Її обличчя нагадувало Вогнерукому обличчя іншої людини, хоча на цьому дитячому личку не лишив своїх темних слідів ще жоден смуток. Дивна річ: щоразу, коли дівчинка зводила на нього погляд, Вогнерукий відчував бажання довести їй, що він не заслуговує такої недовіри в її очах. Ота тінь підозри потьмарювала її погляд завжди, навіть коли вона до нього всміхалася. На батька дівчинка дивилися зовсім інакше – так, ніби той міг захистити її від будь якого зла й мороку в світі. Ох, яка ж дурна, яка безглузда це думка! Від того зла й мороку дівчинку не зміг би захистити ніхто!
Вогнерукий спохмурнів і провів пальцями по рубцях у себе на щоках. Геть усі ці непотрібні роздуми! Він привезе Каприкорнові все, що тому потрібно: і книжку, й дівчинку. Але не цієї ночі.
На плечі завовтузився Ґвін, намагаючись скинути з себе нашийника. Він не любив нашийника не менше, ніж собачого ланцюжка, на який його посадив Вогнерукий. Ґвіна тягло на полювання, а господар не пускав. Минулої ночі, поки Вогнерукий розмовляв з Каприкорновими людьми, куниця втекла. Це пухнасте маленьке чортеня й досі боялося Басту. Дорікати Ґвінові за це Вогнерукий не міг.
Меґі спала міцним глибоким сном, увіткнувшись обличчям у сірий светр – мабуть, батьків. Уві сні дівчинка щось мурмотіла, але що саме – Вогнерукий зрозуміти не міг. І знов у його душі ворухнулось нечисте сумління, однак він рішуче прогнав це гнітюче почуття. Воно йому непотрібне – ні тепер, ні згодом. До дівчинки йому нема ніякого діла, а з її батьком він уже поквитався. Вогнерукий не мав причин відчувати себе жалюгідним мерзотником з гадючим жалом.
Він обвів поглядом темну кімнату. Куди ж вона діла книжку? Біля ліжка стояла полакована червона скринька. Вогнерукий підняв покришку. Коли він нахилявся, Ґвінів ланцюжок тихенько брязнув.
У скриньці було повно книжок – чудових книжок. Вогнерукий дістав з під плаща ліхтарика й присвітив.
– Ти диви! – промурмотів він. – Які ж ви красуні! Неначе шляхетні панії в розкішних шатах на княжому балу!
Мабуть, після того, як дитячі пальчики Меґі добряче пошарпали ці книжки, Чарівновустий оправив усіх їх у нові палітурки. Ну звісно, ось і його особистий знак: голова однорога. Цей знак красувався на кожній книжці, і кожна палітурка мала свій, окремий колір. Здавалося, в цій скриньці зібралися всі кольори веселки.
Книжка, яку шукав Вогнерукий, лежала на самому споді. Серед усіх отих ошатно вбраних красунь вона у своїй скромній, сріблясто зеленій палітурці мала досить простенький вигляд – майже як жебрачка.
Те, що Чарівновустий убрав цю книжку в таку непоказну сукню, Вогнерукого не дуже й здивувало. Батько Меґі ненавидів "Чорнильне серце", мабуть, не менше, ніж Вогнерукий його любив. Він обережно дістав книжку. Відколи тримав її в руках востаннє, минуло вже майже дев’ять років. Тоді вона була ще в картонній палітурці й паперовій суперобкладинці, надірваній унизу.
Вогнерукий підвів голову. Дівчинка зітхнула й перекинулася на другий бік, повернувшись до нього сонним обличчям. Який нещасний вигляд вона мала! Напевно, їй снився поганий сон. Губи в неї тремтіли, а руки щосили стискали светра, так ніби вона шукала в чомусь – ні, в комусь – опору. Але в поганих снах людина здебільшого самотня, жахливо самотня… Вогнерукий пам’ятав багато поганих снів, і якоїсь миті він мало не простяг руку, щоб розбудити Меґі. І чому він такий м’якотілий дурень?!
Він обернувся до ліжка спиною. Очі не бачать – серце забуде. Потім розгорнув книжку – поквапно, поки не передумав. Дихати було важко. Перегорнув перші сторінки, прочитав кілька рядків, заходився гортати далі, далі… Та з кожною новою сторінкою його пальці затримувалися щораз довше, і раптом він різко згорнув книжку. Крізь щілини у віконницях до кімнати сочилося місячне сяйво. Вогнерукий гадки не мав, скільки простояв отак, блукаючи поглядом у лабіринті літер. Читати він і досі умів абияк…
– Боягуз! – стиха кинув він. – Ох, який же ти боягуз, Вогнерукий! – Він до болю закусив губу. – Ну ж бо! – шепотів далі. – Може, це останній твій шанс, йолопе! Як тільки Каприкорн одержить цю книжку, він запевне й не погляне в твій бік.
Потім розгорнув книжку вдруге, погортав до середини й знову згорнув, та так гучно, що Меґі уві сні здригнулася й сховала голову під ковдру. Вогнерукий нерухомо завмер біля ліжка, чекаючи, поки її дихання стане рівнішим, тоді глибоко зітхнув, нахилився над червоною скринькою й поклав "Чорнильне серце" назад, до решти книжок.
Він нечутно опустив покришку.
– Чи ти бачив? – прошепотів він, звертаючись до Ґвіна. – Я просто не годен набратися духу. Чи не краще тобі пошукати сміливішого господаря? Подумай.
Ґвін тихенько цявкнув у нього над вухом. Та якщо це була відповідь, то Вогнерукий її не зрозумів.
На хвилю він знову прислухався до спокійного віддиху Меґі, потому рушив навшпиньках до дверей.
– Та що ж це таке?! – пробурмотів він, опинившись у коридорі. – Хто мені скаже, чим це скінчиться?
Потім він піднявся до мансарди, де Елінор відвела йому комірчину, й ліг на вузеньке ліжко, навколо якого здіймалися гори коробок із книжками. Але до самого ранку він так і не заснув.
Усе далі на південь
Іде дорога від воріт
Все далі й далі в даль.
Пора, пора мені в похід,
Лишивши вдома жаль.
Піду по ній, і десь вона
Ввіллється в більшу путь,
Що стільки стріч плека одна!
Що ж далі? Не збагнуть…
Джон P. Р. Толкін. Володар перснів
Наступного ранку після сніданку Елінор розгорнула на кухонному столі пом'яту карту шляхів.
– Отже, звідси триста кілометрів на південь, – промовила вона, кинувши недовірливий погляд у бік Вогнерукого. – Що ж, показуйте, де нам шукати батька Меґі.
Серце в Меґі закалатало, вона втупилася у Вогнерукого. Під очима в того залягли темні тіні, немовби минулої ночі він ні на хвилину не заснув. Вогнерукий нерішуче ступив до столу й почухав неголене підборіддя. Потім схилився над картою, довго, цілу вічність вивчав її й нарешті тицьнув у неї пальцем.
– Отут, – мовив він. – Каприкорнове село якраз отут.
Елінор стала поруч із ним і поглянула йому через плече на карту.
– У Ліґурії, – сказала вона. – Атож. Дозвольте запитати: а як те село називається? Каприкорнія? – Вона вп'ялася поглядом у його обличчя, немовби хотіла зробити рубці на ньому ще глибшими.
– Воно ніяк не називається. – На погляд Елінор Вогнерукий відповів неприхованою антипатією. – Колись село, мабуть, і мало назву, але її вже давно всі забули – ще доти, як Каприкорн звив там собі кубло. На цій карті ви села не знайдете, та й узагалі на жодній. Для світу воно – всього на всього нагромадження розвалених будиночків, туди веде дорога, яка й назви не варта.
– Гм. – Елінор схилилася над картою ще нижче. – Я в тих краях ще зроду не бувала. Ось у Генуї якось була. І придбала там в одного букініста чудовий примірник "Аліси в Країні Див" – у непоганому стані й за половину ціни, якої книжка варта. – Тітка звела запитливий погляд на Меґі. – А тобі подобається "Аліса в Країні Див"?
– Не дуже, – мовила дівчинка і втупилася в карту.
Елінор похитала головою, дивуючись дитячій нерозважливості небоги, і знов обернулася до Вогнерукого.
– А що той Каприкорн робить іще, крім того, як викрадає книжки й батьків? – запитала вона. – Якщо я правильно зрозуміла Меґі, ви досить непогано його знаєте.
Вогнерукий опустив очі й провів пальцем уздовж річки, що синьою стрічкою звивалася на тлі зеленого й блідо коричневого кольорів на карті.
– Річ у тому, що ми з ним – з одного села, – сказав він. – Крім цього, нічого спільного в нас більш немає.
Елінор дивилася на нього так прискіпливо, неначе хотіла просвердлити поглядом йому дірку в лобі.
– Одне викликає в мене подив, – промовила вона. – Мортимер хотів сховати "Чорнильне серце" від Каприкорна в надійному місці. Навіщо ж тоді він привіз книжку до мене? Адже так він, власне, сам потрапив йому до лап!
Вогнерукий знизав плечима:
– Ну, мабуть, він вважав, що ваша бібліотека і є та надійна схованка.
У голові Меґі ворухнувся спогад – спершу дуже невиразний, але потім минулі події раптом постали перед її очима так чітко, мов ото картинка в книжці. Дівчинка побачила, як Вогнерукий стоїть біля їхнього мікроавтобуса перед ворітьми, і їй навіть здалося, ніби вона чує його голос…
Меґі злякано зиркнула на нього й промовила:
– Але ж ти сказав батькові, що Каприкорн живе на півночі! Mo ще зумисне перепитав тебе, і ти підтвердив, що цілком у цьому впевнений.
Вогнерукий мовчки розглядав свої нігті.
– Ну, так, звісно… І загалом, це правда, – нарешті озвався він, не дивлячись ні на Меґі, ні на Елінор. Він і далі не зводив очей зі своїх нігтів. Нарешті пошкріб светра, немовби там була якась огидна пляма, і хрипким голосом повів далі: – Ви мені не вірите. І я вас… розумію. Але я не збрехав! У Каприкорна дві штаб квартири й ще кілька невеликих криївок – на той випадок, якщо в нього загориться під ногами земля чи якщо комусь із його людей доведеться залягти на дно. У теплу пору року Каприкорн зазвичай сидить переважно на півночі, а на південь перебирається аж у жовтні. Але цього року він, схоже, має намір перебути на півдні й літо. Звідки мені знати? Може, на півночі він ускочив у халепу з поліцією… Може, має якісь справи на півдні й мусить подбати про них особисто… – В його голосі вчувалась образа – майже як у хлопчика, котрого несправедливо в чомусь звинуватили. – Так чи так, а його люди повезли батька Меґі на південь, я сам бачив, а всі важливі справи Каприкорн залагоджує саме на півдні, якраз у тому селі. Там він почувається, як ніде, в безпеці. Там він ще ніколи не мав клопоту з поліцією, там він може поводитись як такий собі маленький король, немовби весь світ належить йому. У нього там свої закони, там він виношує плани й може робити, що йому заманеться. О, про це його люди вже подбають! Повірте мені, вони своє діло знають!
Вогнерукий посміхнувся. Це була гірка посмішка. "Ох, якби ви тільки знали… – здавалося, промовляла вона. – Але ж ви нічого, анічогісінько не знаєте! І нічого не розумієте".
Меґі відчула, як усередині в неї знов розповзається чорний страх. Його причиною було не те, що Вогнерукий казав, а те, що він замовчував.
Так само було, схоже, на душі і в Елінор.
– О Господи, та годі вже вам говорити загадками! – Її різкий голос немовби підтяв страху крила.