То був приземкуватий, клишоногий чоловічок, і звався він мосьє Туртель. Він носив дуже охайну білу перуку з широким каптурцем на потилиці й червоний плащ. Я все це кажу лише для того, щоб довести, як чітко бачу перед собою образи з тих часів, і щоб ні в майстра Абрагама, ні в когось іншого не виник сумнів, коли я твердитиму, що добре пам'ятаю, як малою, ще навіть не трирічною дитиною сидів на колінах у молодої дівчини, лагідні очі якої освітлювали мою душу, що й досі чую її милий голос, чую, як вона говорить зі мною, як співає мені, що й досі не забув, якою любов'ю і ніжністю до тієї чарівної істоти палало моє серце. Це й була тітка Зофі, яку в родині називали чудним пестливим найменням Фюсхен. Одного дня тітки Фюсхен десь не стало, і я цілий день проплакав за нею. Тоді нянька взяла мене на руки й понесла до кімнати, в якій на постелі лежала тітка, але якийсь літній чоловік, що сидів біля неї, швидко схопився зі стільця і випровадив нас звідти, суворо нагримавши на няньку. Невдовзі після того мене одягли, закутали в теплі хустки й віднесли в зовсім інший будинок до інших людей, які почали запевняти мене, що всі вони також мої дядьки й тітки, що тітка Фюсхен дуже хвора й що коли б я лишився в неї, то й сам захворів би. Минуло кілька тижнів, і мене повернули туди, де я жив раніше. Я плакав, кричав, що хочу до тітки Фюсхен. Опинившись нарешті в її кімнаті, я подріботів до ліжка, на якому колись лежала хвора, і розсунув завіски. Ліжко було порожнє, і якась особа, знов-таки моя тітка, сказала крізь сльози: "Ти вже не знайдеш її, Йоганнесе, вона померла й лежить у землі".
Я добре знаю, що не міг тоді зрозуміти значення цих слів, але й досі, згадуючи ту хвилину, здригаюся від невимовного почуття, яке мене охопило. Сама смерть здавила мене своїм крижаним панциром, її жах пройшов у мою душу й поморозив усі радощі перших дитячих років. Не пам'ятаю, що я робив далі, і, мабуть, так і не згадав би, але мені часто потім розповідали, що я повільно опустив завіски, мовчки, нерухомо постояв кілька хвилин, а тоді, ніби заглиблений у самого себе, розмірковуючи про те, що мені тільки-но сказали, сів на маленький бамбуковий стільчик, який саме трапився мені під руку. Розповідали ще, що в тому тихому смутку дитини, взагалі схильної до найбурхливіших виявів своїх почуттів, було [375] щось страшенно зворушливе й що родичі навіть боялися, чи не матиме це шкідливих наслідків для мого духовного розвитку, бо я кілька тижнів був у такому стані — не плакав, не сміявся, ні в що не грався, не відповідав на ласкаві слова, нічого не помічав навколо себе.
Тієї миті майстер Абрагам узяв у руки химерно порізаний уздовж і впоперек аркуш паперу, підніс його до свічки, і на стіні відбився цілий хор черниць, що грали на якихось дивних інструментах.
— Ого! — вигукнув Крейслер, побачивши чудово скомпоновану групу святих сестер.— Ого! Я добре знаю, майстре, що ви мені хочете нагадати. Але й далі зухвало наполягаю на тому, що ви мене тоді дарма лаяли й називали впертим, нерозумним хлопчиськом, який дисонансовим голосом своєї дурості міг збити з тону й такту співачок і музиканток цілого монастиря. Хіба в той час, коли ви повезли мене до монастиря святої Клариси за двадцять чи тридцять миль від мого рідного міста, щоб я вперше послухав справжню католицьку церковну музику, хіба тоді, кажу, я не мав права на будь-які, навіть найзухваліші пустощі? Коли ж і пустувати, як не в такому віці! І хіба не прекрасно, що, незважаючи на все це, давно приспане горе трирічної дитини прокинулося з новою силою й породило шал, який сповнив мої груди нищівним захватом і болісною тугою? Хіба я не мав права казати і, незважаючи на всі вмовляння, вперто запевняти, що на тому дивовижному інструменті, який зветься trompette marine(1), грала тітка Фюсхен, а не хтось інший, хоч вона давно померла? Чому ви не дали мені пробратися на хори, де я напевне знайшов би тітку в її улюбленій зеленій сукні з рожевими бантами? — На цьому слові Крейслер втупився в стіну й повів далі схвильованим, тремтячим голосом: — Справді, он вона, тітка Фюсхен, вища за всіх черниць, бо стала на стільчик, щоб краще було тримати важкий інструмент!
(1) Морською сурмою (франц.).
Але таємний радник підійшов до нього, заступивши відбиток на стіні, взяв його за плечі й сказав:
— Таки було б краще, Йоганнесе, коли б ти не піддавався своїм химерним фантазіям і не торочив про інструменти, яких узагалі не існує в природі, бо я зроду не чув про trompette marine!
— О, — засміявся майстер Абрагам і кинув на стіл аркуш, від чого весь жіночий монастир разом з примарною [376] тіткою Фюсхен та її інструментом зник, — о шановний таємний раднику, пан капельмейстер і сьогодні, як завжди, не фантазер і химерник, яким багато хто хотів би його виставити, а розважний, спокійний чоловік. Хіба не могла лютнярка після своєї смерті успішно опанувати незвичайний інструмент, який, мабуть, ви ще й нині, на свій подив, знайшли б подекуди в жіночих монастирях? Як, невже trompette marine не існує в природі? Ану гляньте, будь ласка, на це гасло в Кохів "Музичний словник", ви ж бо маєте його в своїй бібліотеці!
Таємний радник негайно ж розгорнув словник і прочитав:
— "Цей старовинний, дуже простий смичковий інструмент складається з трьох тоненьких дощечок по сім футів завдовжки і внизу, де інструмент спирається на підлогу, від шести до семи дюймів завширшки, а вгорі — лише два дюйми; дощечки ті склеєні у вигляді трикутника, і весь корпус поволі звужується догори, де до нього прилаштовані кілочки. Одна з тих трьох дощечок править за деку, на якій зроблено кілька резонансних отворів і напнута єдина, досить груба жилова струна. Під час гри інструмент ставлять навскоси перед собою і спираються грудьми на його верхню частину. Великим пальцем лівої руки гравець торкається струни в різних місцях, залежно від того, якої висоти йому потрібен звук, але дуже легенько, десь так, як при флейтіно чи флажолетах на скрипці, а в правій руці тримає смичок і водить ним по струні. Своєрідний звук цього інструмента, схожий на приглушений звук сурми, утворюється завдяки особливій підставці, на якій унизу, на резонансній деці, лежить струна. Та підставка трохи нагадує черевичок, спереду зовсім низенький і тоненький, а ззаду вищий і товщий. На задній частині його й лежить струна; кола по ній водять смичком, вона своїм коливанням рухає то вгору, то вниз передню, легшу частину підставки на резонансній деці, від чого й утворюється гудіння, схоже на приглушений звук сурми".
У таємного радника заблищали очі.
— Зробіть мені такий інструмент! — вигукнув він. — Зробіть мені такий інструмент, майстре Абрагаме, і я закину в куток свою скрипчину, не доторкнуся більше до евфона, а Дивуватиму двір і ціле місто, граючи пречудові пісні на trompette marine!
— Зроблю, — відповів майстер Абрагам, — і хай до вас, любий таємний раднику, прилине дух тітки Фюсхен у сукні з зеленої тафти й надихає вас на гру! [377]
Таємний радник захоплено обняв майстра, проте Крейслер розвів їх і майже сердито сказав:
— Е, та ви, бачу, не менші пустуни, ніж я був колись, та ще й безжальні до того, кого, якщо вірити вашим словам, любите! Доволі вже й того, що ви, докладно змалювавши інструмент, звуки якого колись так зворушили мою душу, ніби вилили на мене відро холодної води, тому ні слова більше про лютнярку! Ну що ж! Ти хотів, таємний раднику, щоб я розповів тобі про свою молодість, а майстер якраз ще й вирізав групу силуетів, що пасують до деяких подій з тієї пори, тож маєш розкішне видання матеріалів до моєї біографії, оздоблене чудовими гравюрами. Та коли ти читав гасло з Коха, я пригадав його колегу, лексикографа Гербера, й сам собі видався трупом, покладеним на секційний стіл, готовим до біографічного розтину. Прозектор міг би сказати: "Не дивина, що в тілі цього юнака тисячами жил і жилочок тече сама лише музична кров, бо таке бувало з багатьма його кровними родичами, тому він і родич їм по крові". Бо я хочу сказати, що більшість моїх тіток і дядьків — а їх, як майстер Абрагам знає і як ти сам щойно довідався, в мене було немало, — грали, та ще й переважно на таких інструментах, що вже тоді траплялися дуже рідко, а тепер уже майже зовсім зникли, тож я тільки уві сні ще чую ті милозвучні концерти, якими в десять-одинадцять років утішався наяву. Може, саме тому мій музичний хист уже в зародку набрав напрямку особливого інструментування, що його дехто заперечує як надто фантастичне. Якщо ти, таємний раднику, можеш стримати сльози, слухаючи прекрасну гру на старовинному інструменті віольдамурі, то подякуй творцеві за свою міцну конституцію, бо я обливався слізьми, як на ньому грав кавалер Ессер, а ще раніше просто заходився плачем, коли на віольдамурі грав для мене високий показний чоловік, якому дуже личило духовне вбрання і який, знову ж таки, був моїм дядьком. І гра іншого мого родича на віольдагамбі теж була дуже приємна й милозвучна, хоч той дядько, який мене виховував чи, краще сказати, зовсім не виховував і який з варварською віртуозністю гамселив по клавішах спінета, справедливо дорікав йому, що він збивається з такту. Цього бідолаху вся моя родина почала неабияк зневажати, коли довідалась, що він під звуки сарабанди весело протанцював менует a la Pompadour(1). Я взагалі [378] міг би вам багато чого розповісти про музичні розваги моєї родини, що часом бували дуже своєрідними, але мені довелося б згадати чимало кумедних подробиць, з яких ви сміялися б, а виставляти на сміх своїх дорогих родичів мені не дозволяє respectus parentalae(2).
(1) У стилі Помпадур (франц.).
(2) Пошана до родичів (лат.).
— Йоганнесе, — мовив таємний радник, — Йоганнесе! Ти сьогодні такий добродушний, що не розгніваєшся на мене, коли я зачеплю в твоїй душі струну, яка, може, завдасть тобі болю. Ти завжди говориш про дядьків, тіток і ніколи не згадуєш про батька й матір!
— О друже, — відповів Крейслер, і в голосі його забриніло глибоке хвилювання, — о друже, саме сьогодні я згадав... але ні, досить уже згадок і мрій, не буду вертатися до тієї хвилини, що збудила в мені сьогодні весь той біль моїх ранніх років, який я тоді пережив, але так і не зрозумів.