– Але звідки тобі теє знати?! Ти ж не полював на акул у Тихому океані.
– На акул?.. А це справді водолазний костюм?.. Ти був на Тихому океані? Розкажи нам!.. – одне з-перед одного загукали діти. Всі вони щільно обступили Суботика, і навіть у Губерта в очах спалахнули іскри зацікавлення.
– Я не хочу вам набридати нашими сімейними пригодами. Для вас це буде, мабуть, нецікаво.
– Ну що ти! Розповідай! З ким ти був на Тихому океані? – наполягали діти.
– Звичайно, з татом! Із ким же ще? – вигадав Суботик.
– А як його звати? Він що, капітан? І в нього такий самий кумедний ніс, як у тебе?
– Мого тата звати Пляшкер.
– Пляшкер! – засміялися діти. – Як смішно!
– Вам що, не подобається? – грізно запитав Суботик.
Сміх одразу ж ущух.
– Мій тато – штурман на величезному кораблі, – вів далі Суботик.
– А як звати капітана? – гуртом запитали діти.
– Капітана звати Обердубер. Він завжди кудись ховає якір, щоб злодії його не вкрали. Буває, що він не може його знайти, тож звільняє всіх матросів від роботи і вони роблять, що кому заманеться. А ще в нас на кораблі є куховарка. Її звати баба Моркван.
Суботик здивовано подивився на дітей:
– Чого ви не смієтеся з баби Моркван? От у неї справді смішне прізвище!
Діти засміялися й почали вмовляти Суботика:
– Розказуй, будь ласка, далі!..
Суботик підвів очі, неначе щось пригадуючи, відкашлявся й почав:
– Отже, пливемо ми якось на нашому кораблі в Тибетському океані...
– Ти казав, що плавав у Тихому океані! – перебила його одна з дівчаток.
– Вже й обмовитися не можна! – сказав Суботик. – Звичайно ж, я мав на увазі Спокійний, чи то пак, Тихий океан.
– А який він, той океан? – допитувалася дівчинка.
– Ну, а ти сама як гадаєш? – буркнув Суботик. – Звісно який! Угорі – небо, а знизу – вода...
Отож пливемо ми зі швидкістю вісімдесят вузлів за годину! Я лежу собі на палубі й смагну під пекучим сонцем. І раптом бачу: ліворуч від мене з води стримить величезний чотирикутний плавець... Чи, може, це було праворуч? – замислився Суботик. – Дайте-но мені подумати... Аби ж то не збрехати...
– Акули мають трикутні плавці, – зауважив маленький хлопчик серед загальної тиші.
– Невже? – здивувався Суботик. – А ти не перепиняй мене!.. То на чому я спинився?
– На чотирикутному плавцеві! – гуртом вигукнули діти.
– Так, на чотирикутному плавцеві! – повторив Суботик. – Я відразу ж кличу капітана: "Капітане, погляньте, яка дивовижна рибина! Що це? Акула? Ні! В неї-бо чотирикутний плавець!" Капітан перехилився через борт і зблід, як крейда. Він схопився за щоглу і прожебонів: "Усе! Кінець!.. Ми пропали!.. Ця акула – цар усіх акул. Це – людожер Злобер. Він проковтнув більше матросів, ніж навіть сам слон!"
– Слони не їдять матросів! – заперечила якась дівчинка.
– Саме це я й сказав капітанові! – притакнув Суботик.
– А чому в акули був чотирикутний плавець? – допитувався один із хлопчиків.
– Їй відірвало кінчик плавця в морській битві, – мимохідь пояснив Суботик і повів далі: – Я тут-таки надягаю свій водолазний костюм, хапаю мотузок, стрибаю з корабля в море і опиняюсь поруч із чотирикутним плавцем Злобера.
– Як страшно! Жах та й годі! А що було далі? – навперебивки вигукували діти.
– Я переміг Злобера і зав’язав йому величезну зубату пащу!
– А як?! А чим?!
– Отим мотузком, що я захопив із собою.
– Розкажи, як ти все-таки зумів подужати Злобера!
– Ніколи мені розповідати з усіма подробицями, – відмахнувся Суботик. – Одне слово, дотягли ми Злобера на мотузку аж до найближчого порту.
– А де тепер Злобер? – запитали діти.
– Тепер? – повторив Суботик і замислився. Нараз нова думка блискавкою сяйнула йому в голові. Він засміявся і сказав:
– Тепер Злобер живе у ванні в баби Моркван. Приходьте наступного тижня до неї в гості – і ви побачите Злобера. Але ні в жодному разі не приходьте всі разом. Тільки поодинці! І якомога частіше натискуйте на кнопку дзвоника. Пані Моркван дуже любить, коли їй отак дзвонять.
Суботик скінчив свою розповідь і, насилу стримуючи сміх, побіг додому.
11 травня. П’ЯТНИЦЯ
Суботик витяг із письмового столу велику шухляду, поставив її долі й усівся в ній, неначе у човні. Веслуючи ціпком у повітрі, він завів нову пісню:
Злобер – лютий людожер –
Морем пропливав.
На матросів – бравих хлопців –
Страху наганяв.
Робінзон умить прибіг
На матросів крик.
Людожер перелякався
І у морі зник.
Пан Пляшкер прокинувся від співу і, сівши у ліжку, сказав:
– Робінзоне, ти, мабуть, уявляєш себе сиреною?
– Ні, тату, я – корабель, – відповів Суботик. – А ви ще не зовсім прокинулися?
– Як не прокинутись! – зітхнув пан Пляшкер. – Будь-яка людина, зайшовши ненароком сюди, зо страху позадкувала б геть! Навіть пані Моркван!
– Позадкувала б? – засміявся Суботик. – Отже, вийшла б із кімнати навспак. Тоді це вже була б не Моркван, а Навкром.
– Навкром? – перепитав пан Пляшкер. – А чому це?
– А ось чому! Коли хтось задкує, тобто рухається навспак, його ім’я або прізвище бринить також навспак. Наприклад, Робінзон, який іде навспак, це вже не Робінзон, а Нознібор. А якщо Буратіно піде навспак, то з нього відразу буде Онітаруб.
– Нознібор! Онітаруб! Нічого не розумію! – розгублено сказав пан Пляшкер і знизав плечима.
– Прочитайте імена Робінзон і Буратіно навпаки, тобто ззаду наперед – і все відразу стане зрозуміло! – вигукнув Суботик.
Нарешті пан Пляшкер уторопав, що до чого, й засміявся.
– Якщо так, – сказав він, – то тоді задкувати, або, як ти кажеш, іти навспак, не змінюючись, можуть тільки ті, кого звати, наприклад, Алла чи От-то!
Суботик кивнув головою.
– До речі, мені оце спав на думку один вірш, – сказав він. – Зараз я його продекламую.
– А чи треба читати вірші вдосвіта? – невдоволено буркнув пан Пляшкер.
– Удосвіта? – запитав Суботик. – Я вже три години, як прокинувся!
– Ти ж не пролежав учора цілий день у ліжку, – сказав пан Пляшкер. – Ти навіть уявити собі не можеш, як це важко!
– Якщо ви й далі вилежуватиметеся вдень у ліжку, то станете таким ледачим, як Удакак!
– А це ще хто такий? – запитав пан Пляшкер.
– Ви ж не хочете слухати моїх віршів! – задьористо вигукнув Суботик.
– Ну гаразд, читай! А то можеш луснути від нетерплячки.
Повторювати це двічі панові Пляшкеру не довелося. Суботик умостився в шухляді зручніше й оголосив:
– Удакак і Лидокорк.
Після цього настала довга пауза. Суботик переводив дух.
– Надто короткий вірш, – зауважив пан Пляшкер.
– Алеж це всього-на-всього заголовок, – пояснив Суботик.
Пан Пляшкер засміявся.
– Ось що виходить, як залишити свого тата на цілий день у ліжку, – сказав Суботик. – Тепер він уже сміється з мене! Отже, вірш називається "Удакак і Лидокорк".
Зелений грізний Лидокорк
Пірнув у синій Ніл
І, вийшовши з води навспак,
Сказав: "Я – Крокодил".
А в джунглях у гнізді сидів
Зелений Удакак,
Летіти з лісу не хотів
Ні просто, ні навспак.
Надміру був той Удакак
Ледачий, на біду.
І через те не зміг ніяк
Він стати Какаду.
– Непогано! – похвалив Суботика пан Пляшкер. – Ти давно склав цього вірша чи оце зараз?
– Оце зараз! – гордо відповів Суботик, уклонився і виліз зі свого човна.
– Я хотів би все ж таки попросити тебе, щоб ти засунув шухляду назад у письмовий стіл, а я тим часом умиюся й одягнусь, – сказав пан Пляшкер.
– Це не шухляда, це човен, – поправив його Суботик.
– Ну гаразд! Тоді, прошу тебе, засунь цього човна в письмовий стіл.
– Ще перед сніданком?
– Так, ще перед сніданком! Дуже прошу тебе! – по-діловому сказав пан Пляшкер.
Суботик відразу й узявся до діла.
– Слухай-но! У тебе з обличчя зникли всі сині цятки, – сказав пан Пляшкер, дивлячись, як Суботик засовує шухляду. – Ти, мабуть, дуже добре вмився сьогодні?
– Зникли всі цятки? – злякано спитав Суботик і аж закляк із несподіванки. – Де дзеркало?
– Ні, дві чи три цяточки таки є, – заспокоїв його пан Пляшкер. – Ти ба! Щойно зникла велика цятка з носа. А я ладен забитись об заклад, що хвилину тому я її бачив.
– Ви самі вивели її своїм проханням, – сказав Суботик.
– Я? – здивувався пан Пляшкер.
– Певно, що ви!
– Не мели дурниць! – сказав пан Пляшкер. – Як це я вивів твою цятку?
– Адже ви сказали щойно "прошу тебе".
– І що ж я попросив? – запитав пан Пляшкер.
– Ви попросили, щоб я засунув шухляду в письмовий стіл.
– От бачиш! – задоволено промовив пан Пляшкер. – А про твою цятку навіть мови не було.
– І все-таки, коли ви звертаєтесь до мене з якимось проханням, вони зникають.
– Що зникає? – запитав пан Пляшкер.
Суботик ляснув себе долонею по лобі – які нетямущі бувають люди!
– Цятка! Цятка зникає! – вигукнув він. – Щоразу, коли ви просите мене про що-небудь, з мого обличчя зникає одна цятка. А коли не залишиться жодної цятки, ви мене вже ні про що не зможете попросити.
– Чого це я не зможу ні про що тебе попросити? – спитав пан Пляшкер.
– Просити ви, звичайно, зможете, але жодного вашого прохання чи бажання я не зможу виконати, – пояснив Суботик.
– Ти хочеш сказати, що досі ти виконував усі мої бажання та прохання? – схвильовано спитав пан Пляшкер.
– Аякже! – вигукнув Суботик. – Хіба ви не помітили цього?
– Звісно, ні! А чому ти нічого не казав про це?
– Та це ж відомо! Із Суботиками завжди так!
– А от я цього не знав!
– Чому ж ви тоді завжди казали "Будь ласка, Суботику!" або "Прошу тебе, Суботику!", коли вам треба було що-небудь?
– Бо я помітив, що ти тільки тоді слухаєшся, коли я вживаю ці слова.
– Ну, от бачите! – сказав Суботик.
– Але ж це ще ні про що не говорить, – не поступався пан Пляшкер. – Якщо ти скажеш мені "Будь ласка, одягніться нарешті!" – я, певна річ, одягнусь, але це аж ніяк не означає, що я можу виконати будь-яке твоє бажання!
– А пригадайте, як ви захотіли, щоб баба Моркван опинилася на шафі! Або як вам не хотілося йти на роботу в понеділок!
– Це просто випадковий збіг, – заперечив пан Пляшкер. – Пані Моркван сиділа на шафі тому, що в неї впала драбинка, а сидіти на роботі не довелося через те, що мій шеф не міг знайти ключа.
– Ні! Ні! Ні! – загукав Суботик. – Все те сталося лише тому, що ви мене попросили.
Глибоко замислившись, пан Пляшкер знову сів на своє ліжко. Тоді поглянув на Суботика й мовив:
– А можеш ти зробити так, щоб ми добре поснідали? Зроби, будь ласка!
Ледве встиг пан Пляшкер висловити своє бажання, як пані Моркван постукала в двері, увійшла до кімнати й поставила на стіл тацю зі сніданком.
– Ось воно що! – вигукнула вона, побачивши Суботика.