Вавилонська бібліотека

Хорхе Луїс Борхес

Хорхе Луїс Борхес

Вавилонська бібліотека

(Переклад Віктора Шовкуна)

By this art you may contemplate the variation of the 23 letters…

The Anatomy of Melancholy, part 2, sect. II, mem. IV1

Усесвіт (що його інші називають Бібліотекою) складається з невизначеної і, мабуть, нескінченної кількості шестигранних галерей з широкими вентиляційними колодязями посередині, які оточені дуже низеньким поруччям. Із кожного такого шестигранника можна бачити нижні та верхні поверхи; але кінця їм не видно. Усі галереї облаштовано однаково. Двадцять полиць, по п'ять довгих полиць на кожній стіні, крім двох; висота цих стін або висота поверхів ледь вища за зріст нормального бібліотекаря. Від однієї з вільних граней відходить вузький коридор, який сполучає цю галерею з сусідньою, що абсолютно однакова з першою та з усіма іншими. Ліворуч і праворуч від коридору розташовані два крихітні приміщення. В одному з них можна спати навстоячки; у другому — справляти свої природні потреби. Тут-таки спіральні сходи спускаються вниз і підіймаються вгору до нескінченності. У коридорі є дзеркало, яке точно подвоює все видиме. Дивлячись на дзеркало, люди зазвичай доходять висновку, що бібліотека не нескінченна (якби вона справді була нескінченною, тоді навіщо це ілюзорне подвоєння?); я ж волію уявляти, що гладенькі поліровані поверхні галерей виражають й обіцяють нескінченність… Світло струменить зі сферичних плодів, які називаються лампами. У кожному шестиграннику дві такі лампи, по одній на протилежних гранях. Не вельми яскраве світло, яке з них струменить, ніколи не гасне.

Як і всі люди Бібліотеки, я подорожував замолоду; то було паломництво в пошуках тієї або тієї книжки, а іноді каталогу чи каталогу каталогів; тепер, коли мої очі майже неспроможні прочитати те, що я пишу, я готуюся померти за кілька ліг2 від шестигранника, у якому я народився. Коли я помру, то знайдуться якісь милосердні руки, що перекинуть мене через поруччя; моєю могилою стане бездонне повітря — моє тіло падатиме й падатиме і розкладатиметься та розпадатиметься на вітрі, який утвориться внаслідок мого падіння, що триватиме нескінченно. Я стверджую, що Бібліотека не має кінця. Ідеалісти доводять, що шестикутні зали — це необхідна форма абсолютного простору або принаймні нашого відчуття простору. Вони кажуть, що неможливо уявити трикутну або п'ятикутну залу (Містики запевняють, що коли вони впадають в екстаз, то бачать кімнату у вигляді сфери з великою круглою книго, безперервна спинка якої тягнеться по стінах; але їхні твердження викликають сумнів, а їхні слова не вселяють віри. Ця сферична книга є Бог.) Поки що я обмежуся класичним визначенням: "Бібліотека — це сфера, центром якої є будь-який шестигранник, а поверхня недосяжна".

На кожній з чотирьох стін кожного шестигранника розташовані п'ять полиць. На кожній полиці стоять тридцять дві книжки однакового формату; кожна книжка має чотириста десять сторінок; кожна сторінка має сорок рядків, кожен рядок — вісімдесят літер чорного кольору. На спинці кожної книжки також є літери, але вони не повідомлять про те, що сказано на сторінках. Я знаю, що відсутність такого зв'язку колись здавалася таємничою.

Перш ніж дійти остаточного висновку (що, попри всі його трагічні наслідки, певно, найголовніше в цій історії), я хотів би нагадати кілька аксіом.

По-перше: Бібліотека існує ab aeterno3. Цю істину, прямий наслідок якої — майбутня вічність світу, не може піддати сумніву жодний тверезий розум. Людина, недосконалий бібліотекар, може біти творінням випадку або злих деміургів, але Всесвіт з його елегантно розташованими полицями, загадковими томами, нескінченними сходами для мандрівника та нужниками для осілого бібліотекаря може бути створений тільки Богом. Аби належно осмислити, яка відстань розділяє божественне й людське, достатньо порівняти грубі нерівні символи, що їм моя тремтяча рука надряпує на обкладинці книжки, з гармонійними літерами всередині — чіткими, витончено накресленими, чорними, досконало симетричними.

По-друге: кількість знаків для письма дорівнює двадцяти п'ятьом4. Ця аксіома дозволила триста років тому сформулювати загальну теорію Бібліотеки й задовільно розв'язати проблему, яку ніколи не вдалося б розв'язати навздогад,— неясну й хаотичну природу майже всіх книжок. Одна з них, яку мій батько бачив у одному з шестигранників кола п'ятнадцять дев'яносто чотири, містила лише літери MCV, що повторювалися в різній послідовності від першого рядка до останнього. Друга (у яку дуже часто зазирають у цьому регіоні Бібліотеки) — це справжній лабіринт літер, але на передостанній сторінці написано: "О час, твої піраміди". Відомо, що на один осмислений рядок або якесь зрозуміле повідомлення припадає багато ліг безглуздих какофоній, словесного сміття та всілякої абракадабри. (Мені відомо, що в одному з глухих регіонів бібліотекарі відмовилися від забобонної і пустої звички дошукуватись якогось глузду у книжках, прирівнюючи такі спроби до намагань знайти його у сновидіннях або в хаотичних лініях долоні… Вони визнають, що винахідники письма створили двадцять п'ять символів, але стверджують, що їхнє застосування має цілком випадковий характер і що самі по собі книги нічого не означають. Ця думка, як ми далі побачимо, не така вже й хибна.)

Упродовж тривалого часу вважали, що ці книги, які ніхто не міг прочитати, написані давніми або якимись рідкісними мовами. Та й справді, давні люди, перші бібліотекарі, розмовляли мовою, яка дуже відрізнялася від тієї, якою ми розмовляємо сьогодні; справді: якщо відійти на кілька ліг праворуч, то там розмовляють діалектом, а на п'ятдесят поверхів вище — мовою, зрозуміти яку неможливо. Усе це, повторюю, правда, але чотириста десять сторінок, заповнених лише літерами MCV, не можуть відповідати жодній з мислимих мов, хоч би якою діалектною чи примітивною вона була. Дехто припускав, що кожна літера впливає на наступну і що значення MCV у третьому рядку сторінки 71 було іншим, аніж значення тієї самої послідовності літер в іншому рядку іншої сторінки, але цю примарну тезу загал не підтримав. Були й такі, хто вважав, що йдеться про зашифровані тексти; ця теорія набула неабиякого поширення, але не в тому сенсі, у якому мислили її ті, хто вперше запропонував.

загрузка...

Років п'ятсот тому керівник одного з вищих шестигранників5 виявив книжку, не менш незрозумілу, аніж усі решта, але яка мала майже два аркуші дуже схожих рядків. Керівник показав свою знахідку мандрівному де шифрувальнику, і той сказав, що цю книжку написано португальською мовою; інші стверджували, що її написано ідишем. Не минуло й століття, як мову тієї загадкової публікації визначили цілком точно: самоїдсько-литовський діалект ґуарані з флексіями класичної арабської мови. Дешифрували також її зміст: основи комбінаторного аналізу, ілюстровані прикладами знакових сполучень з необмеженими повторюваннями. Ці приклади допомогли одному геніальному бібліотекареві відкрити фундаментальний закон Бібліотеки. Цей мислитель помітив, що всі книги, хоч би як вони різнилися, містять однакові елементи: пробіл, крапку, кому та двадцять два знаки абетки. Він також постулював факт, який підтвердили всі мандрівники: в усій величезній Бібліотеці немає двох однакових книжок. Із цих неспростовних передумов він дійшов висновку, що Бібліотека всеохопна і що на її полицях можна знайти всі можливі поєднання двадцятьох із гаком писемних знаків (їхня кількість, хоч і величезна, проте скінченна), отже й усе, що ними можна висловити,— всіма мовами. Геть усе: історію майбутнього з усіма її подробицями, автобіографії архангелів, точний каталог Бібліотеки, тисячі й тисячі каталогів хибних, доведення хибності цих каталогів, доведення хибності каталогу правильного, гностичне Євангеліє Василіда, коментар цього Євангелія, коментар коментаря цього Євангелія, правдиву розповідь про твою смерть, переклад кожної книжки всіма мовами, інтерполяції кожної книжки в усі книжки, трактат, який Беда6 міг написати (й не написав) про міфологію саксів, утрачені книги Тацита.

Коли було оголошено, що Бібліотека зберігає всі книжки, то першим почуттям, яке опанувало всіх, була неймовірна радість. Кожен почувався господарем таємного й ще не використаного скарбу. Не існувало такої особистої чи світової проблеми, яку не можна було б переконливо розв'язати в одному з шестигранників. Усесвіт здобув своє виправдання, Усесвіт раптово набув нічим не обмежених вимірів надії. На то час багато говорили про Виправдання: про апологетичні та протетичні книги, які навічно виправдовували діяння кожної людини у Всесвіті й могли відкрити дивовижні таємниці про її майбутнє. Тисячі людей, відчуваючи палку надію, полишили рідні шестикутними й побігли сходами нагору, надихаючись марною мрією знайти своє Виправдання. Ці прочани зчиняли бурхливі суперечки у вузьких коридорах, виголошували чорні прокляття, душили одне одного на божественно досконалих сходах, жбурляли книги, що не виправдали їхніх сподівань, у глиб вентиляційних колодязів, кинули, скинуті у провалля людьми з далеких регіонів. Були й такі, хто в цих безнадійних пошуках втрачали здоровий глузд… Виправдання насправді існують (я бачив два, які стосувалися осіб з майбутнього, можливо, навіть не вигаданих), але шукачі забули про те, що ймовірність знайти власне Виправдання або бодай якусь його недосконалу копію практично дорівнює нулю.

На той час також існувала надія, що вдасться з'ясувати фундаментальні таємниці людства: походження Бібліотеки й часу. Усім здавалося, що ці великі таємниці можуть бути висловлені; якщо ж мова філософів виявиться для цього недостатньою, Бібліотека створить цілком нову мову, а також словники та граматики, необхідні для її існування. Ось уже чотири століття люди гасають і нишпорять по шестигранниках… Існують офіційно призначені шукачі — так звані інквізитори. Я бачив їх під час виконання ними їхніх обов'язків: вони завжди повертаються зі своїх відряджень дуже стомленими, розповідаючи про сходи без сходинок, на яких вони мало не скрутили собі в'язи; розмовляють про галереї та сходи з бібліотекарем; іноді беруть найближчу книжку й гортають її, шукаючи єретичних слів.

1 2