Мустанг-іноходець

Ернест Сетон-Томпсон

Оповідання

Переклад: Юрій Лисняк

І

Джо Келоун скинув сідло в пилюку, відпустив коней і, дзенькаючи острогами, зайшов до будинку.

— Скоро там обід? — спитав він.

— Через сімнадцять хвилин,— відповів кухар, поважно, мов начальник залізничної станції, глянувши на годинника. Він дуже любив точність — щоправда, тільки на словах.

— Ну, як там на Періко? — озвався до Джо його приятель Скарт.

— На всі сто! — запевнив Джо.— Корови як линочки, телят повно... Бачив отой табун мустангів, що ходить на водопій до Антилоп’ячих джерел. У них уже кілька лошаток — один жеребчик, як цяцечка, темненький, природжений іноходець. Я гнався за ними зо дві мілі, і він весь час біг попереду й ні разу не збився з іноході. Мені вже цікаво стало, я погнав коня щодуху, але так і не збив його на чвал, щоб я пропав!

— А це хильнув ти десь дорогою? — недовірливо спитав Скарт.

— Не віриш — закладімося. Програєш, то рачки під стіл полізеш, як того разу. Не боїшся?

— Обід готовий! — оголосив кухар, і розмова урвалась. А другого дня табір перебрався на інше місце, і про мустангів було забуто.

За рік ковбої вернулись до того куточка штату Нью-Мексіко і знов побачили там табунець мустангів. Темне лошатко вже виросло на вороного, як галка, річняка з тонкими, стрункими ногами й лиснючими боками, і не один ковбой на власні очі бачив то диво: мустанг був справді іноходцем.

Джо теж вернувся туди, і йому шибнуло в голову, що цього жеребчика варто зловити. Людині зі східних штатів ця думка, може, й не здається дивною, але на Заході, де невиїжджений кінь коштує п’ять доларів, а простий верховий — п’ятнадцять-двадцять, жодному ковбоєві й не здумалось би позаздритися на дикого мустанга. Бо ловити мустангів дуже важко, та й спіймані вони до останку лишаються дикими тваринами-в’язнями, ні на що не придатними, бо їх годі приборкати. Чимало скотарів, ледве вгледівши мустангів, хапаються за рушницю, бо ті не тільки марно спасають траву, а часто ще й знаджують за собою свійських коней, які швидко дичавіють і пропадають для власника назавжди.

"Шалений" Дню Келоун знав коней наскрізь. Він казав: "Я ще зроду не бачив білої коняки, щоб не була сумирною, ані рудої без норову, ані гнідої, щоб не далась добре виїздити... Але вороні — ті міцні, як залізо, і в них неодмінно сидить чортяка. Вороному тільки пазури дай, то куди твоїм левам з печери Даниїлової!"

Тож, оскільки мустанг і взагалі нічого не варта чи навіть шкідлива тварина, а вороний мустанг і поготів, Келоунів приятель не міг збагнути, нащо Джо, як видно з усього, "забандюрилося" зловити того річняка. Але того року Джо й нагоди такої не мав.

Джо був звичайний ковбой, коров’ячий пастух, із. платнею двадцять п’ять доларів на місяць, і вільного часу мав небагато. Як і більшість ковбоїв, він мріяв про те, що колись набуде власне ранчо і власну худобу. Він мав уже й своє тавро, зареєстроване в Санта-Фе, зображення свинячого хліва (досить невесела символіка!),— але з рогатої худоби таке тавро носила тільки одна корова, та й та стара. Та ще він мав законне право затаврувати ним кожну "нічию" (тобто без тавра) худобину, яка йому трапиться.

Проте кожної осені, одержавши платню за весь сезон, Джо не міг устояти перед спокусою поїхати з товаришами до міста й там гульнути добряче — "поки стає кишені". І тому вся його власність досі складалася, по суті, з сідла, постелі та старої корови. А надії він покладав на якусь несподівану удачу, що дасть йому досить грошей на початок. І коли йому спало на думку, що таку удачу може принести вороний мустанг, він став тільки чекати нагоди, щоб спробувати.

Табір того літа кочував на південь до річки Кенейдієн, а восени повернувся до гір Дона Карлоса, і Джо більше так і не побачив іноходця, хоч не раз чув про нього, бо про жеребчика — тепер, власне, дужого молодого коня на третьому році,— почали говорити багато.

Антилоп’ячі джерела пробиваються з землі посеред широкої пласкої рівнини. Коли вода стоїть високо, там розливається озерце, облямоване смугою осоки; коли вона спадає, дно озерця стає площиною з чорного засохлого мулу, по якому там і сям блищать білі соляні кристали, а вода лишається тільки в ямі посередині. Хоча джерела не мають ніякого стоку, вода там досить добра, і це єдиний водопій на багато миль навколо.

Той степ — чи то прерій, як назвали б його далі на північ,— був улюбленим пасовиськом вороного мустанга, але там паслось і багато черед рогатої худоби та кінських табунів з довколишніх ранчо. Найбільше було худоби з тавром "ЛФ". Фостер, управитель і співвласник ранчо, був чоловік заповзятливий. Він гадав, що прибутки від ранчо зростуть, коли завести худобу поліпшеної породи, і задля цього вже придбав десяток напівкровних кобил — рослих, струнких, з очима, як у олениці. Поряд з ними кошлаті ковбойські конячки здавались жалюгідними замірками з якогось звироднілого, зовсім іншого поріддя.

Одну з тих кобилиць держали в стайні, під сідло, але решта дев’ять, вигодувавши лошат, якесь утекли з загородки й тепер гуляли на волі.

Коні дуже добре знають, де можна знайти кращу пашу, отож дев’ять кобилиць, звичайно, відбились миль за двадцять на південь, до степу круг Антилоп’ячих джерел. І коли під осінь Фостер подався їх розшукувати, то справді знайшов усіх дев’ятьох, але з ними був іще й вороний, як галка, жеребець, що вигарцьовував довкола них, мов хазяїн, держав їх у гурті, як умілий табунник. Його лиснюча чорна масть яскраво вирізнялась серед золотаво-рудих кобилиць.

Сумирних кобил неважко було зайняти й погнати до ранчо, якби не одна несподіванка: вороний огир збуджено заметався, його збудження, видно, передалося й кобилам, уже добре-таки здичавілим при ньому, і він погнав весь табунець на повному чвалі, куди сам хотів. Низенькі ковбойські конички під Фостером та його напарником зразу відстали.

Розізлившись, обидва скотарі взялись за рушниці, щоб звалити того клятого жеребця кулею; але ж дев’ять шансів із десятьох були за те, що вони влучать у котрусь із кобил. Цілий день ганялись вони за табунцем, і все марно. Іноходець — бо то був саме він — не давав своїй сім’ї розбігтись і врешті зник із нею серед піщаних барханів на півдні. Скотарі на виморених конячках вернулись додому, втішаючи себе хоч тим, що присягались помститися красеневі-мустангові, винуватцеві їхньої невдачі.

загрузка...

Найприкріше в усьому було те, що після двох-трьох таких пригод кобилиці неминуче стали б такими дикими, як і сам мустанг, і на це, здавалось, не було ніякої ради.

Серед учених нема одностайної думки про те, чи й у тварин краса та сила ваблять самиць до самця; можливо, річ тут у самій лише силі, але можна сказати певно, що самець, наділений незвичайними якостями, дуже легко відбивав самиць від своїх суперників. Отож і наш вороний красень з чорною, як вугіль, гривою та хвостом, із зеленим блиском у очах, мандруючи по всій окрузі, скоро зманив до свого "гарему" ще з десяток кобил із багатьох табунів. Здебільш то були й рості свійські конячки, що й доти паслись на волі, але й дев’ять рослих напівкровних кобил лишалися при ньому, вирізняючись серед табунця. Як розповідали, вороний огир поріг той табунець так пильно й ревниво, що кожна кобила, попавши туди, відривалась від людей назавжди. Незабаром скотарі збагнули, що цей мустанг завдає їм більше збитків, ніж усе інше, разом узяте.

II

Був грудень 1893 року. Недавно прибувши до тих країв, я збирався вирушити фургоном із ранчо на Піньяветітосі до річки Кенейдієн. Прощаючись, Фостер наостанці сказав мені: "А коли вам трапиться нагода всадити кулю в того клятого мустанга, глядіть не схибте".

Тоді я вперше почув про інохідця, а вже дорогою випитав усю щойно розказану історію в Бернса, свого провідника. Мені страх як закортіло побачити того знаменитого трилітка, і другого дня я відчув неабияке розчарування, коли ми, приїхавши до Антилоп’ячих джерел, не побачили й сліду іноходця та його табуна.

Але наступного дня, коли ми перейшли річку Аламоза-Арройо і вже виїздили на хвилясту рівнину за нею, Джек Бернс, що їхав верхи попереду фургона, раптом припав до кінської гриви і, обернувшись до мене, зашепотів:

— Діставайте рушницю, он він, той мустанг!

Я вхопив рушницю, вискочив з фургона й побіг на згірок. В улоговинці за ним пасся табунець коней, і з одного краю я побачив великого вороного мустанга. Він, певне, вже почув, що ми наближаємось, і знав про небезпеку. Він стояв, піднявши голову й хвіст, роздимаючи ніздрі, втіленим образом кінської краси й досконалості; таке благородне створіння, може, ще ніколи не топтало цих рівнин, і сама думка про те, щоб обернути його на купу падла, була жахлива. Хоча Джек квапив мене стріляти, я зволікав, смикав замок рушниці; тоді він, запальний і нетерплячий, налаяв мене марудою, шепнув: "Дайте-но сюди",— і вхопився за рушницю сам. Але я підбив цівку вгору, і рушниця "ненароком" вистрелила.

Табунець у видолинку стрепенувся, рослий вороний ватажок хоркнув, заіржав і забігав кругом кобил. Ті збились у гурт і помчали геть у хмарі пилюки, розсипаючи стукіт копит.

Огир біг то з одного, то з другого боку, пильнував усіх і гнав їх уперед. Я стежив, поки вони не зникли з очей; і ні разу він не збився з іноході.

Джек, звісно, вибештав мене по-західняцькому, і мою рушницю, і мустанга, але я тільки милувався силою та красою іноходця; нізащо не став би я заради якихось там кобил псувати його лиснючу шкуру.

III

Є різні способи ловити диких коней. Один з них полягає в тому, щоб, черкнувши кулею коня за вухами, приголомшити його на хвилинку й спутати йому ноги.

— Авжеж! Я сто разів бачив, як цим способом скручували в’язи, але ще не бачив, щоб хто так упіймав мустанга,— критично зауважував Шалений Джо.

Часом, коли місцевість підходяща, табун можна загнати в загороду; часом, маючи добрих верхових коней, можна його наздогнати; але найпростіший спосіб, як не дивно,— це "переходити" мустанга.

Слава про мустанга-інохідця, що ніколи не збивається на чвал, розходилась чимраз ширше. Дива дивні розповідали про його алюр, його прудкість, витривалість, і коли старий Монтгомері, власник тавра "трикутник із рискою", у Велловому шинку в Клейтон і оголосив при свідках, що дасть тисячу доларів готівкою тому, хто привезе йому цього мустанга замкненого в скотинячому фургоні, якщо тільки всі ці байки про нього правдиві, то з десяток молодих ковбоїв загорілись охотою податися но цей приз, як тільки восени скінчиться термін їхньої служби.

1 2 3 4