Життєва філософія кота Мура

Ернст Теодор Амадей Гофман

Ернст Теодор Амадей Гофман

Життєва філософія кота Мура

разом з уривками біографії капельмейстера Йоганнеса Крейслера, випадково знайденими серед аркушів макулатури

Переклад Євгена Поповича

ТОМ ПЕРШИЙ

ПЕРЕДНЄ СЛОВО ВИДАВЦЯ

Цій книжці переднє слово потрібніше, ніж будь-якій іншій, бо коли не пояснити, яким дивним способом вона склалась, то може здатися, що в неї все напхано без ніякого ладу.

Тому видавець просить ласкавого читача неодмінно прочитати це переднє слово.

Названий тут видавець має приятеля, з яким живе душа в душу і якого знає, як себе самого. Одного дня той приятель сказав йому десь таке:

— Ти, голубе, видрукував уже чимало книжок і знаєш книгарів, отже, тобі неважко буде знайти серед тих шановних людей когось такого, що за твоєю рекомендацією видрукував би писання одного молодого автора, обдарованого блискучим хистом і багатьма чудовими рисами. Замов за нього слово, він того вартий.

Видавець пообіцяв зробити все, що тільки від нього залежатиме, для свого колеги-письменника. Правда, він трохи здивувався, коли приятель признався йому, що той автор — кіт на ім'я Мур і що в рукописі викладено його життєву філософію. Але слово було вже дане, а перші сторінки здались йому досить добре написаними, тому він, з рукописом У кишені, негайно ж таки подався до пана Дюмлера на Унтер-ден-Лінден і запропонував йому видати котячу книжку.

Пан Дюмлер сказав, що хоч він досі не мав серед своїх авторів кота й не чув, щоб хтось із його шановних колег заходив [307] у ділові стосунки з особами цієї породи, а проте ладен спробувати.

Рукопис пішов у друк, і незабаром видавець отримав на перегляд перші коректурні аркуші. Та як же він злякався, коли побачив, що Мурова історія час від часу уривається і замість неї йдуть уривки з іншої книжки, яка містить життєпис капельмейстера Йоганнеса Крейслера!

Після пильних досліджень і розпитувань видавець дізнався нарешті ось що: пишучи свою "Життєву філософію", кіт Мур із спокійним серцем подер надруковану вже книжку, яку знайшов у свого господаря; одні аркуші він підкладав під свої, щоб краще було писати, іншими промокав чорнило. Ті аркуші лишилися в рукописі й через недогляд були надруковані як один твір.

Видавець змушений покірно, з тяжким серцем визнати, що ці чужі один одному тексти були, на жаль, так безладно перемішані через його власну легковажність, бо йому належало добре переглянути рукопис кота, перше ніж давати його в друк. А проте він себе трохи втішає ось чим.

По-перше, ласкавий читач легко зрозуміє, що до чого стосується, коли не пропустить повз увагу взяті в дужки позначки "А.м." ("Аркуш макулатури") і "М.п.д." ("Мур провадить далі"). До того ж найімовірніше, що подерта книжка так і не потрапила в продаж, бо про неї ніхто нічогісінько не знає. Тож принаймні приятелям капельмейстера буде приємно, що вони завдяки літературному вандалізмові кота дещо довідаються про дивне життя цього по-своєму незвичайного чоловіка.

Видавець сподівається на ласкаве пробачення.

Врешті, це правда, що автори часто завдячують свої найсміливіші думки й найнезвичайніші слововживання прихильним складачам, які так званими друкарськими помилками сприяють спалахові уяви. Так, наприклад, видавець у другій частині своїх "Нічних оповідань" на сторінці 326 говорив про чималі галяви, що траплялися в парку. Складачеві це речення видалося не досить геніальним, і він замінив "галяви" на "халяви". А в оповіданні "Панна Скюдері" складач хитро одяг цю даму не в "чорний халат", а в "чорний жилет із важкої шовкової матерії" і т. д.

Але кожному своє. Ані котові Мурові, ані невідомому біографові капельмейстера Крейслера не треба красуватися в чужому пір'ї, тому видавець пильно прохає ласкавого читача, перше ніж узятися до цієї книжечки, зробити деякі виправлення в тексті, щоб він не подумав про обох його авторів краще чи гірше, ніж вони того заслуговують. [308]

А втім, ми відзначаємо тільки головні друкарські помилки, а дрібніші хай уже ласкавий читач нам вибачить.

Наостанці видавець хоче запевнити ласкавого читача, що він особисто познайомився з котом Муром, і той виявився приємним, вихованим юнаком. Його дуже вдало зображено на обкладинці цієї книжки.

Берлін, листопад 1819 року.

Е. Т. А. Гофман

ПЕРЕДНЄ СЛОВО АВТОРА

Боязко, з тремтінням серця передаю я світові деякі сторінки свого життя, своїх страждань, надій і пристрастей, сторінки, які поетичне натхнення видобуло з найглибших глибин моєї душі в солодкі години дозвілля.

Чи встою я, чи зможу встояти перед суворим судом критики? Але ж я писав для вас, чутливі душі, для вас, вірні, споріднені мені серця, що не втратили чистого, дитячого погляду на світ, так, для вас, — і одна-однісінька прекрасна сльоза із ваших очей утішить мене, загоїть рани, яких мені завдасть холодна огуда черствих рецензентів!

Берлін,

травень 18... року.

Мур

Etudiant en belles lettres(1)

ПЕРЕДНЄ СЛОВО АВТОРА, НЕ ПРИЗНАЧЕНЕ ДЛЯ ДРУКУ

Спокійно і впевнено, як і належить справжньому генієві, передаю я світові свій життєпис. Хай світ навчається, як стати великим котом, хай побачить, який я гарний і досконалий, хай любить мене, цінує, поважає і навіть трохи обожнює.

А якщо хтось набереться зухвальства і зважиться хоч на крихту засумніватися в тому, що ця надзвичайна книжка має величезну вартість, то хай пам'ятає: він має справу з котом, у якого є розум, кмітливість і гострі пазурі.

Берлін,

травень 18... року.

Мур

Homme de lettres tres renomme(2)

[309]

P.S. Це вже казна-що! Надруковано й те переднє слово автора, яке зовсім не призначалося для читацького ока. Ну що нам тепер робити? Хіба попросити ласкавого читача, щоб він не дуже ганив кота-письменника за надто пихатий тон і пригадав собі, що не одне переднє слово деяких чутливих авторів, коли його перекласти на правдиву мову щирої сповіді, мало чим відрізнятиметься від котового.

Видавець

(1) Літератор-початківець (франц.).

(2) Дуже відомий письменник (франц.).

Розділ перший

РАДІСТЬ БУТТЯ. МІСЯЦІ ЮНОСТІ

А все-таки в нашому житті є щось гарне, чудесне, величне! "О солодка звичко буття!" — каже той нідерландський герой у відомій трагедії. Отак і я кажу, але не в тяжку хвилину, коли доводиться розлучатись з буттям, як тому героєві, а навпаки — в прекрасну мить, коли мене якраз пойняло радісне усвідомлення, що я тепер цілком засвоїв цю солодку звичку й не маю ніякісінького бажання будь-коли її втрачати. Бо я гадаю, що духовна сила, невідома потуга чи як там ще назвати первооснову, яка нами керує і яка до певної міри накинула мені цю звичку, не питаючись моєї згоди, не може мати гірших намірів, ніж той приязний чоловік, до якого я пішов служити і який, даючи мені рибину на обід, ніколи не забере її в мене з-під носа саме тоді, як я її добре розсмакую.

О природо, священна, велична природо! Моє схвильоване серце сповнює незмірна втіха і захват від споглядання на тебе, мене обвіває таємничим шелестом твій подих! Ніч трохи прохолодна, і я хотів би... але ніхто з тих, хто читає або не читає ці рядки, не зрозуміє мого високого екстазу, бо він не побував на такому високому місці, до якого піднісся я! Правильніше було б сказати "видряпався", проте жоден поет не говорить про свої ноги, навіть коли має їх аж чотири, як я, а тільки про своє піднесення, хай то буде й не природний його стан, а лише наслідок спритних механічних маніпуляцій. Наді мною здіймається величезна баня неба, повний місяць сипле іскристе проміння, дахи і шпилі навколо залиті ясним сріблястим світлом. Гамір і метушня на вулицях піді мною дедалі спадає, ніч стає все тихіша, по небу пливуть хмари, якась самітна голубка боязко туркоче сумну любовну пісню, кружляючи навколо церковної вежі. Серденько [310] моє! Ану ж вона захоче наблизитись до мене? Я відчуваю, як у мені прокидається дивне хвилювання, якийсь мрійливий апетит немилосердно роздирає мою душу! Ох, якби та мила пташечка прилетіла до мене, я б її міцно пригорнув до свого закоханого серця і ніколи, ніколи не відпустив би від себе... О, вона залітає назад у голубник, облудниця, і я лишаюся сам на даху без ніякої надії! Як рідко все-таки трапляється в ці убогі, недобрі, черстві часи справжня спорідненість душ...

Невже вміння ходити рівно, на двох ногах, — таке велике досягнення, що плем'я, яке зветься людьми, присвоїло собі право панувати над нами всіма, хто ходить на чотирьох, набагато краще за нього утримуючи рівновагу? Але я знаю, вони, люди, найдужче пишаються тим, що нібито сидить у них у голові й що вони звуть розумом. Я погано уявляю собі, що це таке, та одне знаю напевне: коли розум, як я собі виснував із деяких балачок мого пана й добродійника, — лише здатність свідомо діяти й не робити дурниць, то я не поміняюся з жодною людиною. Взагалі я вважаю, що свідомість — просто собі звичка; адже всі ми приходимо в життя і долаємо його, самі не знаючи як. Принаймні я можу сказати це про себе, і мені здається, що жодна людина на землі не знає з власного досвіду, як і де вона народилася, а тільки з чужих слів, які до того ж часто бувають не зовсім певні. Міста сперечаються між собою про те, в котрому з них народилася якась славетна людина, а тому, оскільки сам я твердо не знаю цього, ніколи не вдасться з'ясувати остаточно, чи я побачив світ, а правильніше, чи мене побачила на цьому світі моя дорога матуся в льоху, чи на горищі, чи в дровітні. Бо, як ведеться в нашому роду, мої очі були запнуті поволокою. Дуже невиразно пригадую собі певні звуки, що лунали навколо мене, — вурчання й пирхання, до якого мимоволі вдаюсь і я, коли мене посідає гнів. Чіткіший, уже майже свідомий другий мій спогад: я сидів закритий у дуже тісному сховку з м'якими стінками, насилу зводив дух і з розпачу й страху жалібно нявчав. Зненацька я відчув, як щось сягнуло в той сховок і брутально схопило мене за шкірки. Це дало мені нагоду вперше відчути й застосувати дивовижну силу, якою мене обдарувала природа. Я миттю вистромив із своїх пухнастих передніх лапок гострі спритні пазурі і вп'явся ними в те, що мене схопило й що, як я згодом дізнався, було людською рукою. Та рука витягла мене зі сховку й кинула додолу, і я відразу [311] ж відчув два добрячі ляпаси по обох своїх щоках, на яких тепер, дозволю собі нагадати це, красуються показні баки.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...