Адже ж у вас і без того великі видатки на дитину!
Пані Моркван розгублено дослухалась до власних слів; нарешті вона сказала:
– Сама не знаю, що це я таке верзу! Я ж зовсім не те мала на увазі! Я хотіла ось що сказати: якщо ваше любе дитятко залишиться тут, то ви, звісно, платитимете за квартиру на тридцять марок менше!
– Ні, пані Моркван! – заперечив пан Пляшкер. – Про це не може бути й мови. Я платитиму стільки, скільки й досі.
– Але ж я не те хотіла сказати!.. – Тут вона затнулася й похитала головою. – Якщо ви нічого не маєте проти, то я піду до себе в кімнату. Пробачте мені... Бажаю вам доброго настрою!
Вона кивнула головою і вийшла.
– Яка чемна пані! – сказав Суботик.
– Поки що надто ще галаслива, – зауважив пан Пляшкер. – От якби всі люди були чемні й приязні! Як приємно було б із ними жити! Я певен, що помалу пані Моркван звикне поводитися з усіма так, як оце зараз із нами. І самій їй тоді теж легше житиметься. Вона зрозуміє, як це втомлює – цілісінький день сваритись.
– А ви чули, що вона про мене сказала? – запитав Суботик. – Вона вважає, що я найслухняніша й найспокійніша дитина, яку вона бачила. А ви кажете, що я сирена!
– От якби ти й справді був тихий та слухняний! Особливо рано-вранці, – зітхнув пан Пляшкер.
– Цитьте! – злякано вигукнув Суботик. – Глядіть не висловіть необачно ще якогось безглуздого побажання! По-перше, я не хочу бути спокійною дитиною, а по-друге, ви мусите зараз дуже добре обмірковувати свої бажання. Я не бачу свого обличчя, але мені здається, що на ньому залишилося обмаль цяток.
– Справді, – сказав пан Пляшкер, уважно оглянувши обличчя Суботика. – Залишилося всього дві цятки біля лівого вуха.
– Отакої! – вигукнув Суботик. – Тоді вам треба дуже добре подумати, на які бажання витратити їх.
– Завтра думатимемо! – сказав пан Пляшкер. – А сьогодні ходімо краще гуляти. Дивися, як сяє сонечко. Відпочинемо й потішимося, що нам пощастило пережити таку страшну хурделицю.
– Завтра? – перепитав Суботик. – Завтра, тату, мене вже тут не буде!
– Не буде? Чому?
– Завтра субота!
– Ну то й що?
– А те, що Суботики завжди лишаються тільки до суботи.
– Ти справді покинеш мене? Ти не жартуєш?
– Ні, тату. Не жартую. Суботики завжди так роблять. Через те придумайте бажання сьогодні.
– Невже ти справді не можеш залишитись? Я питаю не через ці бажання, не про них тепер ідеться.
Суботик похитав головою:
– Ні, не можу.
Пан Пляшкер сів за свій письмовий стіл і задивився вперед. Потім узяв аркуш паперу і написав олівцем кілька слів у стовпчик. Похитав головою, закреслив усе, що написав, і знову замислився.
– Що ви робите? – запитав Суботик.
– Думаю, що б його побажати собі, – відповів пан Пляшкер.
– Коли так, то я піду гуляти сам, – вирішив Суботик. – Вам ніхто не заважатиме думати, а мені співати.
Пан Пляшкер розгублено кивнув головою.
– Якщо ви хочете викласти своє прохання віршами, то це вам буде нелегко зробити,– вів далі Суботик.– Подумайте самі – адже зі словами "будь ласка" римується дуже мало слів. Хіба що "казка". Хочете, розкажу вам казку?
– Ні, дякую, – усміхнувся пан Пляшкер. – Я сам умію розказувати собі казки.
– Ну, то як хочете, – сказав Суботик і виліз із вікна надвір.
Пан Пляшкер сидів над аркушем паперу й думав аж до самого вечора. Часом він щось писав, тоді закреслював написане, знову писав і знову замислювався.
Надвечір Суботик просунув голову у вікно й запитав:
– Ну, тату, яке бажання ви придумали? Може, хочете шлейки, які ніколи не порвуться? Чи третє око на потилиці? А може, картатого слона?
Пан Пляшкер підвів очі від аркуша й сказав:
– Я, либонь, не зможу придумати бажання! Часом мені здається, що я вже придумав і що це саме те бажання, здійснення якого я прагну Але мине хвилина – і я бачу, що помилявся. Яка користь від грошей, коли людина хвора? А навіщо здоров’я і довгий вік, коли їй судилося все своє життя прожити в неволі? Навіщо воля, коли людина така бідна, що змушена старцювати, або коли вона сліпа? І таке інше. Мені треба ще подумати.
– Не впадайте у відчай, тату! Ви неодмінно що-небудь придумаєте! – спробував утішити його Суботик і знову виліз крізь вікно надвір.
Він повернувся аж увечері. Пан Пляшкер сидів на ліжку, і обличчя його сяяло від задоволення.
– Ну, як справи, тату? Придумали що-небудь путяще?
Пан Пляшкер кивнув головою.
– А що саме?
– Я хочу таку машину, яка може виконувати бажання!
– Чудово! Дуже розумне бажання! – зрадів Суботик.
Цієї ж миті пролунав дзвоник. Дзвонили в парадні двері. А незабаром з’явилася пані Моркван і сказала:
– Пане Пляшкере, щойно для вас принесли пакунок. Мені дуже приємно, що в такий пізній час люди будять мене дзвоником і змушують уставати з ліжка! Візьміть, будь ласка, ваш пакунок!
Пан Пляшкер відчинив двері, взяв у пані Моркван пакунок і поклав його на письмовий стіл. Коли він тремтячими пальцями розв’язав шнурок і зняв обгортку, перед його очима постала чудова машина для здійснення бажань. У її блискучому металевому корпусі віддзеркалювалося щасливе обличчя пана Пляшкера.
– Дуже гарна машина! – вигукнув Суботик.
– Справді, дуже гарна, – погодився пан Пляшкер. – А як її вмикати?
– Поки що ніяк, – сказав Суботик.
– Поки що ніяк? А коли ж можна? – стривожився пан Пляшкер.
– Машини для здійснення бажань бувають різні, – пояснив Суботик. – Одні вмикаються ручкою, а інші – кнопкою. Ви сказали, що хочете машину для здійснення бажань, але не сказали, яку саме. Я не знав, яка та машина має бути. Тому я владнав усе таким чином, щоб спочатку принесли саму машину. А тепер ви можете замовити до неї ручку або кнопку. Адже у вас ще є змога замовити одне бажання.
– Тоді я хочу кнопку! Хай машина для здійснення бажань буде з кнопкою! З червоною кнопкою, щоб її краще було видно! – вигукнув пан Пляшкер.
Але машина залишалася такою, як і була. Пан Пляшкер разом із Суботиком стурбовано оглянули машину з усіх боків. Кнопки не було! Пан Пляшкер вирішив спробувати ще раз.
– Я хочу машину для здійснення бажань з червоною кнопкою! – сказав він голосно й виразно.
Але ні червона, ні будь-яка інша кнопка на машині не з’являлася. Пан Пляшкер поглянув на Суботика й вигукнув:
– У тебе не лишилося на обличчі жодної цятки! Нічого дивного, що кнопка не з’являється.
– Жодної цятки? – запитав Суботик. – Але ж ви казали, що їх було дві!
– Дві й було!
– А як вони були розміщені?
– Дуже близько одна від одної. Одна знизу, а друга вгорі.
– Я так і знав! – застогнав Суботик. – Але ж це були не дві крапки, а двокрапка! Двокрапка призначається для виконання особливо складних і незвичайних бажань. Але тепер, коли в мене немає жодної цятки, я вже не можу виконувати бажання! Мені дуже прикро, тату!
– Навіщо мені машина, яка не працює? – сумно мовив пан Пляшкер. – Коли хочеш, можеш її з’їсти. Ти ж любиш залізо!
– Ой ні, тату! – похитав головою Суботик. – Мені треба вже йти, бо за кілька хвилин буде рівно дванадцята година. Але ж ви знаєте, що повинно статися, аби я повернувся. А коли я повернусь, то знову матиму багато синеньких цяточок. Отоді я виконаю всі ваші бажання!
– А що повинно статися? – запитав пан Пляшкер.
– Хіба ж ви не знаєте? У неділю – ніякого діла і сонце. Понеділок має бути по неділі. У вівторок – візит пана Вівторакуса, у середу – середина тижня...
– Знаю! Знаю! – вигукнув пан Пляшкер. – А в суботу – Суботик!
– Я чекатиму цієї зустрічі, тату, – сказав Суботик. – Але зараз мені треба йти!
Пан Пляшкер підбіг до шафи, попорпався в ній і дістав теплого вовняного светра та пару брунатних чобітків.
– Це тобі, – сказав він Суботикові. – Ночі ще досить холодні. Візьми!
– Ви такі добрі, тату! – зрадів Суботик. – Який гарний светр! Які чудові чобітки! Все це має бути дуже смачне!
І не встиг пан Пляшкер і слова сказати, як Суботик запхав у рот светр і чобітки.
– Смакота! – сказав він, жуючи. – Оце вечеря, так вечеря! До побачення, тату! Мені було дуже добре у вас. Я так чекатиму нової зустрічі!
Він відчинив вікно і виліз надвір.
Пан Пляшкер дивився згори, як Суботик пройшов по темному присадку до ведмедя, що й досі лежав під кухонним вікном. Суботик сів верхи на ведмедя, і той підтюпцем побіг геть. Коли він пробігав під вуличним ліхтарем, його хутро ще раз сяйнуло в яскравому світлі, і обидва вони – ведмідь та Суботик – зникли у нічній пітьмі.
12 травня. СУБОТА
У суботу вранці пан Пляшкер прокинувся дуже рано, сів у піжамі за письмовий стіл і написав спішного листа своєму приятелеві Вівторакусу:
"Дорогий друже Вівторакусе!
Будь ласка, приходь до мене наступного вівторка. Для мене це дуже важливо. Видатки за дорогу я тобі, звичайно, поверну. Тільки неодмінно приходь у вівторок!
Щиро вітаю тебе.
Твій друг Пляшкер
Написавши листа, пан Пляшкер вклав його в конверт, заклеїв конверт, написав адресу і вибіг з дому.
Пані Моркван виглянула з вікна й гукнула йому навздогін, похитуючи головою:
– Доброго ранку, пане Пляшкере! Ви так гарнесенько бігаєте собі по присадку в самісінькій піжамі! І я не бачу в цьому нічого дивного. На вас аж дивитись приємно!
Пан Пляшкер зупинився, оглянув себе і, побачивши, що забув у поспіху одягтися, помчав назад до кімнати.
Не минуло й п’яти хвилин, як він знову вибіг надвір – цього разу в брунатному костюмі. Він пробіг повз пані Моркван, яка приязно усміхнулася й кивнула йому головою, і помчав до найближчого рогу вулиці, де висіла поштова скринька. Опустивши в неї листа, він знову повернувся до своєї кімнати.
Утомившись від швидкого бігу, він сів на ліжко, але тут-таки скочив на рівні ноги й вигукнув:
– Ну й телепень же я! Так розхвилювався, що забув наклеїти марку на конверт.
Пан Пляшкер знову сів за письмовий стіл і написав листа вдруге.
Тоді наклеїв марку на конверт і вибіг із дому з конвертом у руці.
Коли він повертався додому, пані Моркван так само сиділа біля свого вікна.
– Пане Пляшкере, мені так подобається, що ви оце пурхаєте туди-сюди, неначе поштовий голуб! – вигукнула вона, коли він проходив присадком. – То в дім, то з дому! Аж радісно на душі стає!
Пан Пляшкер нічого не сказав у відповідь, тільки запитав:
– Пані Моркван, часом не чули, яка буде завтра погода?
– Звідки ж мені теє знати?
– Ну, може, ви чули по радіо прогноз погоди, – сказав пан Пляшкер.
– Авжеж, звичайно, – сказала пані Моркван.