Якби вона залишилася жити, усі ми, можливо, були б поряднішими людьми, ніж зараз. Принаймні я, гадаю, була б урятована. Розумієш? Відтоді мене не покидає відчуття провини. Чому я не вмерла замість неї? Чому залишилася жити я, від якої немає нікому ні користі, ні радості? І батьки, й брат здогадувалися про такі мої думки, але не знайшли для мене жодного теплого слова. Ба більше — при нагоді завжди пригадували покійну сестру: яка вона була гарна, розумна й чуйна, як усі її любили, як добре грала на роялі! Мене також учили грати! Бо, мовляв, після смерті сестри залишився рояль. Та я не мала до цього охоти. Я розуміла, що не зумію грати так, як вона, й не хотіла ще раз засвідчувати свою недолугість. Я не могла нікого замінити й не хотіла ставати кимсь іншим. Але вони мене просто не слухали. Ніхто й не збирався слухати, що я кажу! Тому я все ще дивлюся на піаніно з огидою. І так само на людей, що на ньому грають".
Слухаючи розповідь Куміко, я кипів гнівом проти її родини. За те, що вони зробили і не зробили для неї. Пригадую, це було ще до одруження. Місяців два після нашого знайомства. Був тихий недільний ранок, ми лежали в ліжку. Ніби розмотуючи заплутану тасьму, Куміко поволі розповідала про своє дитинство. Розповідала так довго вперше. Досі я майже нічого не знав про її родину та виховання. Я знав лише, що вона неговірка, любить малювати, що має довге гарне волосся і дві родимки на правій лопатці. І що я — перший в її житті чоловік, з яким вона переспала.
Розповідаючи про себе, Куміко сплакнула. Я добре розумів, чому їй захотілося плакати. Я обійняв її і погладив по волоссю.
— Якби сестра жила, то, гадаю, й тобі сподобалася б. Вона всім подобалася з першого погляду.
— Можливо, — сказав я. — Однак мені сподобалася ти. Це ж так просто. Ти і я, а твоя сестра тут ні до чого.
Куміко на хвилину замовкла й задумалася. О пів на восьму недільного ранку всі звуки були м'якими й приглушеними. Я чув, як дибають по даху голуби, як хтось далеко кличе собаку. Куміко довго вдивлялася в одну цятку на стелі, а потім запитала:
— Ти любиш котів?
— Люблю, — відповів я. — Дуже. Змалку їх тримав. Завжди з ними грався. І навіть разом спав.
— Як це чудово, правда? Я також з дитинства хотіла обзавестися котом. Та мені не дозволили. Мати їх не зносила. Досі в житті я ні разу не отримала того, чого дуже хотіла. Ні разу. Не віриш? Ти, напевне, не розумієш, що означає таке життя. Коли звикаєш до життя, під час якого не отримуєш нічого, чого хочеш, то поступово взагалі перестаєш навіть розуміти, що тобі потрібне.
Я взяв її за руку.
— Можливо, так раніше й було. Але ти вже не дитина й маєш право жити так, як забажаєш. Хочеш обзавестися котом, обери собі таке життя, де буде кіт. Це ж так просто. Маєш право так робити. Я правду кажу?
Куміко пильно дивилася на мене.
— Так, — сказала вона. Через кілька місяців після того ми заговорили про одруження.
Якщо дитячі роки Куміко, проведені в цьому домі, були понівеченими й складними, то дитинство Нобору Ватая виявилося спотвореним по-іншому. Єдиного свого сина батьки любили безтямно, і не просто любили, а водночас вимагали від нього надзвичайно багато. Батько твердо вірив: щоб гідно жити в японському суспільстві, треба домагатися найкращих успіхів у навчанні та роботі й відштовхувати кожного, хто стоїть на твоїй дорозі. Він у цьому ні на мить не сумнівався.
Ці слова я почув безпосередньо з його уст незабаром після одруження з Куміко. "Люди зроду не створені рівними, — казав він. — Про рівність людей формально, для годиться, говорять учителі в школі, але це чиста нісенітниця. За своєю структурою Японія — демократична держава, але водночас це — жорстоке класове суспільство, де сильний пожирає слабкого. Якщо не проб'єшся нагору, то майже нема ніякого сенсу жити в цій країні. Інакше тебе перемелють, як у жорнах. Тому людина має підніматися по сходинках життя щораз вище й вище. Це надзвичайно здорове прагнення. Якби люди його втратили, країна загинула б". Я ніяк не реагував на твердження тестя. А втім, він не потребував моїх оцінок. Він тільки проголошував власне переконання, якому судилося вічне життя.
Мати Куміко була дочкою державного службовця високого рангу. Виросла в Яманоте, фешенебельному районі Токіо, не відчуваючи ні в чому нестачі, й не мала ні власних поглядів, ні характеру, щоб перечити чоловікові. Наскільки я помітив, вона не могла нічого сказати про речі, які не потрапляли в поле її зору (до того ж, вона була страшенно короткозора). А коли виникала потреба висловитися про щось з набагато ширшого світу, то вона завжди обходилася думкою, запозиченою в чоловіка. Якби тільки це, то, можливо, вона нікому не завдавала б жодного клопоту. А то вона мала одну ваду: як часто трапляється у жінок такого типу, була вкрай марнославною. Не маючи власних світоглядних цінностей, утверджувалася позиченими поглядами й принципами. Вона постійно сушила собі голову тільки одним запитанням: "Який вигляд я маю в чужих очах?" Ось таким чином вона стала обмеженою, психічно неврівноваженою особою, заклопотаною тільки службовим становищем чоловіка й успішністю сина. Усе, що не вміщалося в ці вузькі рамки, втрачало для неї будь-який сенс. Вона наполягла, щоб син вступив у найпрестижнішу школу, потім — у найпрестижніший університет. А чи щасливе в сина дитинство? Які погляди на життя в нього складаються? Такі запитання були дуже далеко за межами її уяви. І якби хтось хоч трохи в цьому засумнівався, вона, напевне, розгнівалася б. Можливо, навіть сприйняла б це як незаслужену особисту образу.
Ось так батьки забивали голову юного Нобору своєю сумнівною філософією і викривленим світоглядом. Уся їхня увага зосереджувалася тільки на старшому синові. Вони абсолютно не допускали, щоб він задовольнявся в житті місцем позаду когось. "Якщо людина нездатна стати першою в такому вузькому колективі, як клас чи школа, то хіба зможе досягти першості у ширшому світі?" — казав батько. Вони спонукали його до навчання, запрошуючи для нього завжди найкращих репетиторів. У нагороду за отримані високі оцінки йому купували все, що йому хотілося. Так що його дитинство минало за умов, надзвичайно сприятливих з матеріального погляду. Та коли настала пора бурхливих почуттів і болісних переживань, то він не мав часу на дівчат і на веселі розваги з товаришами. Усі свої сили доводилося віддавати тому, щоб утримувати першість — головну свою мету. Ні я, ні Куміко не знали, чи подобалося йому таке життя. Бо Нобору Ватая не належав до тих, хто схильний щиро звірятися іншим — сестрі, батькам чи ще кому. Зрештою, він не мав іншого вибору, навіть якщо таке життя було йому й не до душі. Як на мене, деякі системи поглядів через їхню односторонність і спрощеність не піддаються спростуванню. В усякому разі, з елітної приватної середньої школи Нобору Ватая вступив на економічний факультет Токійського університету й закінчив його майже відмінно.
Батько сподівався, що, закінчивши університет, син стане державним службовцем або влаштується в якусь велику компанію, але той віддав перевагу науковій кар'єрі. Нобору Ватая не був дурнем. Він розумів, що йому підходить не реальний світ, в якому доведеться займатися практичними справами спільно з іншими людьми, а світ, який потребує систематичного розширення знань і понад усе цінує індивідуальні інтелектуальні здібності. Провчившись два роки в аспірантурі Єльського університету, він повернувся до Токійського університету для підготовки до захисту докторської дисертації. Невдовзі після повернення в Японію за порадою батьків одружився, але через два роки розлучився і став жити разом з ними в рідному домі. І от коли я з ним уперше зустрівся, то побачив досить дивну й неприємну особу.
Три роки тому, коли йому сповнилося тридцять чотири, Нобору Ватая написав й опублікував грубезну книгу на спеціальну економічну тему. Я також брав її в руки й пробував читати, але, чесно кажучи, нічогісінько не второпав. Можна сказати, жодної сторінки. Хоч як я старався, а тексту не зумів витлумачити. Навіть незрозуміло чому — через трудність змісту чи поганий стиль. Однак серед фахівців вона стала популярною. Один рецензент захоплено писав, що в ній "з абсолютно нового погляду викладено абсолютно нову економічну теорію". Щоправда, я навіть не зрозумів, що цей рецензент хотів сказати. Та незабаром ЗМІ почали вихваляти автора книги як "героя нашого часу". З'явилося навіть кілька книжок з тлумаченням книги Нобору Ватая. Навіть стали модними слова "сексуальна економіка" та "екскреторна економіка", ужиті в його монографії. Часописи й газети присвячували Нобору Ватая окремі випуски як одному з інтелектуалів нової епохи. Та я не думаю, що хто-небудь з авторів таких статей розумів, про що йшлося в його книзі. Я навіть сумніваюся, чи хоч раз вони її розгортали. Та це їх не обходило. Для них Нобору Ватая був молодим, неодруженим парубком з ясною головою, здатним написати таку незрозумілу й складну книгу.
Так чи інакше, книга зробила його знаменитим. Він почав писати критичні статті для часописів, коментувати економічні й політичні проблеми на телебаченні, а згодом став постійним учасником телевізійних дискусій. Ніхто з його оточення (включно зі мною та Куміко) ніколи й не думав, що він годиться для такої показної ролі. Загалом його вважали нервовою вченою людиною, цілком зосередженою на своїй професії. Та коли він вийшов у світ ЗМІ, то виконував доручену йому роль з подиву гідною майстерністю. Анітрохи не бентежився перед телекамерою. Навіть здавалося, ніби перед нею він розслаблювався більше, ніж у буденному житті. Нас усіх приголомшила запаморочлива зміна його зовнішності. На телеекрані Нобору Ватая з'являвся в дорогих, вишуканого крою костюмах, зі смаком дібраних краватках й елегантних окулярах у черепаховій оправі. Зачіска теж була за останньою модою. Гадаю, модельєр добре над ним попрацював. Бо раніше я ні разу не бачив його в такому шикарному одязі. І навіть якщо дещо з цієї уніформи йому видавали в студії, усе одно вона сиділа на ньому як улита — так, ніби він здавна її одягає. "Що це за людина? — думав я тоді. — Яка його справжня суть?"
Перед камерою він здавався небагатослівним.