Сам Дука тим часом придивлявся до Давіде, але його спостереження давало не багато поживи. Брак випивки ще більше відчужував хлопця від світу земного. На запитання він більше не відповідав, тільки усміхався чи кивав головою, і блідість його посилилася, треба було дати йому підкріпитися, перше ніж депресія перейде всі межі.
— Нам пора.— Дука віддав Сару сестрі, щасливо уникнувши патьоків.
— А коли повернешся?— спитала Лоренца.
— Важко сказати. Я зателефоную.— Уже в машині він сказав Давіде: — Зробіть ще одне зусилля. Зараз ми підемо до перукаря, а потім заглянемо до бару, є тут по сусідству непоганий бар.
Хлопець усміхнувся і кивнув головою. У перукарні захотів поголитися й він, вони сіли у крісла поруч, у дзеркало Дуці було видно, як Давіде раз у раз приплющував очі; якби задрімав, це було б непогано.
Ну от, він таки задрімав.
— Цс! — шепнув Дука перукареві.— Ми цілу ніч провели в машині, він утомився і почуває себе не дуже добре. Хай поспить, тим паче, що клієнтів у вас не багато.
— Сьогодні не напружений день.— Перукар, людина кмітлива, бувала в бувальцях, лишив Давіде з однією намиленою щокою і закурив.
Дука загадав ще й підстригти себе. Молодий помічник, хлопець із Комо, не багато бачив у житті й не міг собі уявити, щоб клієнт заснув у перукарському кріслі, а втім розповів упівголоса, як сам одного разу заснув у Комо в кафе, випадок для нього такий незвичайний, що він запам'ятав його на все життя.
Після стрижки й гоління Дука завів розмову з перукарем, вряди-годи позираючи то на годинника, то на Давіде: з кожною збіглою хвилиною алкоголю ставало менше, а просвітління більше. Так Давіде проспав би, може, й до полудня, але о чверть на одинадцяту з'явився постійний клієнт, голосистий міланець, один з тих, кого любить показувати телебачення,— худий, кістлявий тип, вульгарний, аж багровий від вина,— і зарепетував:
— А ми — молодці, наша завжди візьме!
Отож Давіде прокинувся, зрозумів, що задрімав, і Дука побачив, як почервоніла його ненамилена щока. Одначе старий перукар уже був напоготові, що не кажи, чоловік досвідчений, ще й джентльмен, він доголив Давіде, і вони поїхали далі.
— Даруйте, що я завіз вас туди. У вашого перукаря, звичайно, краща публіка,— сказав Дука, але відповіді не почув. Він висадив його перед баром на вулиці Плінія.
— Це найкращий заклад у районі. Замовляйте, що хочете.
Поки Давіде пив подвійне віскі, лікар уникав на нього дивитися, сказав тільки:
— Пийте повільно, нам нема чого поспішати.
Сон і віскі трохи вивели його із заціпеніння. В машині хлопець озвався:
— Я для вас неабиякий тягар.
— Та певне,— сказав Дука, ведучи автомобіль.— Але ви мені симпатичний.
На майдані Кавура він звернув на Фатвбенефрателлі й припаркувався на вулиці Джардіні.
— Почекайте мене тут. Мені треба зайти до квестури. Лишаю вам навіть ключі від машини, але не забувайте, що я рам сказав сьогодні вранці: поки я з вами, ніяких вибриків. Якщо, повернувшись, не застану вас тут, почну шукати і маю надію, що знайду вже мертвого, бо якщо ви змусите мене розшукувати вас живого, я вам тоді не позаздрю. Але не здумайте волочитися й по шинках.
Давіде слухав без усмішки, тільки головою кивав. Мабуть, не втече — хлопець чесний.
При вході до квестури на Дуку, як удар, наринув спогад про батька. Щоразу, коли він хлопцем уходив з ним у цей під'їзд, перетинав подвір'ячко, піднімався сходами, проходив цим коридором, то в кімнатці, яка більше нагадувала комірчину, але яку батько величав кабінетом, старий незграбно кивав лівою рукою, пораненою колись ножем на Сіцілії, в бік стільця, чи радше ослінчика з дошкою замість спинки, й казав: "Сідай тут і роби уроки". Дука клав на коліна підручника, якого батько наказував приносити з собою, й поринав у читання, а коли мав щось писати, батько звільняв йому ріжечок власного столика, піднесеного ним у ранг письмового. Ось так у цьому приміщенні вивчав Дука основні розділи обчислення безконечно малих величин, хімії та планіметрії.
Але сьогодні він рушив іншим коридором, тихішим, безлюднішим. Коло дверей кабінету Карруа стояв самотній сержант. Людина тут нова, сержант, перш ніж упустити відвідувача, зажадав роз'яснень, збирався навіть обшукати його, але тут з'явився Карруа.
— Всіх докучників ти впускаєш, а як приходить мій друг — тримаєш його під дверима!— зарепетував він. Карруа не вмів говорити нормально, він або кричав, або мовчав.— Ну як там з Аузері?— загорлав він, як тільки-но зайшли до кабінету.
Дука розповів, як ідуть справи, й подякував за турботу.
— Робота трохи дивна, але мені до вподоби, хай тут і не все ясно.
— А що саме не ясно?
— Ніяк не віриться, ніби вся притичина в пиятиці. За цим криється щось інше.
— Що саме?
— Хтозна. Але щось таке, чим могла б зацікавитися й поліція. Пауза. Доктор Луїджі Карруа мовчки дивився на Дуку. Це був давній
батьків приятель — мабуть, коли він уперше отак глянув на Дуку, тому заледве минуло п'ять-шість років. Відтоді Карруа дивився на нього безліч разів, але Дука так і не навчився зносити цей погляд, щоразу почував себе ніби голим. Карруа був малий на зріст, не гладкий, а обважнілий за тридцятилітню службу в поліції; завдяки майже сивому, довгому і дбайливо зачесаному назад волоссю без залисин на лобі, він справляв ураження високопоставленого банкового службовця, а не поліцая. За винятком тих хвилин, коли він отак мовчки втуплювався в когось.
Цього разу Карруа проказав незвичайним для себе тихим голосом:
— Якби за це взявся твій батько, може, щось та вийшло б. Твій батько не давав маху ніколи.— Голос його знову зірвавсь на крик.— Але ж ти лікар, а не поліцай! Сім'я Аузері не може вчинити нічого, що вимагало б утручання поліції! — Тут задзвонив телефон, Карруа зняв трубку, послухав і вигукнув: — Ну от, знов за рибу гроші! — Він обернувся всім корпусом до Дуки.— Завжди мене величають доктор Карруа. А це хтось зовсім інший, а не я. Ось уже десять років торочу їм одне й те саме: Карруа, будь ласка, наголос на першому "а", а не
Карруа!" Як об стіну горохом, убили собі в голову — Карруа та й Карруа.
Дука всміхнувся. Як правильно вимовляти його прізвище було єдиною слабкістю цього чоловіка, таємною і незцілимою раною, оскільки люди інстинктивно казали Карруа й ніхто не здогадувався, що треба казати Карруа. Дука знову споважнів, зажурився. Ні, ця робота йому рішуче не подобалась.
— Якщо при лікуванні хлопця випливе щось протизаконне, що звелиш робити? Адже інженер Аузері — твій друг.
Цього разу крик залунав ще гучніше:
— Нічого не випливе, в сім'ї Аузері нема чому випливати! Ми ходили разом до школи, разом воювали, разом зістарілися в цьому жорстокому світі, і хоча його син не відзначається розумом, але на червоне він вулиці не перейде. А п'є тому, що йому бракує клепки. Зате ти такий мудрагель, що навчиш його навіть вичавлювати лимони.
Ну ось, тепер Карруа висловився зовсім відверто: не досить бути сином поліцая чи вихованцем високопоставленого чиновника квестури, бо якщо колеса вивернуться не туди, як це було з синьйорою Мальдрігаті, то розчавлять тебе самого, а йому, Дуці, не хотілося бути розчавленим удруге.
— Послухай-но мене, будь ласка. Я ні до чого не доскіпуватимуся: так ліпше. Та коли все ж випливе щось, я прийду сюди, піднесу його тобі на срібній тарілочці й розпрощаюся з цим усім. Не бажаю мати нічого спільного з людьми чи з обставинами, які стоять по той бік карного кодексу. Думаю, така вимога не надто надмірна?
Відповіддю Дуці був не звичний репет, а тиша. Збігло чимало часу, поки Карруа раптом підхопився й таки зарепетував:
— Ти ж, либонь, маєш якісь підстави думати, ніби є щось, що стоїть по той бік карного кодексу!
— Вважаю за краще тобі цього не казати, оскільки це, можливо, й не підстава,— різко й чітко відповів Дука,— але минулої ночі син твого приятеля пробував покінчити з собою — перерізав вени. Я впіймав його дуже вчасно, і тепер він там унизу, живий і здоровий, чекає на мене. Але хлопець його віку не шукає смерті, якщо для цього немає глибоких мотивів.
— А він нічого тобі не сказав?
— Ні, так само як уже цілий рік не каже рідному батькові, чому п'є, якщо до цього пороку його не привчили ні друзі, ні якась компанія. І що більше його про це розпитувати, то менше він тобі скаже.
— А скільки людей вкорочують собі віку без жодних причин!
— Давіде Аузері не зведена дівиця. Він чоловік, та ще й молодий. І він не якийсь недоумок, як гадаєш ти і як гадає його батько. Хоче померти — отже, має на те поважні причини, а поважні причини в чоловіка завжди мають відношення до закону. Сам я вже стикався з законом, ось чому й прийшов попередити тебе: як раптом виявиться щось недобре, я піду геть.
Репету не було. Карруа знов опустився в крісло.
— Маєш рацію. Хоч мені й не віриться, що ти щось там знайдеш, але якщо знайдеш — приходь негайно до мене, і я підшукаю тобі іншу роботу.— Провівши Дуку до порога, старий поліцай обійняв його.— Тільки не здавайся. Протримайся рік-два, потім тебе знову приймуть до колегії, і все стане на свої місця, ти ще молодий.
Дука кивнув головою. Він сам на це сподівався, хоч надія — це таємний гандж, якого нікому не дано позбутися.
— Дякую за все, що ти зробив для Лоренци,— сказав він, міцно обнявши Карруа.
Виходячи на вулицю Фатебенефрателлі, під кипляче, мов помазок у шикарному перукарському салоні, сонце, він думав, що як не побачить зараз Давіде на вулиці Джардіні, значить, допустився великої помилки. А проте мусив ризикувати, навіть коли йому не відомо, якою мірою можна довіряти хлопцеві й що той накоїв.
Давіде був на місці, походжав біля "джульєтти" в благенькому затінку під деревами. Дука побачив його ззаду, високого, масивного, і стало йому шкода. Так чи так, а хлопчина, мабуть, почував себе дуже нещасним.
— Дякую,— сказав йому Дука, сідаючи за кермо.— Зараз ми заскочимо до банку, а потім, ви вже даруйте, я повезу вас в одне невеселе місце. Хочу відвідати могилу батька.
У банку, татовому банку, йому оплатили чек інженера Аузері — і то чималенький. Оплатили без жодних ускладнень, хоча там знали, що він, Дука Ламберті, сидів за гратами і що його батько своїми заощадженнями приніс не багато прибутків цій фінансовій установі.
— Пізніше зупинимося в Музокко й вип'ємо чогось,— підбадьорив Дука хлопця.
В перший тиждень він не міг більше як утричі зменшити хлопцеві дозу алкоголю, з причини психологічного порядку: він хотів бачити Давіде нормальною людиною, а не спраглим пияком, який тільки й мріє про чарку.
Сільські цвинтарі, дуже зелені, обсаджені високими кипарисами, не надто пригнічують відвідувача.