Усього цього я не дуже потребував. Купував, щоб просто згаяти час. І в такий спосіб змарнував дві години.
Після того я прогулявся уздовж бульвару, без жодної мети зазирав у вітрини крамниць, а коли все це мені добре-таки обридло, зайшов у кафетерій і, попиваючи каву, знову розгорнув біографію Джека Лондона. А тим часом почало смеркати. День закінчився, як довгий нудний фільм. Виявилося, що марнувати час — досить виснажливе заняття.
Коли, повернувшись у готель, я проходив мимо конторки реєстрації, то почув, як хтось мене покликав. Виявилося — саме та дівчина в окулярах. Зверталася до мене з-за конторки. Я підійшов, і вона відвела мене до крайньої секції — прокату автомобілів з купкою буклетів, де не було ні душі. Покручуючи кульковою авторучкою на долоні, вона дивилася на мене так, наче хотіла щось сказати, але не знала як. Було видно, що дівчина не може подолати власної сором'язливості.
— Пробачте, — почала вона. — Ви не могли б удавати, ніби розмовляєте зі мною щодо прокату автомобіля? — А тоді кинула косий погляд на другий кінець конторки. — Справа в тому, що готельні правила забороняють нам вести приватні розмови з гостями.
— Гаразд! — відповів я. — Я запитую вас про розцінки за прокат автомобіля, а ви мені даєте пояснення. Зовсім не приватна розмова.
Дівчина зашарілася.
— Вибачте… У нашому готелі дуже суворі правила.
Я всміхнувся.
— А от окуляри вам надзвичайно личать.
— Пробачте, що ви сказали?…
— Що окуляри вам надзвичайно личать. Ви в них така мила, — відповів я.
Дівчина поправила пальцем оправу. Потім відкашлялася. Мабуть, належить до типу легко збудливих людей.
— Знаєте, я хотіла вас запитати… — опанувавши себе, сказала вона. — Щось чисто приватне.
Мені кортіло погладити її по голівці, щоб якось заспокоїти, але це було неможливо, а тому я мовчки дивився їй у вічі.
— Це стосується готелю, про який ви згадували вчора… Того, що стояв тут раніше і мав таку саму назву — готель "Дельфін", — провадила вона далі. — Що це був за готель? Нормальний?
Я взяв у руки буклет про прокат автомобілів і вдавав, що розглядаю його.
— А що конкретно ви розумієте під словом "нормальний"?
Дівчина посмикала пальцями обидва кінці комірця білосніжної блузки і знову відкашлялася.
— Не знаю, як вам сказати… Чи не можна його назвати готелем з химерною долею? Він мене чомусь розтривожив.
Я глянув їй в очі. Як я і сподівався, вони вражали щирістю і красою.
— Я не зовсім добре розумію, чому той готель так вас розтривожив. Однак якщо я почну про нього розповідати, то вам доведеться довго слухати. А тут не місце для такої розмови, правда? Крім того, бачу, що ви зайняті.
Дівчина зиркнула на товаришок по службі за конторкою реєстрації. І гарненькими зубками легко прикусила нижню губу. Потім трохи повагалася — і рішуче кивнула.
— Ну, а після роботи ми не могли б зустрітися й поговорити?
— О котрій ваша робота закінчується?
— О восьмій. Однак поблизу готелю я не можу з вами зустрічатися. Готельні правила не дозволяють. Краще де-небудь подалі звідси, якщо можливо.
— Якщо знаєте таке місце, де можна спокійно порозмовляти, я готовий туди поїхати.
Дівчина кивнула, на хвилину задумалась, а потім на листку з блокнота написала назву закладу і намалювала схему, як до нього добратися.
— Почекайте на мене ось тут. Я прийду до половини дев'ятої, — сказала вона.
Я запхав листок у кишеню.
Цього разу вона пильно глянула мені в очі.
— Тільки, будь ласка, не вважайте мою поведінку дивною… Я вперше в житті на таке зважилася. Тобто на порушення правил. Бо інакше справді-таки не можна. Чому — поясню пізніше.
— Я зовсім не вважаю вашу поведінку дивною. Можете не турбуватися, — відповів я. — Я — не якийсь там негідник. Люди не відчувають до мене особливої симпатії, але водночас не мають за що мене ненавидіти.
Покручуючи пальцями авторучку, вона трохи подумала над моїми словами, але, здається, не зовсім збагнула їхній зміст. На її губах з'явилася невиразна усмішка, а вказівний палець знову поправив окуляри на носі.
— Ну, до зустрічі! — сказала вона і, розкланявшись зі мною за готельними приписами, вернулася на своє робоче місце. Чарівна дівчина. І водночас трохи душевно неврівноважена.
Я повернувся у номер, добув з холодильника банку пива й випив, закусивши половиною сандвіча з яловичиною, купленого у підвальному відділенні харчових продуктів універмагу. "Так от, — подумав я, — тепер уже ясно, якими будуть мої наступні дії". Увімкнуто першу передачу, і хоча я ще не знав, куди поїду, автомобіль поволі рушив з місця. Для початку зовсім не погано.
Я зайшов у ванну, сполоснув обличчя водою і ще раз поголився. Голився мовчки, спокійно, без мугикання. Протер шкіру лосьйоном, почистив зуби. А потім уважно придивився до своєї фізіономії в дзеркалі, чого не робив доволі давно. Нічого нового в ній не відкрив і ніякої впевненості не знайшов. Обличчя як обличчя. Яким було завжди.
О пів на восьму я вийшов з номера, перед самим готелем сів у таксі й показав водію папірець з адресою. Той мовчки кивнув і довіз мене куди треба. Поїздка обійшлася у тисячу єн з лишком. Затишний бар у підвалі п'ятиповерхової будівлі, коли я відчинив двері, зустрів мене досить пристойним соло на саксофоні Джері Маліґана зі старої платівки. Музику записали ще тоді, коли Маліґан стригся коротко й одягав сорочку з ґудзиками на кінчиках комірця, а разом з ним грали Чет Бейкер і Боб Брукмаєр. Колись я часто їх слухав. Ще тоді, коли ніякого Адама Анта й не було на світі.
Адам Ант[4].
Що за безглузда назва!
Я сів перед прилавком і під високоякісне соло Джері Маліґана взявся неквапливо, щоб якось згаяти час, потягувати "J&B"[5]. Уже минула восьма сорок п'ять, а дівчина з готелю не з'являлася. Та я особливо не турбувався. Мабуть, робота її затримала. У барі я почувався, як дома, а, крім того, давно звик гаяти час на самоті. Допивши першу порцію віскі, я замовив другу. Й, оскільки не було на що дивитися, розглядав попільничку перед собою.
За п'ять до дев'ятої вона нарешті прийшла.
— Вибачте! — проказала вона скоромовкою. — Робота затяглася. Раптом клієнтів наїхало, а до того ж зміна спізнилася…
— Про мене не турбуйтесь, — відповів я. — Все одно я мусив би десь згаяти час.
Вона запропонувала пересісти за столик у глибині бару. Я взяв склянку з віскі й перемістився на інше місце. Вона стягла шкіряні рукавички, розмотала картате кашне, зняла сіре пальто. І залишилася у тонкому жовтому светрі й темно-зеленій вовняній спідничці. Я помітив, що у светрі її груди виявилися набагато більшими, ніж я собі уявляв. На вухах висіли чудові золоті сережки. Вона замовила "Криваву Мері".
Коли напій принесли, вона відразу надпила ковток. "Ви повечеряли?" — поцікавився я. "Ще ні, але о четвертій трохи перекусила, а тому не голодна", — відповіла вона. Я ковтнув віскі, вона — "Кривавої Мері". Видно, до бару вона прибігла, бо упродовж першої півхвилини мовчки віддихувалася. Я взяв з тарілки горіх, уважно оглянув його, запхав у рот і розгриз. Потім зробив це саме ще раз і ще раз, чекаючи, поки вона опанує себе.
Нарешті вона повільно зітхнула. Надзвичайно довго. А потім підвела очі й нервово глянула на мене — можливо, сама подумала, чи не занадто довго зітхала.
— На роботі важко? — спитав я.
— Ага, — відповіла вона. — І не питайте! Я до неї ще не звикла. Та й готель недавно відкрився, а тому начальство до всього присікується.
Вона поклала руки на стіл і сплела пальці. На мізинці я помітив маленький перстень. Простий, срібний, без дорогоцінних камінців. Якусь хвилину ми обоє на нього дивилися.
— А тепер про старий готель "Дельфін"… — вела вона далі. — Та ви часом не ведете журналістського розслідування?
— Розслідування? — здивовано перепитав я. — Чого це ви знову?…
— Просто спитала, — відповіла вона.
Я промовчав. Закусивши губу, якусь хвилину вона не відводила погляду від стіни.
— Там начебто був якийсь скандал, і тепер начальство понад усе остерігається журналістів. Їхніх розпитувань про купівлю землі… Ви ж розумієте? Як про це розпишуть у газетах чи журналах — готелеві шкоди не минути. Бо цей бізнес спирається на довіру клієнтів… Репутація буде підірвана, правда ж?
— А що, вже про це десь писали?
— Один раз у тижневику. Начебто про великі хабарі місцевій владі. І про те, як викурювали власника старого готелю за допомогою чи то якудзи[6], чи то ультраправих, коли той не хотів продавати земельної ділянки… Начебто про щось таке…
— Виходить, колишній готель "Дельфін" якось пов'язаний з цим скандалом?
Ледь-ледь зсутулившись, вона ковтнула "Кривавої Мері".
— Мабуть… Ось чому, гадаю, наш менеджер поставився до вас так недовірливо, коли ви згадали про старий готель. Ви помітили, як він тоді насторожився, чи не так? Однак, правду кажучи, ніяких подробиць про це я не знаю. Чула тільки, ніби новий готель так називається тому, що з колишнім існував якийсь зв'язок… Про це мені хтось казав.
— Хто?
— Та один з наших "чорненьких".
— "Чорненьких"?
— Ну, менеджерів у чорних костюмах.
— Зрозуміло… — сказав я. — А, крім того, більше нічого не чули про старий готель "Дельфін"?
Вона кілька разів хитнула головою. А потім пальцем лівої руки взялася пересувати сюди-туди перстень на мізинцеві.
— Мені страшно, — сказала вона майже пошепки. — Просто жах бере! І нічого не можу з собою вдіяти.
— Страшно? Що про вас напишуть у журналах?
Вона легко хитнула головою і на хвилину пригубилася до склянки з напоєм. Здавалося, ніби сушить собі голову над тим, як краще висловитися.
— Та ні, я не про це… Мені абсолютно байдуже, що там писатимуть журнали. Хоч би що вони писали — воно мене не обходить, хіба ні? Тільки начальство заметушиться… Я про інше. Про сам готель. Там у ньому… одне слово. Щось дивне коїться. Я б сказала, щось трохи химерне… Щось ненормальне…
Вона замовкла. Я допив віскі й замовив ще одну порцію. А для неї — ще "Кривавої Мері".
— В якому розумінні — "ненормальне"? — запитав я. — Конкретний приклад можете навести?
— Звісно, можу, — з гіркотою в голосі сказала вона. — Можу… Але це важко пояснити словами. А тому досі я про це нікому не розповідала. Розумієте, самі відчуття надзвичайно конкретні, та як тільки пробую їх описати — здається, ніби обриси побаченого раптом починають розпливатися… Тому розповісти ніяк не вдається.
— Схоже на правдоподібний сон?
— Ні, це щось інше, ніж сон.