Генерал

І. Загін "Білих нашивок"

На небокраї займався день, осінній день двадцять шостого листопада тридцять сьомого року Мейдзі. Загін "Білих нашивок" Н-ського полку Н-ської дивізії рухався схилом висоти "93" здобувати артилерійський форт на горі Суншушань. А що дорога пролягала вздовж північного схилу, то цього дня загін просувався колоною по чотири в ряд. Напевне, в ранковій імлі гнітюче враження справляли стволи солдатських гвинтівок, миготіння білих нашивок і тихе шарудіння черевиків по голій, без жодної билинки, землі. На чолі загону йшов командир, капітан М., мовчазний і пригнічений. А солдати, як на диво, не втратили спокою і доброго гумору. І все завдяки силі японського бойового духу й випитому кухлику саке.

Невдовзі, перейшовши кам'янисте взгір'я, загін повернув на вітряне заріння висохлого річища.

– Диви-но! – озвався Тагуті, солдат першого ступеня, колишній торгівець папером, до столяра Хоріо, теж солдата першого ступеня з тої ж роти, що й Таґуті. – Ти ба, яку нам честь виказують!

Хоріо обернувся. І справді – з чорного пагорба на тлі ледь-ледь зажеврілого виднокола командир полку й кілька офіцерів відддвали останню честь воякам, що йшли на видиму смерть.

– Як ти гадаєш ? Хіба то не велика честь нам випала бути в загоні "Білих нашивок"?

– Яка в біса честь? – Хоріо бридливо підсмикнув на плечі гвинтівку. – Всіх нас чекає смерть. Тою почестю… [59] За-півдарма куплено. Хіба ні?

– Годі-бо! Не ображай…[60]

– Ото дурник! Яка там образа! Як козирнеш, тобі в солдатській крамничці й пляшечки саке не дадуть.

Таґуті промовчав. Бо знав, що товариша напідпитку завжди бере охота кого-небудь остюками вколоти. Але Хоріо не вгавав.

– Авжеж, як козирнеш, горілки не дістанеш. От вони й розводяться, що, мовляв, усе це робиться заради…[61] А я гадаю, браття, що все те облуда, далебі, облуда, – тепер він звертався до старшого солдата, лагідного Еґі, теж з їхньої роти, колишнього вчителя початкової школи. А той ні сіло ні впало, люто вишкіривши зуби (такого з ним ще не бувало), визвірився на Хоріо:

– Що ти патякаєш? Хіба вмерти – не наш обов'язок?

Тим часом загін "Білих нашивок" переправився на другий берег річища, де кілька китайських мазанок самотньо зустрічали світанок, а ген далі, над їхніми покрівлями, брижилося темно-буре верхів'я гори Суншушань. Загін поминув виселок, і відразу солдати в повному обладунку врозсип неквапом поповзли уздовж стежок до ворожої позиції.

Ясна річ, і старший солдат Еґі був між ними. Повзе він, а з голови не виходять слова Хоріо: "Як козирнеш, тобі в солдатській крамничці й пляшечки саке не дадуть". Та зроду неговіркому Еґі легко було змовчати. Правда, через те товаришеві слова, завдавши ще більшої муки, пекли, як роз'ятрена рана. Повзучи, як той звір, по замерзлій грудкуватій землі, він без упину думав про війну і смерть. І хоч скільки думавгадав, а просвітку не бачив. Смерть [62] видалася йому врешті-решт проклятим чудовиськом. Війна ж… ні, війна не здавалась йому злочином. Лиходійство, як добре подумати, коріниться в людських пристрастях. А от війна – це лише…[63] Отож він і не тільки він, але ще яких дві тисячі солдат, набраних з різних дивізій, хоч-не-хоч мають умерти за велику…[64]

– Прийшли! Ти з якого полку? – почулося.

Еґі озирнувся. Якось непомітно загін добрався до збірного пункту біля підніжжя Суншушань. Тут уже розташувалися солдати з різних дивізій у мундирах кольору хакі, миготіли їхні старомодні нашивки. До Еґі озвався один з них – той, що сидів на камені і в рідкому вранішньому промінні видушував на щоці прищ.

– З Н-ського.

– А, бува, не з кашоварного?

Насуплений Еґі пропустив повз вуха ту насмішку. Кількома годинами пізніше над позиціями дико завили снаряди, свої і ворожі. На схилі гори Суншушань, що вивищувалася перед очима, кілька разів здіймалася брунатна курява від вибуху снарядів нашої морської артилерії з Ляцзятуня. Те видовище, – коли в стовпах пилюки заграло яро-червоне проміння, – було жахливіше за будь-яку картину. Та дві тисячі вояків загону "Білих нашивок", очікуючи нагоди кинутися на штурм, серед тої знавіснілої стрілянини не втрачали спокою. Щоб не піддатися страхові, їм лишалося тільки глузувати з небезпеки.

– Ну й охочі з біса до тої пальби, чортові діти! – Хоріо звів погляд у небо. І тої ж миті повітря над головою несамовито гримнуло. Хоріо несамохіть скулився, затулив хусточкою носа від пилюки і гукнув до Таґуті:

– Це вже пальнула двістівісімдесятиміліметрова!

Таґуті осміхнувся. Хоріо непомітно поклав у кишеню хусточку, що йому вишила й подарувала знайома гейша, коли вирушав на фронт.

– У неї і звук інший, – тільки-но вимовив Таґуті, як раптом збентежено випростався. В ту ж мить й інші солдати, немов по команді, посхоплювалися на ноги: з'явився головнокомандувач, генерал Н., з почтом штабних офіцерів.

– Тихше! Тихше! – оглядаючи позиції, добре поставленим голосом проказав генерал. – У такій тісноті можна й не віддавати честі. Ти з якого полку?

Таґуті відчув на собі пильний генералів погляд, бентежливий, як у дівчини.

– З Н-ського піхотного!

– Ясно. Будь мужній. – І генерал потис Таґуті руку. Відтак скинув очима на Хоріо і теж простягнув йому руку. – І ти будь мужній.

Зачувши це, Хоріо виструнчився і завмер, наче кам'яна статуя. Його кремезні плечі, довгі руки, червоне вилицювате обличчя, очевидно, тішили погляд старого генерала як узірець справжнього імператорського вояка.

– Поки що той форт ще відстрілюється, а вночі ви його здобудете. По ваших слідах підуть резервні частини й візьмуть приступом усі форти в цій місцевості. Отож набирайтеся духу, щоб з ходу заволодіти фортом… – Стоячи незрушно, генерал промовляв палко, голос його був по-театральному схвильований, збуджений. – Зрозуміло? На півдорозі не спиняйтеся, не стріляйте, а самі своїм півтораметровим тілом, як куля, врізайтеся в батарею. Будьте хоробрі і ще раз хоробрі! – Немов бажаючи покріпити зміст останніх слів, генерал потис руку Хоріо й пішов далі.

– Невесела штука… – проводжаючи поглядом генералову постать, Хоріо лукаво підморгнув Таґуті, – коли отакий дідуган поручкається з тобою.

Таґуті силувано всміхнувся. Позирнувши на нього, Хоріо чомусь зніяковів, але враз силувана усмішка на лиці приятеля викликала в нього огиду. А тут несподівано збоку ще й Еґі озвався:

– Виходить, потиском руки…[65]

– Перестань клеїти дурня, – тепер Хоріо довелося корчити усмішку.

– Мене просто злість бере, коли чую, що нас буцімто…[66] А я от вирішив не шкодувати свого життя, – вів далі старший солдат Еґі.

По тих словах Таґуті й собі заговорив:

– Авжеж, всі ми ладні віддати життя за батьківщину.

– Я ще не знаю заради чого, але вже ладен пожертвувати життям. Мені здається, ніби…[67] наставив на мене пістолета і каже: "Гей, ти! Давай-но сюди все, що маєш!" – міжбрів'я в Еґі нервово засіпалося. – Далебі, отаке у мене на душі. Якби злодюга навіть цупив у мене гроші… На якій дорозі нас чекає смерть?.. А втім, якщо нам судилося вмерти, то хіба не ліпше вибрати…[68]

Від тих слів у посоловілих очах Хоріо блимнула іскра зневаги до добродушного Еґі. "Що? Життям жертвувати?" – мучила думка, й Хоріо звів невидющі очі в небо. І тут же вирішив, що цього вечора буде попереду і віддячить генералові за потиск руки й кинеться під кулі…

Того ж дня, десь по восьмій вечора, обвуглений вибухом ручної гранати на схилі гори Суншушань упав навзнак старший солдат Еґі. Сюди, до загороди з колючого дроту, безперестанно щось вигукуючи, підбіг один вояк загону "Білих нашивок". Уздрівши труп бойового товариша, він тільки-но торкнувся ногою його грудей, як раптом гучно зареготав, і той регіт серед шаленої стрілянини відбився далеко зловісною луною.

– Ура! Бандзай Японії! На коліна супостата! Смерть ворогу! Бандзай Н-ському полку! Ура! Ура! – вимахуючи гвинтівкою, байдужісінький до гранатних вибухів солдат верещав без угаву. У спалахах полум'я можна було впізнати, що то кричав Хоріо, солдат першого ступеня, збожеволілий від поранення в голову під час навальної атаки на гору Суншушань.

II. Шпигуни

Вранці п'ятого березня тридцять восьмого року Мейдзі в напівтемному штабі Н-ської кавалерійської бригади, розташованої після доблесної перемоги на постій у Цюаньчженчжу, штабний офіцер допитував двох китайців. Їх щойно затримав, підозріваючи в шпигунстві, вартовий з Н-ського піхотного полку, тимчасово приписаного до кавалерійської бригади.

Від канів[69] по приземкуватій китайській хатині ширилася приємна теплінь. Та від кольору покиданих жужмом на стіл шинелей, від дзенькоту острог на чоботях, що ступали по цегляній підлозі, над усім витала зловісна тінь війни. А фотографії гейш у європейських зачісках на білій запорошеній стіні поряд із приклеєними стрічками червонястого паперу здавалися водночас і кумедними, і трагічними.

У допиті китайців штабному офіцерові помагали ад'ютант і перекладач. Тільки-но запитання було перекладено, як китайці спішили відповідати. А надто трохи старший, з короткою борідкою, – здавалось, не дослухавши перекладу, він уже заходився пояснювати. Однак від тих пояснень у душі штабного офіцера дедалі більшала ворожість до китайців і жадоба довести, що вони таки шпигуни.

– Гей, солдате! – прогундосив він до вартового на порозі, що спіймав китайців. (Той піхотинець – не хто інший, як Таґуті з загону "Білих нашивок".) Таґуті стояв за ґратчастими дверима і приглядався до фотознімків гейш, але, наполоханий голосом штабіста, рішуче відгукнувся:

– Єсть!

– Це ти впіймав отих китайців? Коли? Добродушний Таґуті, наче з книжки, почав:

– Я стояв на варті край села під глиняною огорожею, з півночі, над шляхом, що веде до Мукдена. Оті китайці простували пішки з міста. Тож командир роти з дерева…

– Що-що? З дерева? – штабний офіцер здивовано витріщився.

– Еге ж, командир роти видряпався на дерево спостерігати. Тож з дерева він і наказав мені їх затримати. Та коли я готувався їх спіймати, отой з борідкою кинувся було тікати.

– І це все?

– Так, усе.

– Гаразд, ти вільний, – на розпашілому обличчі бригадного штабіста відбилася безпорадність.

– Якщо ви не шпигуни, то чого втікали? – аби розвіяти нудьгу, перекладач зумисне голосно передав офіцерове запитання.

– То ж звичайна річ, що ми поривалися втікати.