Коли приходили гості, подавали й вино, та коли йому дозволили пити вино, він мав уже хворий шлунок. У них дома їли здебільшого картопляний салат. Він уже не пам'ятав, як часто, три чи чотири рази на тиждень, але часом йому здавалося, що він у дитинстві не їв нічого, крім картопляного салату. Згодом йому сказав один лікар, що хвороба його викликана недоїданням і що картопляний салат для нього — отрута. В рідному місті швидко розійшлася чутка, що він хворий, та й по ньому це було видно. Дівчата на нього й дивитись не хотіли. Батько його був не такий багатий, щоб компенсувати хворобу грішми. І в школі він учився не блискуче.
1931 року, коли він одержав атестат зрілості, вдома спитали, якого він хоче подарунка, і він вибрав подорож. Уже в Хагені він зійшов з поїзда, найняв номер у готелі й ніби в гарячці пробігав весь вечір по місту, але не знайшов жодної повії. Другого дня він доїхав до Франкфурта й пробув там тиждень. На довше не стало грошей, і він вернувся додому. В поїзді йому здавалося, що він помре. Вдома здивувались і жахнулись, побачивши його: адже йому дали грошей на тритижневу подорож. Батько дивився на нього, мати плакала; потім батько добре вилаяв його, наказав роздягтись і оглянув. Він навіки запам'ятав той день: субота, післяобідня година, надворі, на старовинних, охайних, ідилічних вуличках тиша, теплінь, нескінченний церковний передзвін, а він стоїть голий перед батьком, і той його обмацує. В своєму лікарському кабінеті. Як він ненавидів батькове гладке обличчя і пивний душок із його рота! Він думав, що відбере собі життя. Батькові руки обстукували його тіло, а густий сивий чуб довго лоскотав йому живіт.
— Ти навіжений,— сказав батько, підвівши нарешті голову, і всміхнувся: — Навіжений. Раз, двічі на місяць сходи до жінки, і буде з тебе.
Він сам відчував, що батько має рацію.
Ввечері він сидів з мамою й пив слабенький чай. Вона мовчала, тоді раптом заплакала. Він поклав газету і пішов до себе.
Через два тижні він поїхав до Марбурга, до університету. Він твердо держався батькової поради, хоч й ненавидів його. Через три роки витримав державний екзамен, ще через два став асесором, а за рік — доктором. 1937 року вперше відбув військове навчання, 1938-го — вдруге, а 1939-го — через два роки після того, як він дістав посаду в окружному суді, у своєму ж місті,— його призвали як юнкера до війська. Війни він не любив. Війна ставила нові вимоги. Там було байдуже, що ти асесор і доктор права, що ти дістав таку посаду й скоро маєш стати радником при суді. Тепер, коли він приїздив додому, всі дивились йому на груди. Відзнак там було не густо. Мати писала йому, щоб він беріг себе, і водночас підпускала шпильки: "Беккерів Гуго приїздив у відпустку. В нього Залізний хрест 1-го ступеня. Це немало для недовченого гімназиста, що не витримав навіть іспиту на різника. Кажуть навіть, що він дістане офіцерський чин. Неймовірно. Везендонка важко поранено, йому нібито мають відрізати ногу". А це вже щось та важить — позбутися ноги.
Він замовив ще лимонаду. Лимонад був холодний, і йому полегшало. Якби до всього цього не було ні дурної пригоди з євреєм, ні отої безглуздої витівки — серед вулиці купувати абрикоси за сотенну купюру. Коли він згадав ту сценку, то його знов облило потом. Раптом він відчув, що йому вивертає шлунок. Не підводячись оглядівся — де тут туалет? Усі клієнти сиділи спокійно, розмовляли. Ніхто не підводився. Грек тривожно озирався, поки побачив поруч стойки зелену штору, тоді повільно підвівся і, дерев'яно ставлячи ноги, пішов туди. Дорогою ще довелось салютувати, бо там сидів з жінкою якийсь капітан; Грек квапливо відсалютував, виструнчившись, і зрадів, дійшовши нарешті до зеленої штори.
Вже о четвертій він був у госпіталі. Нахабний лейтенантик сидів, приготувавшись іти. На ньому була чорна танкістська форма, на грудях блищали численні ордени. Грек добре знав їх. П'ять орденів. Лейтенант пив вино й закусував бутербродами з консервованим м'ясом. Він гукнув Грекові:
— Ваша скриня прибула!
— Чудово,— відказав Грек. Підійшов до свого ліжка, взяв скриню за ручку й підтяг до вікна.
— Між іншим,— сказав лейтенант,— вашого батальйонного довелось залишити в Сокаргеї. Шміц лишився з ним. Бо ваш капітан нетранспортабельний.
— Шкода,— відказав Грек. І заходився відкривати скриню.
— Я б цього не робив,— сказав лейтенант.— Бо нас скоро вивезуть — усіх, і вас теж.
І мене?
— Так,— засміявся лейтенант, потім його дитяче личко споважніло.— Тепер будуть 4юрмувати штурмові групи з проносників.
Грек відчув, що шлунок в нього знову збунтувався. Він важко задихав, побачивши перед собою бутерброд з м'ясом. Оті зернисті грудочки жиру в м'ясі здались йому мушачими яєчками. Він кинувся до вікна, до свіжого повітря. Дорогою проїхала підвода з абрикосами. Грек виблював — і відчув невимовну полегкість.
— Смачного вам!—гукнув лейтенантик.
V
Файнгальс пішов до міста купити кнопок, картону й туші, але знайшов тільки картон — рожевий картон, який любив каптенармус. Він мав намалювати таблички. Коли він вертався з міста, пішов дощ. Тихий і теплий. Файнгальс хотів був сховати сувій картону під мундир, але сувій був занадто довгий і грубий. Побачивши, що обгортковий папір на сувої промокає і крізь нього просвічує рожевий колір, Файнгальс пішов швидше. На одному перехресті довелося зачекати. Ішла колона танків, вони важко розвертались на розі, повільно заносячи довгі дула гармат та щиток, і прямували далі на південний схід. Люди спокійно дивилися на танки. Файнгальс рушив далі. Дощ ішов рясний, краплистий, з дерев крапотіло, і коли він повернув на ту вулицю, де розмістивсь евакопункт, на чорній землі вже стояли великі калюжі.
На дверях був пришпилений великий білий аркуш із блідим написом червоним олівцем: "Евакопункт Сентдьєрдь". Скоро там висітиме інша вивіска, намальована на товстому рожевому картоні, чорною тушшю, шрифтом "рондо". Щоб видно було всім. Поки що панувала тиша. Файнгальс подзвонив, йому відчинили, він кивнув до комірчини швейцара, вітаючись, і ввійшов до вестибюля. Там на вішалці висіли чийсь автомат і гвинтівка, біля кожних дверей були невеличкі засклені вічка, за якими висіли термометри. Скрізь було дуже чисто, стояла тиша, і Файнгальс теж намагався ступати тихо. З-за перших дверей почувся голос каптенармуса — той говорив по теле4юну. В вестибюлі висіли 4ютогра-фії вчительок і велика підфарбована панорама Сентдьєрдя.
Файнгальс повернув праворуч, відчинив двері й вийшов на шкільне подвір'я. Кругом подвір'я росли великі дерева, а за огорожею тислися високі будинки. Файнгальс звів очі до одного вікна на третьому поверсі; воно було відчинене. Він квапливо вернувся в будинок і пішов сходами нагору. На сходах висіли знімки минулих випусків школи. Цілий рядок чималих коричневих з позолотою рамок, у яких були понаклеювані фото дівчат — кожна на окремій товстій овальній картонці. На першій 4ютографії був випуск 1918 року. Мабуть, то був перший випуск. Дівчата в накрохмалених білих блузках невесело всміхалися. Файнгальс уже не раз розглядав ці 4ютографії — щодня протягом майже цілого тижня. Посеред знімків дівчат красувалася сувора дама в чорному, з пенсне на носі — певне, директорка. Вона була серед усіх випусків з 1918-го до 1932-го року — і за ці чотирнадцять років зовсім не змінилась. Мабуть, щоразу давала 4ютогра4юві наклеювати той самий знімок. Перед випуском 1928 року Файнгальс зупинився. Там його увагу привернула одна дівчина, що звалась Марія Картек. Гарненьке, горде личко з начесаною аж до брів чілкою. Файнгальс усміхнувся. Він уже повернув на другий проліт сходів і дійшов до випуску 1932 року. Він і сам закінчив гімназію в 1932-му. Файнгальс передивився всіх дівчат підряд — тоді їм було років по дев'ятнадцять, як і йому, а тепер — по тридцять два. В тому випуску теж була дівчина з чілкою, тільки коротшою, до половини чола, з личком гордим і якимось суворо-ласкавим, її звали Ілона Картек, вона була дуже схожа на старшу сестру, тільки тендітніша й не така гордовита. Накрохмалена блузка дуже личила їй; вона одна серед усього випуску не всміхалася. Файнгальс постояв кілька секунд, знов усміхнувся й повільно піднявся на третій поверх. Він упрів, але не міг скинути кашкета, бо обидві руки в нього були зайняті. На площадці сходів стояла в ніші статуя матері божоь Вона була гіпсова, перед нею завжди стояли у вазі свіжі квіти: вранці — тюльпани, а тепер уже — червоні й жовті троянди, тугі, ледь розкриті пуп'янки. Файнгальс зупинився й глянув униз, у вестибюль. Загалом видовище всіх тих дівочих портретів було досить одноманітне: дівчата нагадували метеликів, безліч препарованих і зібраних у пласких засклених скриньках метеликів із темнішими головками. Здавалося, вони були все ті самі, тільки темна постать посередині час від часу мінялась. У 1932-му році, в 1940-му й 1944-му. Найвище, в кінці третього прольоту, висів випуск 1944 року — дівчата в білих накрохмалених блузках, усміхнені, але нещасні, а посередині літня дама в темному, так само усміхнена й так само невесела. Файнгальс мимохідь поглянув на випуск сорок другого року; там теж була дівчина на прізвище Картек, Сорна Картек, але вона не впадала в очі, бо зачесана була, як і всі, а личко мала кругле й зворушливе. Піднявшись нагору, в коридор третього поверху, тихий, як і весь будинок, він почув, що вулицею ідуть машини. Кинув свій картон на підвіконня, відчинив вікно й виглянув. Унизу, на вулиці, каптенармус стояв перед колоною автомашин з незаглушени-ми моторами. Солдати в білих пов'язках сплигували на брук, а за ними з великого червоного меблевого фургона висипали з ранцями все нові й нові. Вулиця швидко заповнилась людьми. Каптенармус кричав:
— Сюди, сюди! Заходьте! Всі в коридор і тут чекайте. Нерівна сіра вервечка повільно втягувалась у двері. По
той бік вулиці розчинялися вікна, з них визирали люди, а на розі вже збиралась юрба. Дехто з жінок плакав.
Файнгальс зачинив вікно. В будинку було ще тихо — перший гомін знизу, з вестибюля, був ледь чутний. Він повільно дійшов до кінця коридора, штовхнув ногою двері, і з-за них озвався жіночий голос:
— Заходьте!
Файнгальс, відчуваючи, що червоніє, ліктем натиснув на клямку.