– Досить доторкнутися до щітки – і портфель полетить шкереберть.
– От і добре!– ще дужче зрадів Суботик і прив’язав один кінець мотузка до ручки портфеля. Відтак розмотав моток і перекинув один кінець мотузка через рейку для гардин, а інший опустив за вікно. – Ой, мало не забув про кошик! – сказав він, утяг мотузок у кімнату і прив’язав до нього кошика. А тоді пустив мотузок із кошиком з вікна. – А тепер, тату, мені потрібен ваш ціпок, – сказав Суботик, окинувши всю споруду оком знавця.
– Ціпок? Навіщо? Мені вже здається, що ти надумав утнути зі мною якийсь лихий жарт, а я ще й допомагаю тобі!
– Ну що ви, тату! Як ви можете подумати таке? – образився Суботик. – Ось послухайте, що я вам скажу. Ручкою ціпка ви, лежачи в ліжку, зачепите кошика з ковбасою та хлібом, щойно він з’явиться у вікні. Адже вам не можна підводитися!
– А як же той кошик з’явиться у вікні? Вигадуєш ти казна-що! – сказав пан Пляшкер.
– Самі побачите, як він з’явиться. Тільки-но я свисну надворі, ви повинні вигукнути: "Пані Шморгван! Пані Шморгван!"
– Не буду я гукати "пані Шморгван", бо пані Моркван образиться, вдереться до мене в кімнату і почне сваритися! – запротестував пан Пляшкер.
– Вона не зможе вдертися в кімнату, бо я замкнув двері, – сказав Суботик. – Отже, боятися вам нічого. А вигукнути "пані Шморгван" все-таки треба, бо пепекаха не спрацює!
– Ну гаразд, – погодився пан Пляшкер, – зроблю так, як ти хочеш. Проте, як по правді, не дуже я вірю в ту пепекаху.
– Стривайте, самі побачите! – пообіцяв Суботик, вилазячи з вікна на вулицю.
Не минуло й чверті години, як він повернувся під вікно з харчами. Підтягти до себе кошика, він поклав у нього ковбасу й хліб. Тоді застромив два пальці в рот і неголосно свиснув.
Пан Пляшкер почув той посвист. Але він не наважувався гукнути "пані Шморгван!". Ця витівка здавалася йому безглуздою. Проте Суботик свистів під вікном дедалі гучніше. І тоді пан Пляшкер подумав: "Якщо пані Моркван почує свист, вона все одно почне лаятися, а якщо так, то можна й гукнути!"
Він глибоко вдихнув і щосили вигукнув:
– Пані Шморгван! Пані Шморгван!
І причаївся в ліжку, чекаючи, що буде далі.
А сталося ось що. Почувши вигук, пані Моркван кинулася до дверей кімнати пана Пляшкера з лайкою:
– Яке нахабство! Що ви собі дозволяєте, пане Фляшкере?
Розлютившись, господиня засмикала за ручку дверей – і в такий спосіб пустила пепекаху в рух!
Отже, пепекаха спрацювала. Коли пані Моркван натиснула в коридорі на ручку дверей, у кімнаті – з іншого боку дверей – зісковзнув покладений на ручку черевик. А що черевик був прив’язаний до люстри, то він не впав на підлогу, а хитнувся, неначе маятник, і штовхнув стілець, ніжка якого стояла на пляшці.
Стілець упав і зачепив держак щітки. Щітка впала, а портфель, що стояв на ній, гепнувся на підлогу. Отже, кінець мотузка, прив’язаний до ручки портфеля, теж опинився на підлозі, а інший кінець піднявся вгору, і таким чином прив’язаний до нього кошик із ковбасою та хлібом повис у вікні на рейці для гардин.
Пан Пляшкер, зачепивши кошик ціпком, дуже легко притяг його до себе.
А трохи згодом Суботик заліз вікном до кімнати й запитав:
– Ну, як спрацювала пепекаха? Правда ж, добре?
– Дивовижно! – мусив визнати пан Пляшкер, сидячи в ліжку й жуючи. – Щоправда, ти міг би просто спустити кошик на мотузку за вікно, а згодом підняти його з їжею нагору.
– Звичайно, міг би, – погодився Суботик. – Але ж це було б не так цікаво.
– І не було б стільки гуркоту! – додав пан Пляшкер.
Однак він аніскілечки не гнівався.
– Отже, тепер ви цілий день пробудете в ліжку? – запитав Суботик.
Пан Пляшкер кивнув головою.
– Дуже добре! Молодець! – радісно вигукнув Суботик. – А я піду погуляю. Мені сумно весь час удома сидіти. Вдома сидіти та байдики бити. Послухайте, як я добре римую! Я, мабуть, великий поет, тату, бо віршую навіть тоді, коли не хочеться.
– Дивовижно! – ще раз вигукнув пан Пляшкер, а Суботик виліз у вікно, весело наспівуючи:
Вдома сидіти,
Байдики бити,
Байдики бити,
Вдома сидіти.
Він неспішно йшов вулицею й грався порожньою бляшанкою, що випала з відра на сміття. Ганяв її, неначе футбольного м’яча. Вона так гарно бряжчала, стукнувшись об щось тверде, приміром, об стіну будинку або кам’яну чи залізну огорожу! Та ось Суботик ударив бляшанку занадто сильно, і вона, описавши в повітрі дугу, перелетіла за огорожу. Якусь хвильку Суботик роздумував: може, перелізти через огорожу й продовжити гру? Але потім він вирішив, що краще знайти якусь іншу бляшанку, і попрямував далі.
Пройшовши кілька кроків, Суботик почув гамір дитячих голосів. Він піддав ходи і невдовзі вийшов на дитячий майданчик. З усіх боків майданчик був оточений лавками, на яких сиділи матері й плели хто що – шкарпетки, рукавички, шапочки. Вони перемовлялися між собою і час від часу гукали до дітей: "Не кидайся піском!", або: "Диви не забруднися", або: "Негайно віддай лопатку!"
Одні діти бавилися в піску, інші ковзалися з гірки. Часом вони пробували грати в квача. Але відразу чиясь мати вигукувала:
– Не бігай так швидко, а то впадеш!
Діти припиняли гру і знову йшли бавитися в пісок.
Суботик теж заліз у пісочницю й дивився, як діти заповнюють залізні формочки піском і перекидають їх догори дном.
– Що ви робите? – запитав він.
– Хіба ти не бачиш? Печемо пироги, – відповіла маленька дівчинка.
– Пироги? – перепитав Суботик. – А можна покуштувати?
– Їх не можна їсти. Вони ж із піску! – засміялася дівчинка.
– Чому ж не можна? – здивувався Суботик. І, схопивши пиріг, миттю вкинув його до рота. – М-м-м, як смачно! – вигукнув він, прицмокуючи. – А можна ще один?
Його відразу ж оточили малюки. Вони залюбки пекли для нього пироги з піску і страшенно раділи, що ось нарешті з’явився хтось такий, кому вони смакували. Деякі діти й собі намагалися покуштувати свої пироги. Навколо Суботика збиралося дедалі більше дітей, і невдовзі він, прицмокуючи, сидів усередині чималого гурту малюків, що аж заходились від сміху.
Кілька матерів підійшло до дітей – дізнатися, чого це вони так весело гомонять.
– Фе! Ану покинь їсти пісок! – загукали вони й забрали в Суботика всі пироги.
– Чому? – запитав той. – Пісок дуже смачний!
– Пісок дуже шкідливий. У тебе заболить живіт, – пояснили вони.
– Заболить живіт? Від піску? Не може такого бути!
Він нахилив голову і спитав у свого живота:
– Животику, скажи, будь ласка, тобі вадить пісок?
І сам собі відповів тонесеньким голоском.
– Ні, Робінзоне, пісок мені не вадить аніскілечки.
– От бачте! – сказав Суботик. – Мій живіт каже, що пісок йому не вадить аніскілечки.
Діти, що стояли довкола, засміялись.
– Якщо ти ще хоч раз візьмеш пісок у рот, ми тебе проженемо з дитячого майданчика, – сказала одна жінка, а решта закивали головами, погоджуючись із нею.
– Піди краще до старших дітей, он туди на ковзальну гірку! Бо тут ти коїш забагато дурниць, – наказала інша жінка.
Суботик ображено струсив пісок з костюма й попрямував до гірки.
Спочатку по залізній драбинці треба було вилізти нагору, вийти на малесеньку площинку, а потім металевою доріжкою з’їхати донизу. Біля драбини повсякчас юрмилися діти, чекаючи своєї черги. Чекати іноді доводилося довгенько, бо часом якийсь боязкий малюк стояв і стояв на площинці, не наважуючись з’їхати донизу. Аж як діти знизу починали нетерпляче кричати, він перемагав свій страх і сідав на блискучу металеву доріжку.
Найгорластіший і найкремезніший хлопчик стояв унизу. Він щоразу вирішував, чия настала черга з’їжджати з гірки. І вирішував не завжди справедливо. Одним він дозволяв з’їжджати хоч тричі поспіль, а іншим доводилося подовгу стояти й чекати в черзі. Тих, хто йому не подобався, він узагалі ставив у самісінький кінець черги.
– Чому ти коришся йому? – запитав Суботик у дівчинки, яку той хлопчисько поставив у кінець черги.
– А що ж мені робити? – знизавши плечима, запитала дівчинка. – Адже Губерт сильніший за мене.
Хлопчак, якого вона назвала Губертом, недбало підійшов до Суботика і, взявшись руками в боки, грізно сказав:
– А що тобі тут не подобається?
– Ви гляньте на нього: таке мале, а вже вміє говорити! Та ти просто вундеркінд! – посміхнувся Суботик.
Діти, що стояли поруч, пирснули сміхом.
– Ось я тобі зараз покажу вундеркінда! – розлютився Губерт.
– Ні, дякую. Не треба мені показувати ніякого вундеркінда, – великодушно промовив Суботик.
– А може, тобі оцього треба? – вигукнув Губерт і замахнувся ногою, щоб нанести Суботикові удар.
Але той спритно ухилився від удару і схопив Губерта за ногу.
– Ти вважаєш, що саме оцього мені треба? – запитав він і потягнув до себе Губертову ногу, щоб краще роздивитися її.
Губерт застрибав на одній нозі, силкуючись вирвати другу з рук Суботика. Отак стрибаючи, він утратив рівновагу і впав.
– Ні, – сказав Суботик, уважно розглянувши Губертову ногу. – Цього мені не треба! Мені воно ні до чого!
І випустив ногу.
Діти, що стояли довкола, аж заходились од реготу.
Губерт, червоний як рак, підвівся.
– Ось зараз я тобі дещо покажу! – закричав він, порозпихав на всі боки дітей, що юрмилися довкола, і кинувся до дитячої гірки. – Спершу з’їдь так, як оце я, а тоді вже задавайся!
Він ліг долілиць і головою вперед з’їхав із гірки.
Діти у захваті закричали:
– Здорово! Класно!
Чванькувато посміхаючись, Губерт підійшов до Суботика.
– І оце все, що ти можеш? – спитався в нього Суботик.
Він теж виліз на дитячу гірку, ліг горілиць і з’їхав униз головою вперед. Але це ще не все! Опинившись знизу, він ступив кілька кроків навспак, а тоді розігнався і шугнув тією ж таки доріжкою долічерева вгору.
– Ну, що ти тепер скажеш? – запитав він Губерта, злазячи з драбини.
Усі діти заплескали в долоні куди дужче, ніж перед тим Губертові. Це була справжнісінька овація.
Овація Суботикові.
– Ось побачиш, що з тобою буде, як я покличу свого старшого брата! – погрозив Губерт.
– А де ж він тепер, той старший брат?
– У місті.
– Дуже добре! – зрадів Суботик. – Коли вже ти однаково підеш до міста, щоб привести свого брата, приведи, будь ласка, і моїх п’ятьох. Ти знайдеш їх у боксерському клубі. Вони саме готуються до чемпіонату Європи а боксу.
– Подумаєш, хвалько! Нап’яв на себе якогось несусвітного костюма і гне кирпу! – аж заходився Губерт від люті.
– Костюм цей називається водолазним, – м’яко поправив його Суботик.