Витязь Янош

Шандор Петефі

Шандор Петефі "Витязь Янош"
(Скорочено)

Палає сонце так в степу несамовито,
Неначе чабана надумало спалити,
Йому ж усе одно, отому чабанові,
Бо він уже давно згорає від любові.

З кохання в чабана палає юне серце.
Отара за селом на вигоні пасеться,
Про вівці про свої забув чабан у cкpycі,
Розлігся у траві на латанім кожусі.

Як море надовкіл – і цвіту, і билини,
Але на квіти він і погляду не кине,
До тихого струмка, що поблизу хлюпоче,
Припали чабана закоханого очі.

Не до холодних хвиль,
що пропливають зблизька, –
Не зводить він очей з білявого дівчиська,
Очима ловить стан і золоте волосся,
І груди молоді — аж серце запеклося!

Підтикало дівча убогу спідничину,
Білизну у струмку полоще без спочину,
Коліна молоді біліють над водою,
Ох, Янчі бідний мій, не знався ти з бідою!

Потрапити в біду судилось, любі друзі,
Не іншому кому, а Янчі Кукурудзі, –
Бо дівчина в струмку, то Ілушка кохана,
Все щастя чабана, його сердечна рана.

"Ох, Ілушко моя, душа душі моєї!
З високої трави чабан озвавсь до неї.
Всі радощі мої з тобою, серце, злиті,
Перлино ти моя, єдина радість в світі!

Тернових віч своїх кинь промінець на мене,
Бо серце від жаги вже запеклось шалене,
З холодної води виходь мерщій на сушу –
І я в твої уста свою вцілую душу!"

"Ох, Янчі любий мій, до тебе вийшла б радо,
Але ж ти бачиш сам — білизну мушу прати,
Біда, як забарюсь допізна біля неї,
Нерідна ж я дочка у матері своєї"…

ІІ
А час не зупиняв свого швидкого кроку,
Вже й вечір зашарівсь над хвилями потоку,
І почала стара відьмиця лютувати:
Де ділося воно, дівча оте трикляте?

Розгнівалася вкрай — до сказу, до нестями,
Думки її лихі убралися словами
(І промовляла їх невесело чортиха):
"Як десь із парубком, їй не минути лиха!"

Ох, Ілушко, біда! Біда тобі, сирітко!
Вже люта відьма тут,
страшна — дивитись бридко,
Брудну роззявила свою пекельну пащу, —
І зник кохання сон, твій перший і
найкращий!...

[Поки Янчі був на побаченні, його вівці розбіглися. Розгніваний господар виганяє хлопця
дому.]

ІV
[Закохані потай зустрічаються перед розлукою, у розмові виливаючи свої жалі. ]
..."Ох, Ілушко, біда, і через те я блідну,
Що, може, я тебе востаннє бачу, бідну".
"Ні, Янчику, мовчи, не говори ні слова,
Мене страшить твоя незрозуміла мова!"...


[Блукання приводять Я нчі до хатини розбійників.]
... "Благослови вас Бог, добривечір, панове!"
Так Янчі розпочав з розбійниками мову.
Розбійники ту ж мить схопились за пістолі,
Отаман їх спинив, промовивши поволі:

"Гей, хто ти, хлопче, є, що нам усім на диво,
Через оцей поріг переступив сміливо?
загрузка...
Чи є в тебе батьки, а може, жінка й діти?
Боюся, що тобі їх більше не зустріти!"

І знову не злякавсь, не зблід хоробрий Янош,
Хоч від таких розмов несамохіть зів'янеш, –
Чабан наш не змінивсь ні трохи на обличчі
Й сміливо відповів розбійникові в вічі:

" ...Як хочете мені життя моє лишити,
То вже дозвольте ніч в цій хаті відпочити,
А ні — рішіть мене, пручатися не буду,
Боятися кінця — то личить страхопуду".

І він спокійно став свого кінця чекати,
Аж подив обійняв харцизів кодло кляте.
Отаман зголосив тут рішення раптове:
"Послухай, братику, іще й моєї мови!

Ти хлопець хоч куди — тебе я наскрізь бачу,
Сам Бог тебе створив розбійником на вдачу!
Життям не дорожиш, кирпату зневажаєш...
Що ж, хлопче, приставай до нас, коли бажаєш!

Грабунок — наш закон, ми кров ллємо, як воду,
Зате які скарби ми маєм в нагороду!
Он срібло в шаплику, 49 он кадуб повний злота...
Чудово будеш жить, аби була охота!"...

[Янчі не піддається на спокусу грошима, золотом.]
"...О Боже, що кажу! Навіщо нам розкоші?
Щоб я приніс тобі оці прокляті гроші?
На цьому золоті страхітні видно плями...
Не може щастя буть з кривавими скарбами!

Не доторкнусь до них... Геть, видиво шалене!
Ще серце в мене є і совість є у мене.
Ох, Ілушко, терпи сирітську долю вбогу,
Я й так тебе візьму, як матиму спромогу"...

VІІ
[Янчі зустрічається з гусарами і проситься в арм ію.]
" ...Хоч сам я з чабанів і, кажучи між нами,
Овечок пас своїх і знавсь лише з ослами,
Та родом я мадяр і не якийсь нездара,
А Бог створив коня і шаблю для мадяра!"

Багато він сказав словами командиру,
Очима ж висловив ще більше душу щиру,
Сам Бог його створив для бойової слави,
І командир сказав: "Ставай у наші лави!"...

Гарячий жеребець звивсь на диби над шляхом,
Коли схопивсь чабан на нього одним махом,
Він наче вріс в сідло,
тепер вже й землетрусу
Не вибити з сідла гусара Кукурудзу...

[ Мадярське військо вступає на війну з турками.]

ХІІ
Як сонце підвелось за звичкою на обрій,
То на землі мов сон побачило недобрий,
Хоч на його віку всіляко вже бувало,
Такого ще воно не бачило й не знало.

Сурмили сурмачі, гриміли барабани,
Мадярські вояки прокинулися рано –
Блищала сталь клинків, чекала їх робота,
І коней нашвидку сідлала вже кіннота...

І січа почалась, борня несамовита,
Чи лютих жеребців то стугонять копита,
Чи то стара земля від остраху трясеться,
Тривогою борні перейнята до серця?.

Пузатий той паша, роздутий з перепою,
Орду свою хотів приготувать до бою,
Але уже зачувсь копит навальний гуркіт –
Гусари, наче грім, ударили на турків.

Нелегко витримать було таку атаку,
Схитнулися ряди турецькі з переляку,
Кривавим потом вмивсь,
спізнався турок з горем –
Зелений степ розливсь в той день
червоним морем.

Оце був справді бій! Порубані й побиті,
Лежали купами грабіжники неситі,
Але вцілів паша — потвора товстопуза,
На нього й полетів наш Янчі Кукурудза...

З потворою зштовхнувсь він, начебто з горою,
І розколов пашу турецького надвоє:
Наліво впав один, а другий впав направо,
І закінчилась тим його вояцька слава.

Уся турецька рать, зазнавши тої втрати,
Урозтіч подалась, чимдуж давай тікати, –
І , мабуть, ще й тепер тікали б яничари,
Коли б не спромоглись догнати їх гусари!..

[ Янчі врятовує дочку короля.]

XІІІ
...Відважні рицарі, що вже втолили спрагу,
Примовкли при столах і втілились в увагу.
Король ковтнув вина, і Янчі Кукурудза
Почув такі слова вельможного француза:

"Коханої дочки шляхетний рятівниче,
Спитать твоє ім'я наказує нам звичай!"
" Я родом з мужиків і вівці пас у лузі,
Звусь — Янчі, й це ім'я не сором Кукурудзі".

Так Янчі відповів на королівську мову.
Замислився король, а там промовив знову:
"Тепер нове ім'я від мене ти дістанеш,
І зватимешся ти віднині — витязь Янош.

Тож слухай, витязю. Як личить твому стану,
В бою ти врятував дочку мою кохану,
Ти візьмеш з нею шлюб і матимеш дружину,
А королівський трон я задля вас покину"...

[Янчі, вражений виявленою йому честю, дякує королю, але відмовляється одружитися й починає розповідь про своє життя.]

ІV
"То з чого ж розпочать? А розпочну з початку –
І прізвища мого відкрию вам загадку.
Малим дитям мене знайшли у кукурудзі,
Тож Кукурудзою я звуся по заслузі.

Ґаздиня, що своїх дітей не дожидала
(Вона мені сама не раз розповідала),
Йшла присмерком колись додому через поле
Й побачила дитя в кукурудзинні голе.

Я так репетував, що тая добра жінка
Заплакала: "Невже загине ця дитинка?
Цить, хлопчику; не плач, тебе я тут не кину,
Нема в мене своїх, то матиму дитину".

Отож вона пішла до свого чоловіка,
А той на вдачу був людина просто дика, –
Коли мене старий побачив з нею в хаті,
Прокльони над столом запурхали строкаті.

Ґаздиня молода старого ґазду просить:
"Ну, батьку, не гнівись, погнівався — і доситъ!
Лишила б там його, на що було б це схоже?
Як уповала б я на милосердя Боже?

Не буде зайвим він, як виросте, в домівці,
У нас хазяйство є, свої воли і вівці,
Коли оце маля на ноги підведеться,
Наймати чабана вже вам не доведеться".

Чи так вона, чи сяк вламала чоловіка,
Та радість то була для мене невелика;
Коли я вже почав у лузі пасти вівці,
Мене ні разу він не гладив по голівці.

У будень — батоги, і добра лайка — в свято,
Як на мале хлоп'я, то й справді забагато.
От тільки й радості було — одне дівчисько
Жило в отім селі від мене дуже близько.

У дівчинки давно уже померла мати,
А батько тільки встиг нову дружину взяти,
Як сам, не знати й як, попав до смерті в сіті
І дівчинку лишив із мачухою в світі.

Та дівчинка була трояндою моєю,
В моїм гіркім житті я тішивсь тільки нею.
Як я любив її! Сусіди і сусідки,
Всі називали нас лише "сільські сирітки".

Іще хлоп'ям я міг для любої подружки
Всі ласощі забуть — і сирники, й ватрушки.
Ще ж більше я любив, як кожної неділі
Ми з нею бавились між дітьми на дозвіллі.

Підпарубком я став — нестримне і шалене
У грудях як вогонь спахнуло серце в мене.
оли я цілував її між трав і квітів,
Світ завалитись міг, а я б і не помітив.

Натерпілось дівча від мачухи лихої,
Хоч би тій відьмі Бог дав смерті нелегкої!
Я боронив її, були б ще гірші сльози:
Спиняли мачуху лише мої погрози.

В собачому житті не мав я відпочинку.
Поклали ми в труну лихого ґазди жінку,
Ту, що знайшла мене і долею хлоп'яти
Весь бідкалася вік, неначе рідна мати...

Господь пошкодував нам радості земної,
Маленької хоча б, гіркої і сумної, –
Я вівці розгубив, не мало — з півотари,
І ґазда мій прогнав мене дрючком з кошари.

Як гірко, сирота, прощавсь я з сиротою
Й світ за очі подавсь блукати самотою,
Тулявся по шляхах без хліба і без хати,
Аж поки не пішов, нарешті, у солдати.

Коханій не казав я в мить гірку розстання,
Щоб в серці берегла незраджене кохання,
Та й Ілушка моя спокійну мала душу,
Бо вірила, що й я кохання не порушу.

Отож забудь мене, красуне-королівно,
Я Ілушку свою кохатиму всерівно,
Й не буде у житті для мене важче втрати,
Хай навіть смерть сама мене не схоче брати"...

[Король дякує Яношу, дарує йому торбу з золотом, і той вирушає в морську подорож, прагнучи дістатися додому. ]

XVІІ
...Бурунилась глибінь, кипіло море яре,
ідкинуло його на хвилях аж під хмари,
Та Янош не злякавсь і не позбувся тями –
За хмару ухопивсь могутніми руками...

[Янчі рятується: хмара виносить його на суходіл.]

Спочатку восхвалив він благодать Господню
За те, що не пірнув навік в морську безодню.
Не згадував про скарб ні разу він в ті хвилі,
Ще добре, що душа залишилася в тілі.

А потім роздививсь по кам'яній пустелі –
Лиш гриф один в гнізді сидів на гострій скелі,
Він саме годував голодні пташенята, –
І Янош зрозумів, що й з чого починати!

Він сторожко підповз, щоб не злякать пташину,
І грифу, як в сідло, враз вихопивсь на спину,
Остроги в боки втис, примусив до покори –
І птах його поніс через долини й гори...

Перелетіли так вони країв немало,
І от одного дня — тут саме засвітало –
Наш витязь, що тримав за шию дужу птицю,
Побачив на землі свого села дзвіницю.

Скінчились темні дні і безпроглядні ночі!
Від радості сльоза спливла йому на очі.
А гриф уже стомивсь, бо й далина, й вітрище, –
І до землі спускавсь все нижче, нижче й нижче.

Заледве дихав птах, опали дужі крила,
На пагорбі він сів, бо вичерпалась сила.
Тут Янош з нього зліз, забувши власну втому,
Й замислившись, подавсь в своє село — додому.

"Кохана, — думав він, — тобі признатись мушу,
Що не скарби несу, а тільки вірну душу.
Я знаю, що й цього для тебе буде досить,
Не золота твоє, а щастя серце просить"...

[У рідному селі він дізнається про смерть коханої.]

XVІІІ
Чолом на край стола схилився Янош-витязь
І тяжко заридав, аж страх було дивитись,
І щось він говорив, і скаржився на долю,
І голос уривавсь йому з гіркого болю...

[ Глибокі страждання примушують його шукати нових пригод.
1 2