На дні прірви

НА ДНІ ПРІРВИ

Нариси

Жерці верховні та правителі волають:

Владико наш господи, ми без вини –

Слідами батьків ми йдемо, їх сини.

Поглянь-но: твій образ у сотнях розп'ять,

По цілій країні вони лиш стоять.

Нам тяжко, ми землю вогнем і мечем

Такою, як ти залишив, бережем.

Гирлиги залізні, в них гострий кінець,

В покорі ми ними тримаєм овець.

Тоді Христос знайшов десь трударя,

Понурого, худого злидаря,

І сироту, змарнілу та бліду,

Що вже і гріх спізнала, і біду,

І їх обох поставив між магнати,

А ті, боючись шати закаляти,

Сахнулися. Христос оюе мовив їм:

"Ось що вчинили ви із образом моїм".

Джемс Рассел Ловел[22]

ПЕРЕДМОВА

Все, про що йдеться у цій книжці, сталося зі мною влітку 1902 року. Я спустився на лондонське "дно", керуючись настановами, що їх найкраще назвати дослідницькими. Я був схильний радше повірити своїм власним очам, аніж покладатись на слова інших — чи були вони там, чи не були. До того ж я озброївся простими критеріями для оцінки життя "дна". Те, що поліпшує умови життя, сприяє фізичному та духовному здоров'ю, — добре; те, що нівечить життя та калічить і породжує страждання, — погане.

Читач легко пересвідчиться, що я бачив чимало поганого. А не слід забувати, що я пишу про часи, які в Англії вважалося "добрими часами". Голод і безпритульність, з якими я зіткнувся, хронічно притаманні злидням і ніколи не зникають, навіть у періоди найбільшого процвітання.

По тому літі прийшла сувора зима. Великі юрби безробітних щоденно дефілювали лондонськими вулицями, по десятку процесій за раз, допоминаючись хліба. Містер Джастін Маккарті в січні 1903-го так стисло змалював у нью-йоркському "Індепенденті" тодішнє становище:

"В робітних домах зовсім не лишилося місця для голодних, що день і ніч юрмляться під дверима в надії на їжу та притулок. Всі благодійні організації вичерпали свої можливості, намагаючись добути харчі для зголоднілих мешканців мансард і підвалів глухих лондонських завулків. Цілі юрмища безробітних та голодних, яких нема змоги забезпечити ні притулками, ні засобами існування, щовечора в різних районах Лондона облягають казарми Армії спасіння".

Дехто твердить, буцімто моя критика стану речей в Англії надто песимістична. На виправдання мушу заявити, що я найоптимістичніший з оптимістів. Та дозрілість людської громади я оцінюю не стільки її політичними установами, скільки окремими особистостями. Суспільство росте, а політична машинерія розвалюється на шматки і йде "на брухт". Для англійців, оскільки йдеться про чоловіків і жінок, їхнє здоров'я та щастя, я завбачаю широке й світле майбутнє. А ось для великої частки тієї політичної машини, що так зле править ними, я не бачу ніякого іншого майбутнього, крім купи брухту.

Джек Лондон

Підмонт, Каліфорнія

Розділ І

ЗАНУРЕННЯ

— Та зрозумійте ж ви, це неможливо, — умовляли мене знайомі, до яких я вдався з проханням допомогти мені пірнути в лондонський Іст-Енд. — Вам би ліпше звернутись до поліції, щоб дали провідника, — трохи подумавши, додавали вони, натужно силкуючись якось підладнатися до психіки цього божевільного, що прибув до них з цілком порядними рекомендаціями, але на голову трохи схиблений.

— Але я не хочу звертатись до поліції, — заперечував я. — Просто я хочу зійти в Іст-Енд і побачити все на власні очі. Я хочу довідатись, як живуть там ті люди, і чому вони там живуть, і заради чого вони там живуть. Коротше кажучи, я збираюсь там сам пожити.

— Ви збираєтесь там жити? — дивувалися знайомі, і в кожного на обличчі прозирав явний осуд. — Таж там, кажуть, є такі місця, де людське життя не варте й пенса щербатого.

— От саме ті місця я й хочу відвідати, — перебивав я.

— Та зрозумійте ж, це неможливо, — незмінно чув я у відповідь.

— Я вас не про те прийшов питати, — відказував я різко, вже дещо дратуючись їх нетямучістю. — Я тут чужинець і хочу, щоб ви розповіли, що знаєте про Іст-Енд, аби я мав за що зачепитись для початку.

— Але ми нічого не знаємо про Іст-Епд. Це десь он там. — І невиразно махали рукою в той бік, де зрідка можна бачити, як сходить сонце.

— Ну, тоді я йду до Кука[23], — заявив я.

— О, звісно, — полегшено зітхнули приятелі. — Де-де, а в Кука вже знають.

Але, о Куку, о Томасе Куку й Сину, слідогляди й стежкотопти, живі дороговкази для цілого світу і перша допомога для заблудлих мандрівників, — негайно й без вагань, зручно й вигідно могли б ви запровадити мене до Найчор-нішої Африки чи до Найглибиннішого Тібету, а ось у лондонський Іст-Енд, до якого каменем кинути від Ладгейт-серкуса[24], ви дороги не знаєте!

— Зрозумійте, це неможливо, — сказав мені живий довідник трас і такс у Чіпсайдській філії Кукового агентства. — Це так… гм… так незвичайно.

— Зверніться до поліції, — владно урвав він мої наполягання. — У нас. не прийнято відправляти мандрівників до Іст-Енду, ніхто нас про таке не просить, і ми взагалі нічого не знаємо про це місце.

— Менше з тим, — перепинив я, рятуючи себе від потоку заперечень, що загрожував вимести мене з контори. — Дещо ви все ж можете зробити для мене. Я хочу, щоб ви наперед зрозуміли, що я збираюсь робити, аби в разі якого лиха ви могли засвідчити мою особу.

— А-а, розумію! Якщо вас уб'ють, то щоб ми могли пізнати трупа.

Він сказав це так бадьоро й незворушливо, що я одразу ж побачив, як моє задубіле понівечене тіло лежить у трупарні, де невпинно струмує холодна вода, а він, схилившись, сумно й терпляче пізнає труп того божевільного американця, що йому так припекло побувати в Іст-Енді.

— Та ні ж бо, ні, — заперечив я, — просто засвідчити мою особу на той випадок, якби я втелющився в яку халепу з "бобиками". — Останні слова я вимовив з радісним трепетом: я таки вже починав опановувати місцевий жаргон.

— Ця справа, — сказав він, — у компетенції головної контори. Це, знаєте, так безпрецедентно, — додав він вибачливим тоном.

Службовець у головній конторі загмукав і заекав:

— У нас є правило, — нарешті пояснив він, — не подавати жодних відомостей про своїх клієнтів.

— Але в даному разі, — наполягав я, — сам клієнт просить вас подати про нього відомості.

Він знов загмукав і заекав.

— Авжеж, — поквапно перехопив я ініціативу, — я знаю, що це безпрецедентно, однак…

— Як я саме збирався зауважити, — неухильно вів він далі, — це безпрецедентно, і я не думаю, щоб ми могли вам чимось зарадити.

Та все ж я вийшов звідти з адресою детектива, що жив у Іст-Енді, і подався до американського генерального консула. І лише тут я здибав людину, з якою можна було "робити бізнес". Тут не гмукали й не екали, і не зводили брів чи то явно підозріливо, чи то геть отетеріло. За одну хвилину я з'ясував, чого хочу, і виклав свій проект, що його консул сприйняв, як щось цілком звичайне. Ще за хвилину він спитав про мій вік, зріст і вагу та оглянув мене з усіх боків. На третій хвилині, коли ми, прощаючись, тиснули один одному руки, він сказав:

— Гаразд, Джеку. Я вас пам'ятатиму і не губитиму з ока.

Я полегшено зітхнув. Спаливши за собою кораблі, я міг тепер вільно пірнути в ці людські хащі, що про них, здавалось, ніхто нічого не знає. Але тут я одразу ж зіткнувся з новою перешкодою в образі свого візника — "кеббі", що незворушно возив мене кілька годин по "Сіті", — персони надзвичайно пристойної і з сивими баками.

— До Іст-Еяду, — звелів я, сідаючи в кеб.

— Куди, сер? — перепитав він у щирому подиві.

— Куди завгодно, аби до Іст-Енду. Рушайте.

Проїхавши не знати куди кілька хвилин, наш екіпаж раптом спинився. Над головою в мене відчинилось віконце, і візник розгублено видивився на мене.

— То кажу, — промовив він, — ув яке місце ви хочете їхати?

— Іст-Енд, — повторив я, — Ні в яке певне місце, просто везіть мене до Іст-Енду.

— Але ж яка гадреса, сер?

— Слухайте, ви! — гримнув я. — Везіть мене до Іст-Енду, і то зараз!

Було ясно, що візник так нічого й не второпав, але, невдоволено буркочучи, він сховав голову, і кеб рушив.

На вулицях Лондона вам ніде не уникнути картин жалюгідних злиднів, бо п'ять хвилин ходи мало не звідусюди заведуть вас до трущоби. Але район, в який тепер заглиблювався мій кеб, був суцільною безкінечною трущобою. На вулицях юрмилась якась зовсім інша людська порода, присадкувата, нещасна на вигляд, отупіла від пива. Уздовж нашого шляху тяглися цілі милі цегляних будинків та убозтва, і на кожному перехресті відкривались далекі перспективи тих же таки цегляних будинків та злиднів. Де-не-де похитувалися п'яні — і чоловіки, й жінки, а в повітрі аж висіли непристойні вигуки та гомін сварні. На базарі якісь хирляві й немічні старі люди нишпорили між покидьками у багнюці, шукаючи гнилої картоплини, бобів чи якої городини, а дітлашня обсіла мушвою купу фруктової гнилизни і, стромляючи руки по самі плечі в липку мішанку, видобувала звідти недогнивки, що їх тут-таки, як стій, і пожирала.

За всю поїздку я не здибав ні однісінького кеба, а цей мій виглядав проявою з іншого і ліпшого світу, — судячи з того, як бігли за ним і збоку дітлахи. І скільки сягало око, я бачив суцільні цегляні стіни, слизуваті хідники та гамірні вулиці; і вперше в житті мене пройняв страх перед юрбою. Це скидалось на страх перед морем, — а тичби злидарів на всіх тих вулицях видавалися хвилями безкрайого смердючого моря, що хлюпало навкруги, погрожуючи здибитись і поглинути мене.

— Степні, сер; станція Степні! — гукнув згори мій кеббі.

Я оглядівся. Це була справді залізнична станція, і віті у розпачі під'їхав до неї, як до єдиного знайомого в цих нетрях місця.

— Ну, то й що? — спитав я.

Він забелькотів щось невиразне і струснув головою. Вигляд у нього був украй пригнічений.

— Я тутка чужак, — спромігся він врешті вичавити з себе. — І як вам не на станцію Степні, то бий мене сила божа, коли я знаю, чого вам тоді тра.

— Я вам скажу, чого мені треба, — відповів я. — їдьте далі й виглядайте якоїсь крамнички, де продають старий одяг. Тільки-но побачите, їдьте прямо, доки не завернете за ріг, там спиніться, і я зійду.

Я бачив, що він уже побоюється за свою платню, однак невдовзі він спинився і повідомив, що лахмітня недалечко позаду.

— Але ж ви мені заплатите? — благально спитав він. — Мені належиться з вас сім шилінгів і шість пенсів.

— Аякже, — засміявся я, — тоді я тільки вас і бачив.

— Господи боже, та то я вас тільки й бачив, коли ви не заплатите мені, — відказав він.

Навколо кеба вже зібрався гурт обшарпаних роззяв, і я, знову засміявшись, рушив назад до лахмітні.

Тут головний клопіт був переконати лахмітника, що мені справді-таки потрібен старий одяг.