Хвороба самотнього ватага

ХВОРОБА САМОТНЬОГО ВАТАГА

Це оповідання я почув від двох старих людей, коли ми сиділи одної прохолодної ночі в диму багаття, розкладеного, щоб боронитися від комарів. Розмовляючи, ми раз у раз націлювались і били крилатих мучителів, що, незважаючи на дим, нахабно впивалися нам у тіло. Праворуч, футів за двадцять нижче, слався крутий берег, під яким ліниво хлюпотів Юкон. Ліворуч, по краю низьких пагорків, обмережених ніжно-рожевим сяйвом, жевріло напівсонне сонце. Воно не спало цілу ніч, і йому доведеться не спати ще багато таких ночей.

Двоє старих, що сиділи зі мною й відважно били комарів — Самотній Ватаг і Мутсак, — були колишні товариші по зброї, а тепер спорохнілі охоронці переказів і оповідань про давні славні традиції і події. Вони останні з свого покоління, і їх не дуже шанує молодь, що виросла в далеких закапелках цивілізації золотих копалень. Кому тепер потрібні перекази про минуле, коли чорна пляшка швидше збуджує в людині дух, а цих пляшок завжди можна роздобути в добрих білих людей за кілька годин натужної праці або за якесь там паршиве хутро. І що всі оті страшні звичаї та химерні тайнощі давнього шаманства, коли живе чудо, справжнє казкове вогнедишне страхіття — пароплав, усупереч усяким законам, кашляючи й пихкаючи, ходить туди-сюди по Юкону! І чого варта родова гідність, коли той, хто більше зрубає дерев або зуміє керувати стерном у заплутаному лабіринті островів — має найбільше поваги від товаришів?

От і сталося так, що ці старі люди, перебувши занадто довгий вік, дожили до важких часів, до нового ладу, за якого їм немає ні місця, ні шани. Тепер вони сумно чекають на смерть, а оце зараз вони раді цьому білому чужинцеві, що разом з ними сидить коло багаття, ховаючись від комарів, і охоче підставляє вухо, слухаючи їхні оповідання про минулі часи, коли ще не було пароплавів.

— Отож вибрали мені дівчину, — оповідав Самотній Ватаг. Його верескливий і різкий голос раз у раз переходив у хрипкий та рипучий бас; тільки-но призвичаїшся до нього, як старий уже говорить знову тоненьким дискантом. Це нагадувало то сюрчання коника, а то ніби квакання жаби.

— Отож вибрали мені дівчину, — казав він. — Мій батько, Каск-Та-Ка, Видра, дуже на мене гнівався, що я не хтів дивитись ні на одну дівчину. Він був ватаг нашого плем'я і був уже старий. Я один з усіх його синів лишився живий, і через мене тільки він міг передати свою кров тим, хто прийде потім і хто ще не народився. Але треба тобі знати, о білий чоловіче, що я був дуже хворий. Ні влови, ні рибальство не давали мені радості, м'ясо не зігрівало мого шлунка, — як же я міг задивлятися на жінок чи готуватись до весілля, чи думати про майбутніх дітей, про їхні забави й клопіт з ними?

— Авжеж, — перебив його Мутсак, — хіба Самотньому Ватагові не довелось боротися з ведмедем, доки в нього луснула голова і з вух полилася кров?

Самотній Ватаг енергійно хитнув головою.

— Мутсак правду каже. Потім, звісно, голова загоїлась, проте всередині щось таки було не гаразд. Загоїлось тіло, рана закрилась, але хвороба не минула. Коли я йшов, мої ноги трусились, а коли я дивився на світло, очі наповнювалися слізьми. Коли я розплющував їх, то весь світ починав кружляти навколо мене, а коли я знову заплющував їх, в голові крутилося все, що я тільки-но бачив. Чоло над очима так боліло, неначе щось важке тиснуло на нього, а воно було тісно зав'язане чимсь. Говорив я помалу й довго чекав, поки на язик навернеться потрібне слово, а коли не чекав, то нав'язувались усякі слова, і язик молов різні дурниці. Я був дуже хворий, і коли мій батько, Видра, привів до мене дівчину Кесан…

— Доньку моєї сестри, — втрутився Мутсак. — Вона була молода й здорова. У неї були широкі стегна, саме такі, щоб родити дітей, рівні ноги й швидка хода. Ніхто з дівчат краще за неї не вмів робити мокасини, і ніхто не сукав таких міцних мотузків, як вона. Її очі усміхались, і на устах був завше сміх. Вона була слухняна й завше пам'ятала, що закон у руках чоловіків і жінка повинна коритись.

— Так от, я був дуже хворий, — мовив далі Самотній Ватаг, — і коли батько мій, Видра, привів до мене дівчину Кесан, то я сказав, що їм краще лагодитись мене поховати, аніж одружити. Батько аж почорнів з гніву і відповів, що нехай буде так, як я кажу, і що хоч я ще живий, проте нехай зроблять і наготують усе так, як на похорон…

— Це зовсім не було звичаєм нашого народу, білий чоловіче, — докинув Мутсак. — Бо треба тобі знати: те, що зробили для Самотнього Ватага, у нас водилось робити тільки для померлих. Але Видра дуже розгнівався.

— Авжеж, — сказав Самотній Ватаг, — мій батько, Видра, був скупий на слова і швидкий на вчинки. Він наказав людям зібратись біля мого вігваму і, коли всі прийшли, сказав їм, щоб почали голосити за його померлим сином.

— І вони заспівали перед вігвамом пісню смерті. "О-о-о-о-о-о-га-а-ич-клу-кук ич-клу-кук", — завів Мутсак, так чудово передаючи пісню смерті, що в мене аж мороз по спині побіг.

— А в самому вігвамі, — оповідав Самотній Ватаг далі, — моя мати вичорнила собі обличчя сажею, посипала голову попелом і почала плакати за мною, наче я й справді помер, — так наказав їй батько. Окіякута, моя мати, голосно тужила, била себе в груди, рвала на собі волосся; те саме робила й Гуніяк, моя сестра, і Сіната, сестра моєї матері. Вони зчинили такий галас, що мені дуже стала боліти голова, і я почував, що, певно, таки незабаром уже помру.

Старі люди з цілого плем'я посходились навколо мене і завели розмову про той шлях, що був перед моєю душею. Один казав про безкраї густі ліси, де, плачучи, блукають загублені душі і де мені так само доведеться вічно блукати. Інший казав про великі, бурхливі річки, що ними протікають погані води. Нечисті сили кричать у них і простягають свої звивисті ручиська, щоб схопити свою жертву за волосся й потягти на дно. І всі казали, що треба дати мені човна, аби мав чим перебратися через ці річки. А ще один розповідав про страшні бурі, що їх не бачив ніхто з живих людей, коли зорі дощем сиплються з неба, земля широко розступається, і з розколин вириваються підземні ріки, і знову вертають у надра землі. А ті, хто сидів коло мене, здіймали в цей час руки вгору й голосили. Ті, хто був надворі, чуючи це, заводили ще голосніше. Я їм вдавався вже померлим, і так само стало здаватись і мені. Я почував, що я справді вже помер, хоч не знав, коли й як.

Окіякута, моя мати, поклала поруч мене мою парку з білячого хутра. Так само поклала вона мою парку з оленячої шкури, і моє дощове укривало з тюленячих кишок, і муклуки[60] на вогку погоду, щоб душі моїй було тепло й сухо на довгому шляху. Коли мати згадала про круту гору, порослу колючками й реп'яхами, вона принесла важкі мокасини, щоб мені в ноги не кололо.

Старі люди завели мову про диких звірів, яких мені доведеться вбивати, — і юнаки поклали поруч мене мій найміцніший лук і найрівніші стріли, мого бойового кия, мого списа й ножа. А коли старші стали говорити про морок і тишу величезних просторів, де доведеться йти моїй душі, мати заплакала ще голосніше і ще більше попелу насипала собі на голову.

Дівчина, Кесан, прийшла й собі в мій намет і соромливо й тихенько поклала невеличку торбинку з тими речами, що мали бути при мені в дорозі. У цій торбинці, я знав, був кремінь, криця і добре висушений трут, щоб душа моя могла розкладати собі багаття. Вибрали укривала, щоб обгорнути мене, і рабів, яких мали забити, щоб моя душа йшла не сама. Їх було семеро, цих рабів, бо мій батько був заможний і могутній чоловік, і мені, його синові, годилося бути похованим пристойно. Ми взяли цих рабів на війні з мукумуками, що живуть нижче по Юкону. Уранці Сколка-шаман заб'є їх одного по одному, і душі їхні підуть зі мною блукати в Невідоме. Разом з іншими речами вони понесуть і мого човна до великої бистрої ріки з поганою водою. Але їм не буде місця в човні; закінчивши свою роботу, вони не підуть далі, а лишаться там і, стогнучи, блукатимуть повік по темному безкрайому лісі.

Я дивився на всі ці речі: на мою гарну теплу одежу, на укривала, на зброю, думав про сімох рабів, яких заб'ють, і в мені прокинулись гордощі, бо я знав, що багато чоловіків заздрять мені. Батько мій, Видра, весь час сидів похмурий і мовчазний. Цілий день і цілу ніч люди співали пісню смерті й били в барабани; і кінець кінцем мені почало здаватися, що я вмер уже тисячу разів.

Уранці мій батько підвівся і звернувся до всіх. Він був войовник усе своє життя, сказав він, люди це знають. Вони знають також, що далеко почесніше вмерти в бою, ніж коло вогнища, на м'яких шкурах. Отож коли я, його син, мушу вмерти, то краще мені стати до бою з мукумуками, щоб мене було забито у бою. В оселі мертвих на мене чекатимуть слава і місце ватага; слава буде також і йому, моєму батькові, на прізвисько Видра. Тому він дав наказ, щоб підготувати військовий загін, який спуститься річкою вниз. А коли ми спіткаємо мукумуків, я повинен вийти сам наперед свого загону, і мене вб'ють.

— Ні, ти тільки послухай, о білий чоловіче, — скрикнув Мутсак, не маючи сил стриматись. — Сколка-шаман цілу ніч шепотів щось на вухо Видрі, і це була його справа, що Самотнього Ватага послали на смерть. Видра був старий, Самотній Ватаг був його єдиний і останній живий син, і Сколка взяв собі на думку самому стати ватагом. Після того як цілу ніч люди співали й голосили, а Самотній Ватаг був ще живий, Сколка злякався, що він зовсім не вмре. Отож це він говорив устами Видри, ховаючись за гарні слова про славу й подвиги.

— Авжеж, — підхопив Самотній Ватаг, — я добре зрозумів, що це Сколчині підступи, але я був дуже хворий і забув про це. Я не мав сили гніватись і не знаходив мужніх слів для нього. Я хотів померти й покінчити з усім цим, а як саме — це мене мало цікавило. Отже, білий чоловіче, військовий загін уже був готовий. У ньому не було досвідчених вояків, не було старих людей — вправних і мудрих — ні! Загін складався з сотні молодих хлопців, що бачили мало боїв. Усе селище зійшлось на березі подивитись на наш від'їзд. Проводжали нас радісними вигуками і співом на мою честь. Навіть ти, о білий чоловіче, радів би, дивлячись на юнака, що йде в бій, хоч він і на смерть рокований.

Ми відпливли, сотня молодих хлопців, і Мутсак з нами, бо тоді він був також молодий і недосвідчений.