Просто я не могла собі добре уявити, що ви відчуваєте, коли вам завдають болю. Що ви тоді робите?
— Начіпляю на вилогу куртки значок з Кітом Херінґом, — відповів я.
Вона засміялася.
— Тільки і всього?
— От що я хочу сказати, — вів я далі. — З часом такий біль стає хронічним. Щодня проникає в душу й перестає чимось особливим вирізнятися. Але там, усередині, він залишається назавжди. Тільки от вийняти його звідти й показати комусь уже неможливо. Хіба що якусь несуттєву часточку…
— Я страшно добре розумію, що ви хочете сказати, — мовила вона.
— Невже?
— Може, по мені цього й не видно. Але з різних причин і я зазнала чимало болю, — проказала вона тихо. — А тому звільнилася з токійського готелю. Було боляче. І гірко. З деякими речами не можу справитися так, як інші люди…
— Угу, — промимрив я.
— І досі все ще боляче. Як згадаю про те, що сталося, — хочеться відразу вмерти…
Вона знову спочатку зняла перстень — і відразу насадила на попереднє місце. Потім надпила ще "Кривавої Мері", поправила окуляри на носі. І приязно всміхнулася.
Напилися ми добряче. Навіть не пам'ятаю, скільки чого замовляли. А тим часом минула одинадцята. Зиркнувши на свій наручний годинничок, вона сказала, що завтра їй доведеться рано вставати і що пора додому. Я оплатив рахунок. Коли ми вийшли надвір, сніг, виблискуючи, все ще сипався з неба. На землі його лежало небагато, але дорога обледеніла й була слизька. Я запропонував відвезти її на таксі додому, що, як виявилося, забрало хвилин десять. Поки ми прямували до зупинки, міцно трималися за руки. Трохи сп'янівши, вона йшла невпевненою ходою.
— Слухай… А той журнал, що писав про скандал з купівлею земельної ділянки… — почав я, раптом пригадавши недавню розмову. — Ти не пам'ятаєш, яка його назва? І коли стаття вийшла, хоч приблизно?
Вона назвала тижневик одного газетного видавництва.
— Здається, восени минулого року. Я сама її не читала, а тому подробиць не знаю…
Хвилин п'ять ми простояли на зупинці у легкій сніговій круговерті. Увесь той час вона трималася за мою руку. Була розслаблена. Я також.
— Я давно не почувалася такою вільною! — вирвалося з неї. Я міг сказати про себе те саме. І я знову подумав, що в чомусь ми підходимо одне одному. А тому при першій зустрічі я відчув до неї приязнь…
У таксі ми розмовляли про всяку всячину, що не мала особливого значення, — про снігопад, про холод, про розклад її роботи, про життя в Токіо тощо. За такою розмовою я все мучився думкою, що мені робити з нею потім. Я був певен, що досить наполягти — і вона опиниться зі мною в одному ліжку. Такі речі я просто нутром відчуваю. Хоче вона зі мною переспати чи ні — я, звичайно, не знав. Але бачив — не відмовиться. З виразу її очей, дихання, манери говорити, жестів. Звісно, і я хотів з нею переспати. І знав, що від цього наше життя ніяк не ускладниться. Просто я з'явився — і поїду далі своєю дорогою. Як вона сама казала… Однак не міг зважитися. З голови не виходила думка: повестися з нею так — нечесно. Вона на десять років молодша від мене, якась невпевнена й, до того ж, настільки п'яна, що ледве на ногах стоїть. Скористатися її теперішнім станом — це все одно що виграти крапленими картами. Безчесно.
"Однак що означає бути чесним у такій сфері, як статеві стосунки?" — запитував я сам себе. І вирішив, що домагатися чесності в сексі — очевидно, марна вправа.
І цей висновок також здався мені правильним.
Поки я кидався між тими двома поглядами, таксі під'їхало до її дому — і саме тоді вона надзвичайно легко розв'язала мою дилему.
— Я живу разом з молодшою сестрою, — сказала вона.
Отож відразу відпала потреба далі щось вирішувати, і я зітхнув з деяким полегшенням.
Коли таксі зупинилося перед під'їздом багатоквартирного будинку, вона попросила мене провести її до дверей її помешкання, бо, мовляв, інколи вночі у коридорі вештаються підозрілі типи і їй страшно. Я велів водієві почекати хвилин п'ять, поки вернуся, і, взявши її під руку, повів обмерзлою доріжкою до під'їзду. Ми піднялися на третій поверх простого, без будь-яких надмірностей панельного будинку з металевим каркасом. Опинившись перед дверима з номером 306, вона відкрила сумочку, добула з неї ключ — і якось ніяково всміхнулася.
— Дякую. Я прекрасно провела час.
— Я також, — відповів я.
Вона відчинила двері, а ключ знову заховала в сумочку. Закрила її — і різке клацання защіпки гучно прокотилося коридором. Потім пильно глянула мені в очі. Наче розв'язувала на класній дошці задачу з геометрії. Вона розгубилася. Не знала, що їй робити. Не могла як слід попрощатися. Я добре це бачив.
Спершись рукою об стіну, я чекав, на що вона зважиться. Однак не дочекався.
— На добраніч! Привіт сестрі! — сказав я.
Секунд п'ять вона стояла, міцно стиснувши губи.
— Що із сестрою живу — я збрехала, — сказала вона тихо. — Насправді я живу сама.
— Та я знаю, — відповів я.
Вона поволі зачервоніла.
— А звідки ви це знаєте?
— Звідки? Просто знаю і все, — відповів я.
— Ви — неможлива людина… — прошептала вона.
— Так, можливо, — погодився я. — Однак, як я вже казав, не роблю нічого, за що інші могли б мене ненавидіти. І користуватися людськими слабостями не люблю. А тому тебе ні разу не обманював.
Якийсь час вона не знала, що відповісти, аж поки нарешті не сказала:
— Це правда, не обманювали.
— А ти чого?..
— Якось мимоволі збрехала. Адже в мене на душі свої рани. Я вже розповідала… Довелося багато чого пережити.
— І в мене їх вистачає. Бачиш, навіть значок з Кітом Херінґом начепив…
Вона засміялася.
— Може, зайдете на хвилину, чаю вип'ємо? І заразом ще трохи поговоримо…
Я похитав головою.
— Дякую. Я також хотів би з тобою поговорити. Але не сьогодні. Не знаю чому, але сьогодні мені краще йти. Мені здається, що нам не варто говорити надто багато за одним разом. Чого б це?..
Вона дивилася на мене так, ніби розглядала дрібні ієрогліфи на вивісці.
— Не знаю, як це пояснити, але так мені здається, — вів я далі. — Коли є про що розповідати — найкраще це робити маленькими порціями. Я так вважаю. А втім, може, я помиляюся.
Вона на мить задумалася над моїми словами. А потім нарешті проказала:
— На добраніч! — і тихо зачинила двері.
— Послухай, — озвався я до неї. Двері прочинилися на сантиметрів п'ятнадцять, і в щілині показалося її обличчя. — Найближчим часом я міг би з тобою ще раз зустрітися?
Притримуючи двері рукою, вона глибоко зітхнула.
— Можливо, — сказала вона. І двері знову зачинилися.
Водій таксі з нудним виразом на обличчі читав спортивну газету. Коли я вмостився на сидінні й велів везти до готелю, він, очевидно, здивувався.
— Ви справді вернетеся? — спитав він. — А я думав: ви мені скажете, щоб я їхав своєю дорогою… Схоже було на те. Як правило, так воно закінчується.
— Мабуть, — погодився я.
— Коли попрацюєш отак не один рік, інтуїція не підводить.
— А буває і навпаки: чим довше працюєш, тим частіше вона підводить. Згідно з теорією імовірності.
— Може, воно й так, — ледь-ледь збентежено відповів водій. — Але мені здається, що ви — трохи дивакуватий.
— Ви так думаєте? — здивувався я. Невже я справді такий дивакуватий?
* * *
Повернувшись у номер, я сполоснув обличчя, почистив зуби. Поки їх чистив, злегка пожалкував, що вернувся. Але врешті-решт заснув як убитий. Загалом я ніколи довго не жалкую.
* * *
Вранці я передусім зателефонував у реєстратуру і продовжив номер ще на три доби. Зробити це вдалося легко. Бо до туристичного сезону було далеко й багато номерів пустувало.
Потім я купив газету і зайшов у найближчу кондитерську "Данкін Донатс", де з'їв дві солодкі булочки і випив дві великі чашки кави. Одного дня виявилося досить, щоб готельний сніданок обрид. А от "Данкін Донатс" для сніданків — найкраще місце. Обходиться дешево й другу порцію кави можна дістати.
Після того я спіймав таксі й відправився в бібліотеку. Так і сказав водієві: відвезіть мене до найбільшої в Саппоро бібліотеки. У бібліотеці я переглянув підшивку номерів журналу, який вона мені назвала. Стаття про готель "Дельфін" містилася у випуску за двадцяте жовтня. Я зняв з неї ксерокопію, зайшов у найближчий кафетерій і, попиваючи каву, взявся її читати.
Стаття читалася важко. І щоб її зрозуміти, мені довелося перечитувати її кілька разів. Автор докладав велетенських зусиль, щоб викласти її суть якомога ясніше, але, видно, через свою складність тема виявилася йому не по зубах. Розповідь була страшенно заплутаною. Однак після уважного читання дещо все-таки прояснилося. Стаття мала назву: "Земельні оборудки в Саппоро. Підозріла тяганина за лаштунками генерального плану розвитку міста". І супроводжувалася фотографією готелю "Дельфін" на стадії, близькій до завершення будівництва, знятою з пташиного польоту.
Загалом вся ця історія пов'язана з тим, що хтось почав скуповувати одну за одною великі земельні ділянки в одному з районів Саппоро. Відбувалося це дуже дивно: упродовж двох років на поверхню так і не виплило ім'я покупця. Ціна на землю зростала шаленим темпом. На підставі такої інформації журналіст і почав своє розслідування. З'ясувалося, що землю скуповували різноманітні фірми, більшість з яких існувала тільки на папері. Звісно, їхня реєстрація проводилася. Податки сплачувалися. Але ні офісів, ні персоналу в них не було. У свою чергу, всі ці фіктивні фірми замикалися на інші такі ж фірми. Ось таким справді хитромудрим чином відбувався номінальний перепродаж землі. Ділянка вартістю двадцять мільйонів єн начебто переходила до іншого власника за шістдесят мільйонів, а потім продавалася вже за двісті мільйонів єн. Добряче поблукавши в лабіринті фіктивних фірм, автор статті дійшов висновку, що всіма тими операціями стояла цілком реальна фірма Б, зайнята торгівлею нерухомого майна, з головною конторою у великій сучасній будівлі, розміщеній в районі Акасака[7]. У свою чергу, фірма Б на неофіційному рівні змикалася з конгломератом А — велетенською корпорацією, якій підпорядковувалися залізниці, готелі, кінофабрики, ресторани, універмаги, журнали, кредитні банки і страхові компанії. Крім того, конгломерат А мав широкі зв'язки в політичних колах. Але, навіть докопавшись до цього, журналіст не заспокоївся. А з'ясував ще цікавішу річ: що всі земельні ділянки, які скупила фірма Б, містилися на території, яку охоплював генеральний план розвитку міста.