Панна Скюдері

Ернст Теодор Амадей Гофман

Ернст Теодор Амадей Гофман

Панна Скюдері

(Оповідання з часів Людовіка XIV)

Переклад Євгена Поповича

На вулиці Сент-Оноре стояв будиночок, де мешкала Мадлен Скюдерї, відома своїми вишуканими віршами й тим, що вона здобула велику ласку в Людовіка XIV та маркізи Ментенон.

Одного разу пізно вночі — це було десь восени 1680 року — в двері того будиночка хтось так затарабанив, що аж луна пішла в сінях. Батіст, що був у панни Скюдері за кухаря, служника й воротаря заразом, з дозволу господині подався за місто на весілля до своєї сестри, і за будиночком наглядала сама лише покоївка Мартіньєр. Коли вона почула те грюкання в двері, то найперше подумала, що Батіста немає і вони з господинею залишені напризволяще, потім пригадала всі ті випадки в Парижі, коли злодії виламували двері, обкрадали та вбивали людей, і вирішила, що до них напевне добиваються злочинці, яких спокусив цей будиночок на відлюдді, і якщо вона впустить їх, господині буде велика кривда. Тому Мартіньєр не виходила зі своєї кімнати, тремтіла зі страху й проклинала Батіста разом з весіллям його сестри.

А в двері все стукали, і їй здалося, що, коли той стукіт на мить припинявся, чийсь голос вигукував:

— Відчиніть ради Христа-Бога, відчиніть-бо! їй стало ще страшніше. Нарешті вона схопила свічник із запаленою свічкою, спустилася вниз і справді виразно почула голос:

— Та відчиніть же ради Христа-Бога!

"Далебі грабіжник так не говорить,— подумала Мартіньєр.— Хтозна, може, за ним женуться і він шукає сховку в моєї господині, бо вона любить робити людям добро. Та обережність не завадить!" Вона відчинила віконце й спитала, хто там серед ночі так гупає в двері, що переполохав увесь будинок. Мартіньєр узагалі мала низький голос, а тепер ще й намагалася, щоб він якомога більше скидався на чоловічий. У тьмяному місячному світлі, що саме пробилося крізь темні хмари, вона побачила високу постать у ясно-сірому плащі й крислатому капелюсі, насуненому на самі очі. Вона голосно, щоб чути було надвір, гукнула: [7]

.— Батісте, Клоде, П'ере, вставайте лишень і подивіться, що там за ледащо хоче виламати нам двері!

Але знизу хтось лагідно, майже благально озвався:

— Ох, люба Мартіньєр, я впізнав вас, хоч ви й пробуєте змінити свій голос, і знаю, що Батіст подався за місто і вдома лишилися тільки ви з господинею. Впустіть мене, не бійтеся. Мені конче треба поговорити з панною Скюдері.

— Та що ви! — відповіла Мартіньєр.— Думаєте, моя господиня захоче говорити з вами серед ночі? Хіба ви не знаєте, що вона давно вже лягла? Перший сон найсолодший, у такому віці потрібний, і я нізащо в світі не піду її будити.

— Я знаю, що ваша господиня саме відклала рукопис роману "Клелія", над яким невтомно працює, і почала писати вірші, бо хоче прочитати їх завтра в маркізи Ментенон,— почулося знизу.— Благаю вас, люба Мартіньєр, згляньтеся на мене й відчиніть двері. Знайте ж: ідеться про порятунок нещасного від загибелі, його честь, воля й життя залежать від того, поговорить він з панною Скюдері чи ні. Вона довіку не пробачить вам, коли взнає, що ви жорстоко прогнали від дверей нещасного, який прийшов просити в неї допомоги.

— Але чого ж ви шукаєте допомоги в моєї господині такої пізньої години? Приходьте завтра в звичайну пору,— мовила Мартіньєр.

Та знизу їй відповіли:

— Хіба доля вибирає час і годину, коли нещадно влучає в когось, мов блискавка? Хіба людина відкладатиме, якщо її можуть урятувати лічені хвилини? Відчиніть двері, не бійтеся нещасного, безборонного, покинутого всіма, гнаного й цькованого лихою долею, що прийшов благати вашу господиню, щоб вона відвернула від нього близьку небезпеку!

Мартіньєр почула, як на цьому слові чоловік унизу застогнав і схлипнув. Його лагідний молодий голос промовляв до самого серця. Глибоко зворушена, вона, більше не вагаючись, принесла ключа.

Тільки-но Мартіньєр відімкнула двері, як чоловік у плащі кинувся повз неї до сіней і несамовито крикнув:

— Ведіть мене до панни Скюдері!

Нажахана Мартіньєр підняла вище свічник і в миготливому світлі побачила смертельно бліде, страхітливо скривлене обличчя юнака. Коли він пустив поли плаща, з-під нагрудника блиснуло руків'я кинджала — і покоївка мало не впала з ляку. Юнак обпік її палючим поглядом і крикнув іще гучніше, ніж перше:

— Кажу вам, ведіть мене до своєї господині! [8]

Тепер Мартіньєр остаточно впевнилась, що панні Скюдері загрожує страшна небезпека, і любов до ласкавої господині, яку вона шанувала, мов добру, ніжну матір, спалахнула ще дужче в її серці й збудила в ньому, несподівано для неї самої, силу й відвагу. Вона кинулась до відчинених дверей, що вели до покоїв господині, швидко зачинила їх, стала на порозі і твердо, рішуче сказала:

— Надворі ви жалібно просилися в дім, а тепер так шалієте, що, бачу, я дарма зглянулась на нас. Я не пущу вас до своєї господині, і ви тепер не поговорите з нею. Якщо у вас нема нічого поганого на думці, якщо ви не боїтесь денного світла, то приходьте завтра ще раз і розповісте їй про свою справу. А тепер геть звідси!

Юнак тяжко зітхнув, затримав на Мартіньєр свій страшний погляд і взявся за руків'я кинджала. Сердешна покоївка подумки доручила свою душу богові, але не зрушила з місця і сміливо дивилась у вічі напасникові, дедалі щільніше притискаючись спиною до дверей, якими той тільки й міг попасти до панни Скюдері.

— Кажу вам, пустіть мене до своєї господині! — знов крикнув юнак.

— Робіть що хочете,— мовила непохитна Мартіньєр,— а я не зійду з місця. Докінчуйте злочин, який уже почали, але й вас чекає ганебна смерть на Гревській площі, так само як ваших спільників.

— Ох, Мартіньєр, ви правду кажете! — простогнав" юнак.— У цьому плащі і з кинджалом я таки скидаюся на підступного грабіжника і вбивцю. Проте мої спільники не страчені, о ні, не страчені!

З цими словами він, пронизуючи перелякану покоївку лютим поглядом, вихопив кинджал.

— Господи! — зойкнула Мартіньєр, чекаючи смертельного удару, але тієї миті з вулиці долинув брязкіт зброї і цокіт копит.— Сторожа... сторожа! Пробі, рятуйте! — закричала вона.

— Недобра жінко, ти хочеш занапастити мене... Тепер усе пропало, пропало!.. На! На! Віддай своїй господині це сьогодні... Або завтра, як хочеш...— тихо промурмотів юнак, вихопив у Мартіньєр свічник, загасив свічку й тицьнув їй У руки якусь скриньку.— Задля спасіння своєї душі віддай це панні Скюдері! — вигукнув він і вибіг з будинку.

загрузка...

Мартіньєр, що таки впала на підлогу, важко підвелася, навпомацки дочвалала до кімнати і, геть знеможена, не здатна навіть крикнути, опустилася в крісло. Враз вона почула, як забряжчав ключ, залишений нею у вхідних дверях. [9]

Хтось замкнув двері зсередини і тихою, непевною ходою рушив до її кімнати. Мартіньєр ніби прикипіла до крісла, не маючи сили й поворухнутись. Вона чекала найгіршого. Та коли двері відчинилися, вона при світлі каганця відразу впізнала Батіста. Чесний служник був блідий і страшенно схвильований.

— Скажіть мені ради всіх святих, пані Мартіньєр, що тут сталося? — спитав він.— Такий мене пойняв страх, такий страх! Не знаю чому, але ввечері мене так і потягло з весілля додому! І ось я приходжу на нашу вулицю. В пані Мартіньєр, думаю я собі, легкий сон, вона напевне прокинеться, коли я обережно, тихенько постукаю, і впустить мене. Коли це назустріч мені суне сторожа, і вершники, й піші, озброєні до зубів. Вони схопили мене й хотіли забрати з собою. Але, на щастя, з ними був лейтенант Дегре, що добре знає мене. Коли мені до самого носа піднесли ліхтаря, він сказав: "Це ти, Батісте? Куди тебе чорти носять серед ночі? Краще сидів би вдома й стеріг будинок. Тут не вельми безпечно, ми сподіваємося цієї ночі на добру здобич". Ви собі не уявляєте, пані Мартіньєр, як мене злякали його слова. І ось я вже ступаю на поріг, як зненацька з будинку вибігає якийсь чоловік з блискучим кинджалом у руці, загорнутий у плащ, обминає мене й тікає... І двері відчинені, ключ стирчить у замку... Скажіть мені, що це все означає?

Мартіньєр тим часом оговталась і розповіла, що сталося. Вони з Батістом спустилися до сіней і знайшли долі свічник, що його кинув, тікаючи, непроханий гість.

— Немає ніякого сумніву, що нашу господиню хотіли пограбувати чи й убити,— мовив Батіст.— Той чоловік, як ви кажете, знав, що ви вдома самі, навіть знав, що господиня сидить іще над своїм писанням. То був напевне один із тих проклятих злодюг і шахраїв, які залазять до будинків і хитро вивідують усе, що треба для їхніх диявольських задумів. А скриньку, пані Мартіньєр, краще вкиньмо в Сену, де найглибше дно. Хто нам поручиться, що якийсь ірод не зазіхав на життя нашої доброї господині й що вона, відчинивши скриньку, не впаде мертва, як старий маркіз де Турне, коли він розпечатав листа від якогось незнайомця!

Віддані слуги довго радились і нарешті вирішили, що вранці розкажуть про все господині й віддадуть їй таємничу скриньку. Чого ж не відчинити скриньки, аби тільки бути обережним. Добре зваживши всі обставини появи підозрілого незнайомця, вони дійшли висновку, що йдеться, мабуть, про якусь особливу таємницю і не їм її розгадувати. Треба вдатися з нею до господині. [10]

Батіст мав усі підстави тривожитися. Саме в той час Париж став ареною найпідступніших злочинів, саме тоді з'явився пекельний винахід, що давав змогу легко здійснювати їх.

Глазер, німець-аптекар, найкращий тогочасний хімік, захоплювався, як і багато людей його ремесла, дослідами з алхімії. Він прагнув винайти філософський камінь. До Глазера приєднався італієць на ім'я Ексілі. Та для нього алхімія була тільки приводом. Він хотів лише навчитися змішувати, варити й перегонити отруйні речовини, з яких Глазер сподівався зробити ліки, і нарешті йому вдалося приготувати отруту без запаху й смаку, що або вбивала людину на місці, або рокувала її на повільну загибель, проте не залишала на тілі жодного сліду і вводила в оману найкращих, найтямущіших лікарів — вони й гадки не мали про отруєння і приписували смерть тій чи іншій природній причині. Хоч який обережний був Ексілі, а проте його запідозрили в продажу отрути і ув'язнили в Бастілії. Скоро до тієї самої камери замкнули капітана Годена де Сен-Круа. Цей капітан давно вже перебував у недозволеному зв'язку з маркізою де Бренвільє, накликаючи ганьбу на всю її родину, а оскільки сам маркіз був байдужий до гріхів своєї дружини, її батько, Дрю д'Обре, високий службовець паризького суду, змушений був домогтися ув'язнення капітана, щоб розлучити безсоромну пару.

1 2 3 4 5 6 7