Захоплена помстою, я не відчувала тих ран, що заподіювала самій собі. Невинна, як дитина, я набула слави жінки зіпсованої, найпаскуднішої в світі, а я не знала нічого. Світ безглуздий, сліпий, нетямущий. Він прозирає тільки ті таємниці, які його забавляють, дають поживок його лихослів'ю; що ж до речей справді великих, благородних, він заплющує очі, щоб їх не бачити. Мені здається, що в ту пору мої очі, мої вихватки обуреної невинності, мої гордовиті рухи могли б стати скарбом для великих художників. Спалахи мого гніву, вибухи мого презирства мусили б освітлювати бали. Марно втрачена поезія! Тільки з обурення, що охоплює нас в двадцять років, творяться високі поеми! Пізніше вже нема обурення: стомлюються, не дивуються розпусті, в'януть, стають обачними. О, я поводилася славно! Я зіграла роль найдурнішої особи в світі: прийняла на себе всі тяготи злочину, не маючи його солодких плодів. Мені так подобалося компрометувати себе! Ах, я пускалася на вихватки, гідні дитини. Я подалась в Італію з одним молодим вітрогоном, якого кинула там, коли він почав мову про кохання; та коли я дізналася, що він скомпрометував себе заради мене (він учинив підлог, щоб дістати гроші!), я поспішила його врятувати. Моя мати і чоловік, які знали таємницю всіх цих вчинків, тримали мене в шорах, як жінку-марнотратницю. Та на цей раз я звернулася до короля. Людовік XVIII, ця людина без серця, був зворушений: він дав мені сто тисяч франків із своєї шкатулки. Маркіз д'Егріньйон, цей юнак, якого ви, може, зустрічали в світі, і який, в решті решт, дуже вигідно одружився, був урятований з безодні, в яку звалився через мене. Ця пригода, спричинена моєю легковажністю, змусила мене задуматися. Я зрозуміла, що сама ж була першою жертвою своєї помсти. Моя мати, чоловік, свекор мали за собою світ, що був на їх боці; вони вдавали, що потурають моїм безумствам. Моя мати, добре знаючи, що я надто горда, надто велична, надто д'Юксель, щоб повестися паскудно, жахнулася тоді тим лихом, якого мені заподіяла. Їй було п'ятдесят два роки, вона покинула Париж і поїхала жити в Юксель. Вона розкаюється тепер у своїх провинах і спокутує їх надзвичайною побожністю і безмежною прив'язаністю до мене. Але в 1823 році вона залишила мене саму і віч-на-віч з де-Мофріньєзом. О, мій друже! Ви, чоловік іншого складу, ви не можете знати, що таке старий гульвіса, розбещений колишніми успіхами. Що то за життя в домі чоловіка, звиклого до захоплень з боку світських жінок, який не знаходить у себе вдома ні фіміаму, ні кадильниці, мертвий для всього і саме через це ревнивий! Я хотіла, коли де-Мофріньєз уже цілком належав мені, я хотіла тоді бути доброю дружиною, але я наразилася на всі нерівності засмученого розуму, на всі фантазії безсилля, на дитинну пустотливість, на всю суєтність самовдоволення, на людину, що стала, в решті решт, найнуднішою елегією світу. Він поводився зі мною, як з маленькою дівчинкою, йому подобалось принижувати моє самолюбство з усякого приводу, розчавлювати мене під ударами свого досвіду, доказувати мені, що я нічого не знаю. Він ображав мене на кожному кроці. В решті решт, він зробив усе, щоб змусити мене відчути огиду до нього і дати мені право зрадити його, але моє серце і бажання чинити добро вводили мене в оману протягом трьох або чотирьох років. Та чи знаєте ви ті мерзенні слова, що змусили мене наробити інших безумств? Чи додумаєтесь коли-небудь до жаху світських наклепів? — "Герцогиня де-Мофріньєз повернулась до свого чоловіка",— заговорили про мене.— "Ба! це з зіпсованості: адже це перемога — оживляти мертвих; їй більше нічого не лишилось робити",— відповіла моя краща подруга, родичка, у якої я мала щастя зустрітися з вами.
— Пані д'Еспар! — скрикнув Даніель, здригнувшись від жаху.
— О, я їй простила, мій друже. Насамперед, сказано дуже дотепно, і, може, я й сама говорила ще ущипливіші речі про бідних жінок, так само чистих, як і я.
Д'Артез знов поцілував руку цієї святої жінки, яка, спочатку подавши йому свою матір покремсаною на шматки, далі зробивши з князя де-Кадіньян, відомого вам, якогось Отелло в потрійному розмірі, тепер лихословила сама про себе і винуватила себе, аби лише надати собі в очах щиросердого письменника тієї незайманості, що її навіть найдурніша жінка намагається за всяку ціну піднести своєму коханому.
— Ви розумієте, мій друже, що я знов з'явилася в світі з блиском і щоб блищати. Тут мені довелось витримати нову боротьбу: треба було завоювати незалежність і нейтралізувати де-Мофріньєза. Отже, тепер я вже з інших причин провадила гуляще життя. Щоб оглушити себе, щоб забути реальне життя за допомогою життя фантастичного, я блищала, влаштовувала банкети, розкошувала, як княгиня, і я наробила боргів. У себе вдома я забувалася сном утоми, для світу відроджувалася красивою, веселою, безрозсудною; але в цій сумній боротьбі фантазії проти дійсності я промотала своє багатство. Революція 1830 року застала мене в той момент, коли я зустріла, наприкінці цього існування з "Тисячі і одної ночі", святе й чисте кохання, яке я (бо я ж вільна!) бажала спізнати. Зрозумійте мене. Хіба це не було природним для жінки, чиє серце, стиснуте стількома подіями й випадками, прокинулось в тому віці, коли жінка відчуває себе обманутою, і коли я бачила навколо себе стількох жінок, щасливих коханням? Ах, чому Мішель Кретьєн був такий шанобливий? Це обернулося ще в одну насмішку з мене. Що поробиш? Падаючи, я втратила, все, не лишивши ілюзій ні в чому; я все поборола в собі, всього покуштувала в житті, крім єдиного плоду, для якого нема в мене більше ні смаку, ні зубів. В решті решт, я вже була розчарована в світі, коли мені треба було залишити світ. У цьому є ніби щось від провидіння, як у тій втраті чутливості, що готує нас до смерті. (Вона зробила жест, сповнений релігійного розчулення). Все тоді пішло мені на користь,— повела вона далі,— крах монархії і її кінець допомогли мені поховати себе. Мій син — для мене велика втіха. Материнська любов заміняє нам інші обмануті почуття. Світ дивується з моєї відлюдності, але в ній я знайшла щастя. О, коли б ви знали, яка щаслива тут оця бідна істота, що зараз перед вами! Присвятивши все своєму синові, я забула про щастя, якого не знала і, не знатиму ніколи. Хто міг би повірити, що життя княгині де-Кадіньян пояснюється однією поганою шлюбною ніччю, а всі приписувані їй пригоди — викликом, кинутим маленькою дівчинкою двом жахливим пристрастям? Ніхто. Тепер я боюсь усього. Я, напевне, відштовхну справжнє почуття, щире й чисте кохання, згадавши стільки обманів і лих. Так багачі, обдурені шахраями, які удавали з себе нещасних, відштовхують чесних бідняків, відчувши огиду до благодійності. Все це жахливо, чи не так? Але повірте мені: те, що я вам розповідаю,— історія багатьох жінок.
Останні слова були вимовлені вже тим пустотливим і легковажним тоном, що знов нагадував елегантну й насмішкувату жінку. Д'Артез був приголомшений. В його очах люди, яких суди засилають на каторгу: убивці, грабіжники — з обтяжуючими провину обставинами, підроблювачі підписів на векселях,— були тепер свого роду святими в порівнянні з людьми вищого світу. Ця жорстока елегія, викувана в кузні брехні і загартована в водах паризького Стіксу32, була прочитана голосом, незрівнянно щирим. Письменник дивився на цю чарівну жінку, поринулу в кріслі: руки її звисали з крісла, як дві краплини роси на пелюстці квітки; вона була знесилена цим викриттям, цими спогадами, ніби переживши знову всі злигодні свого життя під час розповіді про них,— словом, то був ангел скорботи.
— Уявіть же собі,— почала вона, раптом випроставшись, піднявши руку і кидаючи блискавки очима, в яких палахкотіли двадцять нібито цнотливих років,— уявіть собі, яке враження мало справити на мене кохання вашого друга! Але з жорстокого насміху долі... чи, може, бога... тоді, признаюсь, я піддалася б чоловікові, але чоловікові, гідному мене, так я ждала, щастя! І що ж, він вмер, і вмер, рятуючи життя, кому?.. Панові де-Кадіньян!.. Чи дивно ж, що ви застали мене в мріях...
Це був останній удар. Бідний д'Артез не витримав його: впав навколішки, заховав свою голову в руки княгині і заплакав. Він пролив ті солодкі сльози, які проливали б ангели, коли б ангели плакали. І в той час, як Даніель стояв отак, сховавши голову, пані де-Кадіньян могла дозволити собі усміхнутися лукавою усмішкою тріумфу, усмішкою, яка з'явилась би у мавпи після вдало виконаної спритної штуки, коли б мавпи сміялися. "Ага! Впіймався!" — подумала вона; і вона справді міцно тримала його.
— Але ви...— сказав він, підводячи свою прекрасну голову і дивлячись на неї з любов'ю.
— Незаймана і обмовлена,— закінчила вона, усміхаючись, банальності цього старого жарту, але надаючи йому чарівного змісту усмішкою, сповненою жорстокої веселості.— Якщо ви бачите мій сміх, то це тому, що я думаю про княгиню, яку знає; світ, про ту герцогиню де-Мофріньєз, з чиїм ім'ям зв'язують і де-Марсе, і безчесного Максима де-Трай, розбійника в політиці, і цього маленького дурника д'Егріньйона, і Растіньяка, Рюбампре, посланників, міністрів, російських генералів, і чи я знаю, кого ще? Європа! Лихословили про цей альбом, який я веліла зробити, думаючи, що ті, хто захоплювався мною, були моїми друзями. О, це жах! Я не розумію, як могла терпіти чоловіка коло моїх ніг: нехтувати їх усіх — така мусила б бути моя релігія.,
Вона підвелася й відійшла в проріз вікна ходою, сповненою чудової виразності.
Д'Артез залишився в кріслі коло каміна, куди він знову сів, не насмілюючись піти за княгинею і тільки дивлячись на неї. Він чув, як вона схлипувала, не утираючись. Княгиня схлипує? Діана спробувала зробити неможливе, щоб змусити повірити в її чутливість. Д'Артез подумав, що його ангел в сльозах, підбіг до неї, взяв її за талію і притиснув до свого серця.
— Ні, облиште мене,— промовила вона слабким голосом.— У мені надто багато сумнівів, щоб бути поблажливою до деяких речей. Примирити мене з життям — задача понад людські сили.
— Діана! Я вас кохатиму, кохатиму за все ваше загублене життя.
— Ні, не кажіть мені так,— відповіла вона.— Ця хвилина вкидає мене в трепет і примушує червоніти, так наче я вчинила найбільші гріхи.
Вона вся обернулась в невинність маленької дівчинки і в той же час показувала себе величною, значною, благородною, як королева.