Ви будете щасливі, вона така мила! Ви будете перший, чиє ім'я вона закарбує в своєму серці з тією дитячою радістю, якою тішаться всі щиро закохані, навіть капрали, коли вони вирізають ініціали коханої на корі дерева. Перша любов жінки прекрасна. Розумієте, пізніше в наших пестощах, у наших ласках з'являється щось від науки. Така стара жінка, як я, може сказати правду, вона вже не боїться нічого й нікого, навіть журналіста. Знайте ж, що в зрілому віці ми вміємо давати вам щастя; та коли ми закохуємося вперше, ми самі прагнемо щастя і тому страшенно тішимо вашу гординю. Усе тоді для нас солодка несподіванка, наше серце сповнене наївності. Ви надто поет і, звичайно, віддасте перевагу квітам перед плодами. Але цікаво, що ви скажете через півроку.
Рауль, як усі злочинці, вдався до тактики заперечень, але цим тільки дав зброю до рук своїй грізній супротивниці. Незабаром він уже геть заплутався в тенетах найдотепнішої, найнебезпечнішої з розмов, у яких парижанки почувають себе, наче риба у воді, він боявся зрадити себе мимовільним зізнанням, що його маркіза негайно використала б для своїх кпинів. Коли в ложу увійшла леді Дадлі, він визнав за найкраще відкланятись.
— Ну як, далеко вони зайшли? — спитала англійка.
— Вони нестямно закохані одне в одного. Натан сам мені це щойно сказав.
— Хотіла б я, аби він був ще потворніший,— відповіла леді Дадлі, кинувши на Фелікса погляд гадюки.— Втім, він саме те, чого я прагнула: син єврея-тандитника, що збанкрутував і помер незабаром після одруження, але мати в нього була католичка і, на жаль, охрестила його.
Леді Дадлі щойно довідалася про походження Натана, яке він так старанно приховував, і наперед тішилася, готуючись натякнути про це в якій-небудь дошкульній репліці на адресу Ванденеса.
— А я ж тільки-но запросила його бувати в мене! — сказала маркіза.
— А я хіба не приймала його вчора? — відповіла леді Дадлі.— Є втіхи, моє золотко, які обходяться нам дуже дорого.
Звістка про роман Рауля і графині де Ванденес облетіла в той вечір усе товариство. Дехто не хотів цьому вірити й навіть обурювався, але подруги графині леді Дадлі, маркіза д'Еспар і пані де Манервіль з таким надмірним запалом захищали її, що багатьом чутка стала здаватися цілком імовірною. Рауль, переможений необхідністю, прийшов увечері в середу до маркізи д'Еспар і побачив добірне товариство, яке там збиралося. Марі була без Фелікса, і тому Раулю пощастило обмінятися з нею кількома фразами, виразними більше за інтонацією, ніж за змістом. Пані де Кан остерегла графиню, що про неї пліткують, і та зрозуміла, що її становище у світі накладає на неї певні обов'язки; вона дала це зрозуміти і Раулю.
Ось чому серед того блискучого товариства єдиною розрадою обох були відчуття, що жевріють на самому дні душі, відчуття, пробуджувані думками, голосом, рухами, позою коханої людини. Душа в таких випадках палко горнеться до дрібниць. Іноді погляди обох прикипають до однієї й тієї самої речі, закарбовуючи в ній, так би мовити перехоплену і знову випущену думку. Під час розмови ти милуєшся злегка виставленою вперед ногою, тремтячою рукою, пальцями, що крутять яку-небудь абищицю, промовисто мнучи її, присовуючи й відсовуючи. Тоді вже говорять не думки, не слова, а речі, й говорять так багато, що часто закоханий полишає іншим передавати коханій жінці чашку, цукорницю і все таке інше, боячись виказати своє хвилювання підглядачам, які начебто нічого не помічають, а бачать усе. Міріади притлумлених жадань, безумних надій, нестямних думок миготять у поглядах. Потиски рук, приховані від тисячі очей невсипущих аргусів, набувають красномовності довгого листа і любострасної жаги поцілунку. В усьому собі відмовляючи, кохання тільки міцніє, воно спирається на всі перешкоди, щоб піднестися вгору. А потім, частіше проклинаючи, ніж долаючи ці бар'єри, воно рубає їх і кидає у вогонь, щоб підтримати його. В таких випадках жінка має змогу спостерегти силу своєї влади, бачачи, як применшує себе велике кохання, відступає, ховається у схвильованому погляді, в нервовому тремтінні, за банальною фразою ввічливості. Скільки разів одне-однісіньке слово, сказане на нижній приступці сходів винагороджувало закоханого за притлумлені муки, за пусте базікання, в якому минув весь вечір?
Рауль, що зневажав світське товариство, вилив свою лють у промовах і був незрівнянний. Кожен відчував у його словах люте гарчання — адже митці не терплять перешкод. Цей нестямний гнів у дусі Роланда36, цей гострий розум, який усе нищив, усе розбивав, усе трощив дошкульним словом, наче важким обухом, зачарував Марі й розважив товариство; усі щиро втішалися, так наче бачили перед собою обтиканого бандерильями розлюченого бика на арені іспанського цирку.
— Хоч би скільки ти все громив, ти не створиш навколо себе порожнечі,— сказав Раулю Блонде.
Ці слова примусили Рауля опам'ятатись, і він перестав виставляти своє роздратування напоказ. Маркіза запропонувала йому чашку чаю і сказала досить голосно, щоб почула графиня де Ванденес:
— Ви дуже кумедний, приходьте ж іноді до мене о четвертій пополудні.
Рауля образило слово "кумедний", хоч воно й послужило підставою для запрошення. Він замовк і сам почав слухати інших, як ті актори, що видивляються на публіку, замість грати роль. Блонде відчув жалість до нього.
— Ти, друже, поводишся у товаристві так, наче ти у Флоріни,— сказав він йому.— Тут ніколи не дають волі гніву, не виголошують довгих промов, тільки вряди-годи вставляють у розмову гостре слівце, зображують цілковитий спокій у ту мить, коли відчувають невтримне бажання викинути співрозмовника у вікно, лагідно посміюються, вдають чемну шанобливість, звертаючись до жінки, яку обожнюють, і не хвицаються, як віслюк посеред дороги. Тут, хлопче, кохають згідно з правилами етикету. Ти повинен або викрасти пані де Ванденес, або поводитися пристойно. А то надто ти скидаєшся на одного з коханців, що їх ти описував у своїх романах.
Натан слухав, похнюпивши голову, схожий на лева, який потрапив у тенета.
— Ноги моєї тут більше не буде,— сказав він.— Чай у цієї лялькової маркізи обходиться мені надто дорого. Я здаюся їй кумедним! Тепер я розумію, чому Сен-Жюст37 посилав цих панів на гільйотину!
— Завтра ти знову прийдеш сюди.
Блонде вгадав правильно. Пристрасть так само легкодуха, як і жорстока. Другого дня після довгих вагань між "піду" і "не піду", Рауль покинув своїх компаньйонів у самому розпалі важливих дебатів і помчав у передмістя Сент-Оноре, до маркізи д'Еспар. Коли він розплачувався біля воріт з візником, під'їхав чудовий кабріолет Растіньяка, і самолюбство Натана було вражене: він вирішив завести собі елегантний кабріолет і неодмінного грума. Екіпаж графині де Ванденес стояв біля під'їзду. Серце в Рауля розквітло радістю, коли він його побачив. Марі скорялася своїй пристрасті, як стрілка годинника скоряється пружині. Вона сиділа у кріслі біля каміна, у вітальні. Вона не подивилася на Натана, коли сповістили про його прихід, а стала споглядати його в дзеркалі, знаючи, що до нього обернеться господиня дому. Кохання, таке зацьковане у світському товаристві, мусить удаватися до цих маленьких хитрощів: воно наділяє життям дзеркала, муфти, віяла, корисність яких далеко не всі жінки усвідомлюють повною мірою.
— Пан міністр щойно твердив,— звернулася до Натана маркіза д'Еспар, показуючи очима на де Марсе,— ніби роялісти і республіканці дійшли згоди. Вам, мабуть, щось про це відомо?
— Коли й справді так, то що в цьому поганого? — відповів Рауль,— Предмет ненависті у нас спільний, у цьому ми одностайні. Ми тільки любимо різні речі. От і все.
— Таке єднання видається щонайменше дивним,— сказав де Марсе, глянувши на графиню де Ванденес, потім — на Рауля.
— Довго воно не триватиме,— озвався Растіньяк, що надміру захоплювався політикою, як усі новачки.
— А що думаєте про це ви, люба? — звернулася маркіза до графині.
— Я не розуміюся на політиці.
— Ви втягнетесь у неї, пані,— сказав де Марсе,— коли ввійдете до спілки з нашим ворогом.
Натан і Марі зрозуміли цей натяк тільки тоді, коли де Марсе пішов. Растіньяк подався за ним, а маркіза провела обох до дверей вітальні. Закохані вже не думали про ущипливі натяки міністра, адже на кілька хвилин вони залишилися наодинці. Марі швидко скинула рукавичку, простягла Раулеві руку, і він поцілував її так палко, наче йому було вісімнадцять років. Очі в Марі променіли ніжністю, а в очах Рауля заблищали сльози, завжди готові до послуг людей нервового темпераменту.
— Де можна вас бачити, говорити з вами? — сказав він.— Я помру, якщо вічно доведеться маскувати свій голос, погляд, серце, кохання!
Зворушена його слізьми, Марі пообіцяла їздити на прогулянку до Булонського лісу щодня, коли дозволятиме погода. Ця обіцянка подарувала Раулеві більше щастя, ніж він спізнав його за п'ять років життя з Флоріною.
— Мені стільки треба сказати вам! Я так страждаю від мовчанки, на яку ми приречені!
Коли увійшла маркіза, Марі дивилася на Рауля сп'янілими від кохання очима, нездатна відповісти.
— Невже у вас не знайшлося відповіді для де Марсе? — спитала маркіза, заходячи.
— Треба шанувати небіжчиків,— відповів Рауль.— Хіба ви не бачите, що він уже однією ногою в могилі? А Растіньяк хоче доглянути його до смерті, він сподівається потрапити до заповіту.
Графиня послалася на необхідні візити й вирішила піти, щоб не ставити себе в незручне становище. Задля цієї чверті години Рауль пожертвував своїм найдорогоціннішим часом, найважливішими інтересами. Марі ще не знала в усіх подробицях, як то нелегко жити отак, пташкою на гілці, й водночас працювати, як віл, давати раду найзаплутанішим справам. Коли два створіння, поєднані вічним коханням, живуть разом, спільно обговорюючи труднощі, які постають перед ними і цілком довіряючи одне одному; коли дві душі вранці й увечері обмінюються своїми прикрощами, як уста обмінюються зітханнями, коли вони тривожаться однією тривогою і вдвох тремтять перед тими самими перешкодами, тоді жінка все бере до уваги: чоловік не запізнюється, приходить вчасно — і вона знає, що з його боку це справжня жертва, принесена на олтар кохання; вона поділяє турботи, клопіт, труди свого закрученого у вирі життя супутника; вона нарікає лише на обставини; вона вже не сумнівається, бо знає і розуміє, як важко людині боротися за виживання.