Отож він частенько, усміхаючись, повторював Люсьєнові ту саму фразу, яку промовив і тепер, коли той проходив повз нього:
— А ваша сестриця на диво гарна. Та й вп півроку собі. Ваш татусь робив усе до ладу.
Висока брюнетка з синіми очима, Єва п справді була навдивовижу гарна, і хоч у кожному жесті дівчини видно було мужню вдачу, це не уймало їй лагідності й чарівності. Її щирість, простодушність, упокореність трудовому життю, розважливість і скромність, яка не давала жодного приводу до пересудів, полонили Давіда Сешара. Отож із першої зустрічі між ними виникло безмовне й сором’язливе кохання в німецькому дусі, без бурхливих проявів та палких освідчень. Вони потай думали одне про одного, немов закохані, розлучені ревнивим чоловіком, якому їхня любов завдавала б образи. Обоє крилися від Люсьєна, ніби їхні взаємини могли бути на шкоду дружнім почуттям до нього. Давід боявся, що він не подобається Єві, а вона, в свою чергу, соромилася своєї бідності. Проста робітниця була б сміливіша, але дівчина, що дістала добре виховання й зубожіла, покірливо мирилася зі своєю сумною долею. Скромна з вигляду й горда вдачею, Єва не хотіла впадати за сином чоловіка, котрого вважали за багатія. На той час люди, обізнані з вартістю землі, яка день у день дорожчала, оцінювали марсаксь— кий маєток десь на вісімдесят тисяч франків, не враховуючи тих земель, що їх принагідно, мабуть, прикуповував старий Сешар, людина грошовита, щаслива на врожай і спритна у справах його збуту. Давід, певно, був єдиним, хто не здогадувався про батькове багатство. Для нього Марсак залишався садибою, купленою 1810 року за якісь там п’ятнадцять чи шістнадцять тисяч франків. Він паві— дувався туди тільки раз на рік у пору збирання винограду, коли батько водив його по виноградниках і вихвалявся урожаєм, від якого друкар пе бачив ніякого пуття й нітрохи тим не цікавився. Любов ученого, звиклого до самітності, в якій уява перебільшує перепони і тим самим іще посилює чуття, потребувала заохоченпя, бо Єва навіювала Давідові глибшу пошану, ніж якась найвель— можніша дама писарчукові. Поблизу своєї богпні друкар тримався незграбно й розгублено, квапився піти, як і киапився прийти, і ховав свою жагу, замість того щоб виявити її. Бувало, вигадавши якийсь, привід, щоб порадитись із Люсьєном, він увечері спускався з майдану Мюр’є в Умо через браму Пале, але дійшовши до зеленавої хвіртки із залізними гратками, втікав назад, злякавшись, що прийшов занадто пізно і може видатися настирливим Єві, яка, мабуть, уже лягла спати. Хоч його велика любов проявлялася тільки в дрібницях, Єва добро її відчувала; вона була втішена, проте не гордувала, ставши предметом глибокої шаноби, що відчувалася у поглядах, у словах, у всій Давідовій поведінці; та найбільше вабила її в друкареві його фанатична відданість Люсьєнові — він знайшов найкращий спосіб подобатися Єві. Щоб уявити собі, чим ці німі втіхи кохання відрізнялись від бурхливих пристрастей, треба вподобити їх до польових квітів і порівняти з пишппм тепличним букетом. То були погляди ніжні й чисті, як голубі лотоси на гладіні вод, освідчення, ледь уловимі, як шипшинові пахощі, смуток, ніжний, як оксамит моху, — то були квіти двох прекрасних душ, що виросли на грунті багатому, плодючому, не виснаженому. Єва не раз помічала, яка сила прихована під цією слабістю. Вона дуже добре розуміла все те, чого Давід не зважувався висловити, і найменший привід міг спричинити найтісніше єднання душ.
Люсьєн увійшов крізь двері, що їх уже відчинила Єва, і, нічого не кажучи, сів за незастелений столик на перехресних ніжках, накритий на одну особу. В їхньому скромному господарстві було всього три срібні прибори, і Єва ставила їх лише любому братові.
— Що ти там читаєш? — спитала вона, поставивши перед ним страву тільки-но з вогню і погасивши переносну плитку, — вона накрила її ковпачком.
Люсьєн не відповів. Єва взяла тарілочку, зі смаком обкладену виноградним листям, і поставила її на стіл разом із горнятком вершків.
— Поглянь, Люсьєпе, я дістала для тебе суниць.
Люсьєн був такий захоплений читанням, що нічого не
чув. Тоді Єва, не мовивши жодного слова, сіла поруч нього, бо ласкавій сестрі подобалося, коли брат тримався з нею без усяких церемоній.
— Що з тобою? — вигукнула вона, помітивши, як у брата на очах блиснули сльози.
— Нічого, Єво, нічого І — сказав він, обіймаючи сестру і, пригорнувши її до себе, став з дивною палкістю цілувати її чоло, волосся, шию.
— Ти з чимось криєшся від мене?
— Гаразд, слухай же: вона мене любить!
— Я добре знала, що ти не мене цілуєш, — почервонівши, ображено мовила бідолаха.
— Всі ми будемо щасливі! — вигукнув Люсьєн, сьорбаючи повними ложками суп.
— Ми? — повторила бва.
Непокоєна тими самими передчуттями, які тривожили й Давіда, вона додала:
— Ти нас розлюбиш!
— Як ти, знаючи мене, можеш так думати?
бва взяла його руку й потиснула її, потім прибрала порожню тарілку, череп’яну супницю й підсунула приготовлені суниці. Люсьєн перестав їсти, він знову заглибився в листа від пані де Баржетон, а тактовна Єва не просила показати його: якщо він захоче їй прочитати сам, вона має зачекати, а ні — то чи насмілиться вона домагатись? І Єва чекала. Ось той лист:
"Друже мій, невже я могла б відмовити вашому братові по науці в підтримці, яку виявляю вам? У моїх очах таланти мають однакові права; та ви нехтуєте забобони людей нашого кола. Ми неспроможні наказувати аристократії неуцтва визнавати шляхетність духу. Якщо виявиться, що не в моїх силах увести в це товариство пана Давіда Сешара, я заради вас охоче пожертвую тими жалюгідними людьми. Це буде щось на зразок античної гекатомби. Але, дорогий друже, ви, звичайно, не захочете, щоб я приймала в себе людину, чий напрям думок і манери можуть бути мені не зовсім цриємні. Ваше надмірне захоплення моєю особою свідчить про те, як легко засліплює дружба! Ви не прогніваєтесь на мене, коли я погоджуся з вами за однієї умови? Мені хочеться спершу побачити Вашого друга, скласти про нього власну думку, дізнатися, у Ваших же інтересах, чи, бува, не помиляєтесь ви? Хіба це не доказ мого справжнього материнського піклування про Вас, мій любий поете?
Луїза де Негрпеліс"
Люсьєн не знав, з яким мистецтвом у вищому світі кажуть "так", що означало "ні", і "ні", щоб сказати "так". Цей лист був для нього тріумфом. Давід піде до папі де Баржетон, він вразить там усіх блиском свого розуму. Сп’янілий від перемоги, яку навіяла йому впевненість у силі свого впливу на людей, він прибрав такої гордовитої постави, стільки надій випромінювало його осяяне радістю обличчя, що сестра не могла не замилуватися ним і не сказати, який він гарний.
— Якщо ця жінка розумна, вона мусить щиро тебе любити. І тоді цього вечора їй доведеться зазнати прикрощів, бо всі дами задивлятимуться на тебе. Який ти б>деш прекрасний, коли читатимеш свого "Святого Іоанна на Патмосі"! От стати б мені мишкою, щоб прошмигнути туди! Іди перевдягайся, я приготувала тобі все у маминій кімнаті.
Ця кімнатка була позначена печаттю благопристойної бідності. Там стояло ліжко горіхового дерева під білою запоною, перед ним був розстелений нужденний зелений килимчик. Комод із дзеркалом у дерев’яній оправі та кілька горіхових стільців довершували вмеблювання. Годинник на каміні нагадував про часи колишнього достатку. На вікнах висіли білі фіранки, стіни були обклеєні сірими шпалерами з сірими квіточками. Підлога, яку Єва пофарбувала й натерла, виблискувала чистотою. Посеред кімнати стояв столик на одній ніжці, де на червоній таці з золотими трояндами видніли три чашки й цукорниця з ліможської порцеляни. Єва спала в суміжній кімнаті, де було лише вузеньке ліжко та стареньке глибоке крісло і при вікні робочий столик. Через тісноту цівї корабельної каюти скляні двері були завжди відчинені, щоб надходило свіже повітря. Незважаючи на убозтво, що проглядало з кожної речі, все тут дихало скромністю трудового життя. Хто знав матір та її двох дітей, той знаходив у цьому видовищі зворушливу гармонію.
Люсьєн саме вив’язував краватку, коли в дворику почулися Давідові кроки, а потім увійшов і сам друкар квапливою ходою людини, стурбованої встигнути завчасу.
— І Іу, Давіде, — скрикнув юний шанолюбець, — ми перемогли! Вона мене любить! Ти підеш зі мною до неї.
— Ні, — зніяковіло сказав друкар. — Я прийшов подякувати тобі за цей знак твоєї дружби; ти наштовхнув мене на серйозні роздуми. Моє життя, Люсьєне, визначилось. Я, Давід Сешар, королівський друкар в Аигулемі, і моє ім’я можна прочитати на всіх мурах під кожною афішею. Для людей тієї касти я — ремісник, ба навіть, коли хочеш, крамар, тобто промисловець, що держить підприємство на вулиці Больє, біля майдану Мюр’є. Поки що немає в мене ні Келлерового багатства, ні Депле— нової слави — двох видів могутності, яку ще намагається заперечувати дворянство, але яка — і тут я погоджуся з ними — нічого не варта без знання світу та світських звичаїв. Чим я міг би виправдати таке раптове звеличення? Я став би посміховиськом і для міщан, і для дворянства. Ти в іншому становищі. Бути фактором не сором: ти працюєш, щоб набути знання, необхідні для успіху. Ти можеш пояснити свою теперішню діяльність інтересами майбутнього. До того ж завтра ти можеш зайнятися чимось іншим — вивчати право, дипломатію, стати урядовцем. Одне слово, ти не занумерований, не затаврований; користуйся ж привілеями свого суспільного становища, іди сам і добийся визнання! Радісно пожинай успіхи, навіть успіхи честолюбства. Будь щасливий! А я радітиму твоєю славою, ти будеш моїм другим "я". Так, я подумки житиму твоїм життям. Тобі призначено бенкетування, пишноти світу й нещадні пружини його інтриг. Мені — суворе трудове життя промисловця й скромні заняття наукою. Ти будеш нашою аристократією, — сказав він, дивлячись на Єву. — Якщо ти похитнешся, у мені ти завжди знайдеш підтримку. Якщо тебе вразить чиясь зрада, ти знайдеш притулок у наших серцях, зустрінеш там непохитну любов. Заступництва, прихильності, доброзичливості може не вистачити на двох; чи не стали б ми перешкодою один для одного? Іди вперед, а буде в тому потреба, ти потягнеш і мене за собою. Далекий від будь-якої заздрості, я присвячую себе тобі.