Вибрані поезії

Хорхе Луїс Борхес

Зі збірки "Шал Буенос-Айреса" (1923)
Південь[3]
На одному з твоїх подвір'їв дивитись
на прадавні зорі,
в сутінках сидіти на лаві й дивитись
на розсіяні ці лелітки –
моє невігластво не відає їхніх назв,
не вміє збирати їх у сузір'я –
і відчувати кругообіг води
в підземному джерелі,
пахощі жимолості й жасмину,
мовчання сплячого птаха,
склепіння портика та вологість –
може, все це і є поезія.

Троянди
Троянда,
нев'януча троянда, неоспівана мною,
троянда, що має вагу та запах,
троянда з чорного опівнічного саду,
троянда з кожного саду о кожній порі,
троянда, що воскресає з попелу
завдяки мистецтву алхімії,
троянда персів і Аріосто,[4]
завжди самотня,
завжди троянда над трояндами,
юна платонічна квітка,
пломениста й сліпа троянда, неоспівана мною,
недосяжна троянда.

Порожня вітальня
Меблі з червоного дерева
попри нерішучість гаптованої оббивки
продовжують посиденьки.
Дагеротипи підкреслюють
свою удавану близькість
до застиглого в люстрі часу
і губляться під нашими поглядами,
мов непотрібні дати
примарних роковин.
Нас давно вже шукають їхні
невдоволені голоси,
які збереглися хіба що
в наших перших дитячих днях.
Сьогоднішнє світло
проникає крізь шибки
з гомінкої запаморочливої вулиці
і нехтує, і притишує
слабкі голоси предків.

Докори сумління через будь-яку смерть
Вільний від пам'яті та надії,
безмірний, ірреальний, майже прийдешній
мрець зовсім не мрець: він – смерть.
Наче Бог містиків,
що Його мусять зректися всі проповідники,
очужілий до всього мрець
уособлює вічні муки та потойбічність.
Ми все вкрали у нього,
не залишили ні кольору, ні звуку:
ось подвір'я, що його очі вже не побачать,
ось вулиця, де він чекав на свою надію.
Навіть те, що ми думаємо,
міг би подумати він;
ми, мов злодії, розділили
здобич ночей і днів.

Afterglow[5]
Зворушливим є завжди захід сонця,
хоч би який непоказний він був,
але найбільш зворушує сіяння –
останнє, відчайдушне –
яке затоплює долину,
коли за обрій вже сховалось сонце.
Нам боляче дивитись на це сяйво –
відчужене, трагічне та примарне, –
що просторові мороком грозить
і раптом гасне,
коли ми помічаєм його фальш,
як гаснуть сни,
коли ми розумієм, що спимо.

Зі збірки "Місяць навпроти" (1925)
На обрії передмістя
Пампо,[6]
я вдивляюсь в твою широчінь, що затоплює
передмістя,
я сходжу кров'ю з твоїми заходами сонця.

Пампо,
я чую тебе в завзятих переборах гітари,
на оглядових вежах і в стомленому пихтінні
машин, які повертаються з літа.

Пампо,
атмосфери кольористого патіо[7] досить,
щоб відчути тебе своєю.
загрузка...

Пампо,
я знаю, крають тебе
борозни та провулки, і вітер, що тебе робить іншою.

Пампо – стражденна й мужня – ти вже на небі.
Не знаю, чи ти є смертю. Знаю: ти в моїм серці.

Рукопис, знайдений у книзі
Джозефа Конрада
На землях хитких, які випаровують літо,
у білому мреві невидима сходить днина.
Вона полог ночі простромить несамовито
і берег запалить, і жаром дихне рівнина.

А ніч прадавня глибока – мов глечик, що воду
лиш всотує. По ріці брижі йдуть неозорі.
В індіанськім каное, задивившись на зорі,
людина палить сигару й вдихає свободу.

Одвічні сузір'я димок огортає сивий,
минулого й назви немає в цієї миті.
І світ – лиш кілька непевностей, лиш дух щемливий.
Найперша ріка. І найперша людина в світі.

Майже Страшний суд
Мій провулок знічев'я живе й віддається
мінливостям ночі.
Ніч – довге й самотнє свято.
В глибині душі я собою пишаюсь.
Літописець світу цього,
я засвідчив його неповторність.
Я оспівав вічне: примхливий місяць, любов,
від якої палають щоки.

Я увічнив у віршах місто, що мене огортає,
й даленіючі передмістя.
Я висловив подив там,
де інші бачили тільки буденність.
Всупереч млявій пісні байдужих,
я голос свій запалив од заходів сонця.

Я звеличив і оспівав
своїх предків по крові та мрії.
Я жив і житиму.
Я вклав чуття в суворі слова,
щоб вони не розчинились у ніжності.

Спомин про давню ницість підступає до мого серця,
наче мертвий кінь, викинутий на берег припливом.
Та зі мною лишаються ці вулиці й місяць.
Мені досі смакує вода, і поезія не відцуралась мене.
Краса вражає мене; хто зважиться мене засудити,
коли цей величезний місяць –
місяць моєї самотності – мені прощає?

Усе моє життя
Я знову тут, незабутні губи, єдиний і схожий на вас.
Я витримав наближення щастя та близькість горя.
Я перетнув море.
Я пізнав багато країв; бачив одну жінку
та двох-трьох мужчин.
Я любив горду білу дівчину, по-іспанськи незворушну.
Бачив безкрає передмістя, де заходи сонця
вдовольняють свою жагу до безсмертя.
Смакував численні слова.
Я певен, що це все,
і я не побачу вже й не зроблю нічого нового.
Гадаю, мої дні та ночі такі ж убогі й багаті,
як у Бога і в інших людей.

Зі збірки "Зошит Сан-Мартіна" (1929)
Ніч, коли на Півдні
біля нього пильнували
Через чиюсь смерть –
загадку, вакантним ім'ям якої я володію
і реальність якої ми нездатні збагнути, –
до світання розчинені двері одного дому на Півдні,
невідомого дому – я його не побачу вдруге, –
та цієї ночі він чекає на мене,
запаливши безсонне світло в години сну,
виснажений неспаними ночами, інакший,
ретельний в своїй реальності.

Його безсоння тяжіє над мертвою дорогою,
над вулицями, простими, наче сни,
над безкінечністю ночі,
що не має інших ознак життя,
крім кількох тутешніх чоловіків біля зачиненої
крамниці
та чийогось самотнього свисту.

Повільно, поринувши у чекання,
я дістаюсь до кварталу, та дому, й дверей, які шукаю,
і мене зустрічають змушені бути суворими чоловіки,
ровесники моїх батьків,
і ми зрівнюємося долями в підходящій кімнаті,
що виходить у патіо, –
там владарює непроглядна ніч –
і говоримо незначущі слова –
реальність бо важить більше, –
і в люстрі ми – байдужі аргентинці,
і плин примарних годин вимірюється чашками мате.[8]

Мене зворушують ретельні навички,
що втрачаються з кожною смертю, –
звичка до книг, до ключа, до певного тіла.
Я знаю, що всі, навіть сумні привілеї, –
з розряду дива,
і це багато важить: отак пильнувати,
сидячи довкола незнаного – біля небіжчика, –
щоб бути з ним разом й охороняти його першу
ніч смерті.

(Пильнування марнує обличчя;
наші очі вмирають у вишині, як Ісус.)

А химерний небіжчик?
Його реальність – під неподібними до нього квітами,
і смертна його гостинність дарує нам
ще один спомин на потім
і повчальні вулиці Півдня, щоб поволі їх осягнути,
і похмурий зустрічний вітер,
і ніч, що звільняє нас від найбільшої прикрості:
від марудної яви.

Франсіско Лопесу Меріно[9]
Якщо ти самохіть укрився смертю,
відмовився від всіх світанків світу,
словами знехтуваними тебе вмовляти марно,
судилась їм поразка, нездійсненність.

Тож нам лишилось висловити тільки
ганьбу троянд, які не втримали тебе,
і сором дня, що право дав тобі на кулю й смерть.

Що може протиставити наш голос
тому, що свідчать розклад, сльози, мармур?
Та смерть нездатна вгамувати ніжність:
ті задушевні незбагненні вісті, що музика передає,
вітчизну, що її криниця уособлює та смоква,
любовний потяг, що виправдує всіх нас.

Я думаю про все це, зниклий друже,
про те, що смерть привабою здається;
ти дзвони чув, тобі ввижалась юнка,
сестра твоїх шкільних старанних літер,
ти в ній шукав розраду, мов у сні.

Якщо насправді, коли нас покидає час,
в нас осад вічності лишається, смак світу,
тоді легкою смерть твоя була,
як вірші – завжди в них ти нас чекаєш, –
тоді не опоганить морок твій
ця дружба, що волає.

Зі збірки "Творець" (1960)
Вірш про дарунки долі
Журитись, дорікати – марна річ:
так, вищу мудрість Бог явив ще раз,
з іронією давши водночас
мені книжки і непроглядну ніч.

Книжкове місто він очам вручив,
в яких огонь погас, які тепер
читають лиш у книгозбірнях снів
безумні глави, де світанок вмер,

роботі поступившись. Їм, либонь,
даремно вже дарують щедрі дні
книжки, неначе письмена складні,
які в Александрії зжер огонь.

Від голоду і спраги у саду
вмирав король серед джерел дзвінких.
І я так само навмання бреду
поміж книжок, нездатний бачить їх.

Даремно цей конгломерат культур,
томи енциклопедій, словники,
Схід, Захід, космогонії, віки
будують на шляху моєму мур.

Повільно, крок за кроком, день за днем
я посохом обмацую в імлі
те, що здавалось раєм на землі, –
бібліотеку – мій новий Едем.

Тут порядкує щось таке, чого
не пояснити жеребом, мабуть.
У давні дні я розпочав цю путь,
книжки й пітьма – талан життя мого.

Блукаючи отак між стелажів,
я з жахом відчуваю: це – кінець
і я – не я, а зовсім інший, мрець,
що йтиме тут, мов я, коли я жив.

Котрий із двох цей вірш творить в цю мить?
Одна в нас тінь і два осібних я.
Та що вже важить це моє ім'я,
якщо нас неможливо розділить?

Груссак[10] чи Борхес, в любий, мов життя,
вдивляюсь світ, що огорнула мла.
Погас огонь, лишилася зола,
подібна так до мрій і забуття.

Пісковий годинник
Його мірилом слід зробити тінь,
колоною в спекотний день відбиту,
або ріку – немарно Геракліту
відкрила безум наш її глибінь.

Так, тільки долі й часові, мабуть,
вони подібні – тінь нечутна денна
й ріки стрімкої течія шалена,
що прокладає безупинну путь.

Та іншу час речовину зустрів –
важку і разом з тим м'яку – в пустині;
вона немов на те й дана людині,
щоб нею виміряти час мерців.

Так і з'явивсь тому вже безліч літ –
ховають стародруки його чари –
прибор, який похмурі антиквари
забрали в свій хмурний химерний світ.

Непевні передвістя, меч один,
картини невиразні в телескопі,
і дерево сандалове, і опій
у тому світі, й жереб, пустка, тлін.

Хто перед цим прибором не спинивсь –
суворим і сумним – хоч ненадовго?
З косою разом атрибутом Бога
він став – так Дюрер змалював колись.

Ось конус перевернутий: згори
пісок донизу сиплеться повільно,
мов золото, заповнюючи щільно
скляний угнутий світ своєї гри.

Утішно так дивитись на пісок:
обачно кожна ковзає піщинка,
а потім вниз зривається так стрімко,
немов людина в свій належний строк.

Пісок той самий – цикл за циклом вслід
тече, та путь його безперестанна;
так лине в прірву вічність нездоланна
під тягарем удач твоїх чи бід.

Падіння це не знає вороття.
Стікаю кров'ю я, не скло.
1 2 3 4 5 6 7
загрузка...