Королівська Аналостанка

Ернест Сетон-Томпсон

Життя перше

І

— М'я-я-со! М'я-со! — залящало в провулку Скрімпер.

І зразу всі коти, що мешкали в цій околиці, стрімголов кинулися на закличний голос, в той час як собаки зберігали презирливу байдужість.

— М'ясо! М'ясо! — лунало ближче та ближче, і ось з'явився сам винуватець колотнечі — замизканий обшарпаний маленький чоловік з тачкою, а за ним — зграя котів, що вторували йому пронизливим нявчанням. Кожні п'ятдесят кроків, коли збирався чималий котячий гурт, тачка зупинялася. Власник чародійного голосу витягав рожен із настромленими на нього шматочками вареної печінки, від якої йшов запаморочливий дух. Довгим патиком він розкидав ці жадані шматочки. Кожен годованець хапав свій шматок і, прищуливши вуха та загрозливо муркочучи, чимдуж тікав із своєю здобиччю на пошуки затишного куточка.

— М'ясо! М'ясо!

І коти все бігли та бігли. І всіх їх годувальник добре знав. Був тут і смугастий Кастільйоне, і Джонсів чорнобокий, і черепаховий Пралицького, і білий мадам Дантон; а ось крадеться породистий Бленкінсгоффів, той нахаба, що заліз на тачку, старий оранжевий Біллі належить Сойєрові, який нічого за нього не платить. Усіх їх треба пам'ятати і все брати до уваги. Ось за того кота він цілком певний: хазяїн його справно, кожного тижня, дає 10 центів, а той, інший, ненадійний. А хазяїн он того кота, Джон Воші, заборгував за кілька тижнів, тож кіт його одержує щонайменший шматочок. Ось біжить шинкарів щуролов, чепурний, у нашийнику і з бантами; він дістане зайвий шматочок на віддяку за щедроти свого хазяїна; а ось і кіт збирача податків, він теж у великій шані, хоча годувальник не має від збирача жодного цента, а ще й сам сплачує йому чималі гроші. Проте до деяких котів ставлення було зовсім інше.

Ось довірливо підбігла чорна білоноса кицька, але її зразу ж безжально відігнали. Що сталося? Кицька нічого не розуміє. Багато місяців вона регулярно діставала свою пайку, і ось тепер маєш! Чому ж така жорстока зміна? Це було над її розуміння. Та годувальник знав, у чому річ,— її хазяйка перестала за неї платити. І хоч він обходився без записів, та мав добру пам'ять, і вона ще ніколи не схибила.

Слідом за тачкою бігла місцева котяча аристократія; інші ж коти, не внесені до аристократичного реєстру, трималися на певній відстані,— приваблені чудовим духом печінки, вони сподівалися на щасливу випадковість.

Між цими бідними, вічно голодними котами була одна сіра худа кішка, безпритульна бідолаха, що жила на задвірках, харчуючись тим, що де трапиться. Очевидячки, десь у темнім закутку її чекали кошенята. Одним оком вона накидала на щасливих котів, іншим дивилася, чи немає поблизу собаки. Вона бачила, як десятки щасливців дістали свою ласу пайку й подалися геть, а в неї все ще не було ніякої нагоди поживитися. Аж раптом величезний, такий же безпритульний, як і вона, котяра напав на малого годованця, щоб відняти його шмат. Захищаючись, жертва випустила печінку, а сіренька киця швиденько схопила кусень — та мерщій ходу!

Вона пролізла крізь дірку в паркані, перескочила через стіну, потім сіла на якомусь дворищі, похапцем з'їла печінку, потому облизалася і, відчувши себе зовсім щасливою, побігла манівцями до смітника, де у старенькій коробці з-під печива її очікувала родина. Раптом вона почула жалісне нявкання. Кицька притьмом метнулася до коробки й побачила, як чорний прездоровий котяра спокійно поїдає її малят. Він був куди більший та дужчий за неї, але вона наскочила на розбійника з такою несамовитою люттю, що він зробив саме те, що роблять здебільшого тварини, відчуваючи свою провину — втік геть. З усіх кошенят залишилось одне-єдине, малесеньке, схоже на матір, тільки виразнішого кольору — сіре з чорними цяточками й білими пляминками на носі, вухах та хвостику. Звичайно, кілька день бідолашна мати була сама не своя з горя. Але зрештою смуток потамувався, і вона зосередила всі свої думки й турботи на єдиній живій дитині. Чорний кіт вчинив кровожерство зовсім не задля доброго діла, проте його злочин довів, що немає лиха без добра, бо одне кошенятко зростити легше, аніж багатьох. Життя йшло по-старому — усе в пошуках поживи. Годувальник рідко коли виправдовував покладені на нього надії, але смітник завжди був на своєму місці і якщо м'яса там годі шукати, то принаймні картопляних лушпайок було цілком достатньо.

Одної ночі кицька-мати почула чудовий запах, що линув від річки. Новий запах неодмінно треба дослідити, отож кицька побігла до порту, ген від надійних прикрить, під захистом самої тільки ночі.

Аж раптом ззаду пролунав страшенний гавкіт, і вона зрозуміла, що дорогу до втечі їй відрізав її давній ворог, собака з причалу. Залишався тільки один рятунок. І вона перескочила з причалу в рибальське судно, звідки линули пахощі. Собака не посмів стрибнути слідом, і коли зранку судно вийшло у море, кицька мимоволі подалася в подорож і відтоді щезла назавжди.

II

Марно чекало матусю маленьке безпритульне кошеня. Ранок настав і минув. Воно страх як зголодніло. Надвечір глибоко прихований інстинкт примусив його шукати поживи. Воно вилізло з рідної коробки і рушило в мандри по смітниках, старанно винюхуючи все, що здавалось їстівним, але нічогісінько не знайшло.

Нарешті воно натрапило на дерев'яні сходинки, що вели в підвал, де містилася пташина крамниця Японця Малі. Двері були прочинені, тож воно й попало в світ різних дивовижних запахів і побачило багато істот, що визирали з кліток. У кутку, на скриньці, сидів негр. Він помітив маленьку гостю і почав за нею стежити. Кошеня минуло клітку з кролями, які не звернули на нього ніякої уваги. Тоді воно підійшло до великої клітки, де сидів лис. Пишнохвостий добродій саме спочивав у далекому закуті. Очі його хижо сяйнули. Він припав до землі, готовий стрибнути. Кошеня підступило, принюхуючись, до самісіньких грат, встромило голівку всередину, ще раз понюхало й потяглося до мисочки з їжею,— і ту ж мить лис ухопив його. Воно тільки жалісно нявкнуло, і тут' настав би кінець усім дев'яти життям, що, як кажуть, має кожна кицька, та на допомогу прийшов негр. У нього не було ніякої зброї, і відчинити клітку він не міг, але він так завзято чвиркнув просто в морду лисові, що той зразу пустив кошеня й сховався в свій закут, злякано моргаючи очима.

загрузка...

Негр витяг кошенятко. Воно було ціле, тільки йому забило памороки. Та помалу воно очуняло і за кілька хвилин уже спокійно муркотіло на колінах рятівника, мабуть, почуваючи себе не гірше, аніж перед тією пригодою. Тим часом у лавку повернувся сам Японець Малі.

Цей Японець був ніякий не японець, а звичайнісінький лондонець, проте він мав на своєму плескатому, кругловидому обличчі такі косі вузенькі очиці, що всі прозивали його Японцем, а справжнього імені ніхто й згадати не міг. Він непогано ставився до птахів і звірів, якими торгував, але намагався пильнувати своєї вигоди і добре знав, чого йому треба. Йому не треба було приблудних кошенят. Отож негр нагодував маленьку гостю донесхочу, заніс її подалі й залишив у дворі залізного складу.

III

Одного добрячого обіду вистачає на два й на три дні. Тож не дивно, що, наївшися, кошеня страх яке було жваве та веселе. Воно обійшло купи сміття, з цікавістю поглядаючи на клітки з канарками, що висіли високо-превисоко за вікнами, зазирнуло через паркан, побачило здорового собаку, тихенько злізло і, знайшовши затишне місце на осонні, проспало цілу годину. Розбудило його пирхання; перед ним стояв здоровенний чорний кіт, побликуючи зеленими іскристими очима; він мав товсту шию, могутні щелепи, на одній щоці його виднівся шрам, а ліве вухо було надірване. Дивився він аж ніяк не приязно; вуха його прищулились, хвіст сіпався, у горлянці його клекотів приглушений рик. Кошеня не пізнало кровожерця й довірливо потьопало до нього. Чорний кіт почухався об стовпа, поважно повернувся й зник. Наостанок кошеня побачило кінчик його хвоста, що сіпався туди й сюди, і йому навіть на думку не спало, що воно знову пройшло так само близько від смерті, як і тоді, коли попало в клітку до лиса.

Настала ніч. Кошеня захотіло їсти. Воно старанно винюхувало довгі незримі струмені, з яких складається вітер. Воно відібрало найцікавіший потік, і пішло назустріч йому, керуючися вказівками носа. В одному закуті дворища стояла скринька з покидьками. Кошеняті пощастило там відшукати дещо більш-менш їстівне, потому воно задовольнило спрагу з відра, що стояло під краном.

Цю ніч воно обстежувало двір, винюхуючи всі закутки, а наступний день знову проспало на осонні. Ось гак минав час. Інколи воно знаходило на смітнику добрячу поживу, інколи зовсім нічого не знаходило. Одного разу воно вгледіло там чорного кота, але тихенько подалося геть, перш ніж він помітив його. Відро з водою майже завжди стояло на своєму місці, якщо ж його й не було, то натомість залишалися каламутні калюжки між камінцями. Але скринька з покидьками була дуже ненадійна. Одного разу вона залишила кошеня без поживи на цілих три дні. Воно довго блукало під парканом і, зрештою, знайшовши дірку, опинилося на вулиці. Перед ним постав новий незнаний світ, та перш ніж воно ступило крок, щось затупотіло й кинулося до нього — то був великий собака. Кошеня ледь встигло шуснути назад у двір. Воно так зголодніло, що зраділо, знайшовши картопляні лушпайки, які хоч трошки потамували люті муки. Зранку воно не лягло спати, а знову вирушило на пошуки. У дворі стрибали, цвірінькаючи, горобці. Тепер кошеня поглянуло на них зовсім іншими очима. В ньому прокинувся мисливський інстинкт: горобці стали здобиччю — стали їжею. Керуючися інстинктом, воно припало до землі й почало підкрадатися, але горобці малися на бачності. Не раз, не два воно повторювало свої мисливські спроби, та все марно і зрештою дійшло висновку, що горобці їстівні тільки тоді, як їх спіймаєш.

На п'ятий день свого посту спонукуване голодом кошеня наважилося ще раз вилізти на вулицю. Коли воно вже далеченько відійшло від своєї рятівної дірки, якісь хлопці-шибеники почали шпурляти в нього каміння. Воно кинулося тікати. Тут до гонителів приєднався ще й пес, і кошеня попало в небезпечне становище. Але раптом воно вгледіло перед якимсь будинком залізну огорожу і шмигнуло між штахетів, коли собака вже наздоганяв його.

1 2 3 4 5 6