед ночі прокрався в чужу оселю. Сховавшись у темному кутку, затамував дихання й чекає, коли всі в домі затихнуть.
Щоб заспокоїтися, Тенґо скип'ятив води в чайнику й приготував зеленого чаю. З кухлем чаю в руці сів за стіл і по-думки відтворив телефонну розмову від початку до кінця.
"Моя дружина вже пропала і в жодному вигляді не зможе до вас навідуватися", — сказав чоловік. Особливо спантеличив Тенґо вираз "у жодному вигляді". В ньому вчувалося щось темне, мокре й слизьке.
Очевидно, чоловік на прізвище Ясуда хотів передати Тенґо, що його дружина більше не зможе приходити до нього, навіть якщо захоче. Власне, в якому контексті не зможе? Що, власне, означає "пропала"? У голові Тенґо спливала постать Кьоко Ясуди, що або покалічилася, потрапивши в дорожню аварію, або занедужала на невиліковну хворобу, або до невпізнання спотворила обличчя внаслідок учиненого над нею насильства. Сиділа в інвалідному кріслі нерухомою калікою, повністю в бинтах. Або перебувала в підземеллі, прив'язана, як собака, товстим ланцюгом. І всі ці можливості були надзвичайно жахливими.
Кьоко Ясуда (так тепер Тенґо думав про заміжню подругу) майже не розповідала йому про свого чоловіка. Тенґо не знав, яка в нього професія, скільки йому років, яке в нього обличчя, який характерне вони познайомились і коли одружилися. Не знав і того, огрядний він чи худий, високий чи низький, вродливий чи ні, добрі чи погані в них подружні стосунки. Йому було відомо лише, що вона не бідує, ба навіть загалом живе заможно, і, видно, не задоволена кількістю (або якістю) сексу з чоловіком. Однак про все він тільки догадувався. Перебуваючи пополудні в ліжку з Тенґо, вона багато про що говорила, але ні разу не згадувала про свого чоловіка. А сам Тенґо не хотів про нього розпитувати. Вважав це своєрідним етикетом. Та тепер, у такій ситуації, жалкував, що цього не зробив. Бо якби питав, то вона, напевне, досить щиро відповіла б. Чоловік був ревнивий, жадібний чи мав схильність до насильства?
"А що, як поставити себе на його місце? — подумав Тенґо. — Якби я опинився в такому становищі, то, власне, що відчував би? Припустімо, я маю дружину, двоє малих дітей і живу звичайнісіньким домашнім життям. Однак відкриваю, що вона щотижня спить з іншим чоловіком, молодшим від неї на десять років. І такі їхні стосунки тривають понад рік. Що тоді я подумав би? Які почуття опанували б мою душу? Лютий гнів, глибокий відчай, безмежний сум, холодний сарказм, утрата відчуття реальності чи якась їхня суміш?"
Та хоч скільки Тенґо думав, не міг визначити, що відчував би. Завдяки такій гіпотезі в його голові виринув образ матері в білому бюстгальтері, яка дає ссати повні груди з великими твердими сосками молодому невідомому чоловікові. На її обличчі розпливається сласний усміх. Рот напіврозтулений, очі заплющені. її мокрі, ледь-ледь тремтливі губи викликають в уяві еротичні асоціації. Поряд з нею спить сам Тенґо. "Наче карма на мене звалилася, — подумав він. — Можливо, той загадковий молодий чоловік — це він сам, Тенґо, а жінка, яку він обіймає, — Кьоко Ясуда. Композиція картини така сама, лише персонажі помінялися. Якщо це так, то моє життя — це реалізація захованого в мені образу, лише його окреслення? І наскільки я винний у тому, що вона пропала?"
Після цього Тенґо вже не міг заснути. В його вухах довго лунав голос чоловіка на прізвище Ясуда. Його натяк тягарем ліг на душу, а його промовлені слова набули дивовижної реальності. Тенґо згадав про Кьоко Ясуду. Виразно уявив собі її обличчя і всі частини її тіла. Востаннє вони зустрічалися у п'ятницю, два тижні тому. Як завжди, вони довго віддавалися коханню. Однак після розмови з її чоловіком усе це здавалося дуже далеким минулим. Як окремий епізод історії.
На полиці лежало кілька довгогральних грамплатівок, які вона принесла з дому для прослуховування. Це були досить давні джазові записи. Луї Армстронґа, Біллі Холідея (також з участю Барні Біґарда) та Дюка Еллінґтона 40-х років двадцятого століття. Вона їх часто прослуховувала й берегла, як щось дорогоцінне. За чимало років їхні футляри зблякли, але самі платівки здавалися новісінькими. Тримаючи їх у руках, Тенґо відчував, як поволі в ньому зріє впевненість, що, можливо, він більше ніколи не побачиться зі своєю заміжньою подругою.
Звісно, якщо говорити щиро, то він не любив Кьоко Ясуду.