Жаби

Рюноске Акутагава

Я лежав на березі старого, порослого очеретом й осокою ставка, що кишів жабами.

По той бік ставу на вітрі злегка шамотіло листя струнких осик. А вгорі, у спокійному літньому небі, крихітною скалкою біліла хмарка. Дерева й хмарка відбивалися у ставку і здавалися ще прекраснішими.

Цілісінький божий день жаби невтомно вели своє ква-ква-ква, кум-кум-кум, кре-кре-кре… Як послухати, то могло видатися, що вони тільки скрекочуть. А насправді жаби палко дискутували. Адже не лише за часів Езопа вони вміли говорити.

Одна жаба, прибравши на листку осоки позу університетського професора, завела таку річ:

– Для чого вода? Щоб ми плавали. Для чого комахи? Щоб ми, жаби, ними годувалися.

– Так-так-так! – озвалося звідусіль. Поверхня води, в якій відбивалися і дерева, і небо, майже вся покрилася жабами, а тому схвальні вигуки були дуже голосні. Той жаб'ячий галас розбудив гадюку, що спала під осикою. Гадюка звела голову, глянула на ставок і сонно облизала язика.

– Для чого земля? Для чого дерева й рослини? Щоб робити нам затінок. Отже, уся земля наша, жаб'яча.

– Так-так-так!

Почувши вдруге схвальні вигуки, гадюка миттю напружилась і витягла батогом своє тіло. А потім, виблискуючи чорними очицями, заповзла між очерет і взялася пильно стежити за ставком.

Жаба на листку осоки на увесь рот і далі промовляла:

– Для чого небо? Щоб висіло на ньому сонце. Для чого сонце? Щоб огрівати наші жаб'ячі спини. Отже, небо наше. Взагалі немає жодного сумніву, що увесь світ належить нам: вода і дерева, земля і комахи, небо й сонце. Роз'яснюючи вам цю істину, я водночас складаю найщирішу подяку Господові, що створив для нас всесвіт. Хай славиться ім'я Боже у віках! – жаба повела лупатими, зведеними в небо очима і, широко розтуливши рота, повторила: – Хай славиться ім'я Боже…

Та не встигла красномовна жаба скінчити, як гадюка кинулась і проковтнула її.

– Ой лишенько! Ква-ква-ква!

– Ой лишенько! Кре-кре-кре! – залементували жаби у ставку, коли гадюка ховалася в очерет. Відколи ставок існує, такого переполоху, мабуть, ще не було. Та серед того зойку я почув голос якогось жабеняти, що хлипаючи проказувало:

– Вода і дерева, земля і комахи, небо й сонце – все наше, жаб'яче. А як же з гадюками? Вони також для нас?

– Атож, і гадюки для нас. Якби вони жаб не поїдали, то жаб ставало б дедалі більше й у ставку, – тобто у світі, – не було б вільного місця. А тому гадюки нас поїдають. Кожну з'їдену жабу слід уважати за жертву, принесену для нас. Що тільки є на світі – усе наше. Хай славиться ім'я Боже у віках! – відповіла літня жаба.

загрузка...