Шість днів на роздуми

Джорджо Щербаненко

Джорджо Щербаненко

Шість днів на роздуми

Переклад Анатоля Перепаді

Розділ перший

Філіп Вейтон

Артур Джеллін працює в архіві центрального поліційного управління, і ми щиро приятелюємо з ним уже три роки, незважаючи на наші не дуже часті зустрічі.

Джеллін відзначається небуденною ввічливістю й вихованістю. Взагалі я не люблю людей церемонних, але підкреслена коректність і незмінна стриманість цієї людини просто підкупають. Скажімо, однією цигаркою його можна ще почастувати, зате другу він уже не візьме ні за що. Мовляв, гостинність гостинністю, але зловживати нею він ніколи собі не дозволить.

До нього додому більше приходив я. З ним та його дружиною, ще скромнішою, наскільки це взагалі можливо, ніж він сам, ми проводили цілі вечори, говорячи про судову медицину і про кримінальні загадки. В молодості Артур Джеллін вивчав медицину, але мусив піти на службу: не могли допомагати батьки. Він кинув університет уже перед самим захистом диплома. Усе-таки дивно, що він влаштувався на роботу в центральне управління поліції. Здавалося просто неймовірно, щоб така людина могла зжитися з юристами, криміналістами та поліцейськими. Але треба взяти до уваги: працював він в архіві, і найбільші злочини доходили до нього у вигляді самих документів. Я мимоволі йому співчував: це ж ради шматка хліба для сім'ї такій здібній і славній людині доводиться щодня в темному кабінеті підшивати судові справи.

Саме завдяки підказкам Джелліна поліція зуміла викрити двох моторошних убивць. І що ж — газети ніколи не називали його ймення, а начальство не виявило йому навіть і тіні вдячності. Навпаки, було таке враження, що воно ще й незадоволене, чого він лізе не в своє діло.

З часу нашої останньої зустрічі з Джелліном минуло вже кілька місяців, і я подумував про візит до нього. Аж це ввечері, йшла дванадцята, я саме строчив статтю про психічні розлади для наукового журналу, коли озвався телефон. Дзвонив Артур. Важко описати, як він був збентежений, що турбує мене так пізно. Даремно намагався я його заспокоїти за це кричуще порушення [6] етики. Зрештою після численних перепросин я зрозумів, що йому треба негайно побачитися зі мною. Я запросив його до себе й послав мого служника, щоб він відчинив браму. Артур незабаром з'явився.

Убраний у світло-сірий дощовик, він виглядав ще худорлявішим, ніж завжди. Високий, охайно зачесаний, бездоганний джентльмен, він всміхався мені доброю усмішкою, а мій служник допомагав йому скинути плащ з такою міною, що ніхто б не вгадав, приємно йому чи неприємно гостя роздягати.

— Добривечір, Артуре,— сказав я, кладучи йому руку на плече.— За ці кілька місяців ви ще постатечнішали.

Джеллін, злегка зашарівшись, відповів на моє привітання, титулуючи мене паном Беррою. Я не раз просив його називати мене просто Томмазо, це б мені зробило приємність, але, як і досі, мої старання були марні. Я був для нього паном Томмазо Беррою, відомим на всю країну психологом, і звертання до мене на ймення здавалося б йому недоречним. Зрештою довелося з цим примиритися.

Я посадив його в крісло, поставив на стіл пляшку коньяку й попросив пояснити, що його до мене привело.

— Я опинився на роздоріжжі,— почав він нерішуче.— Пробачте, що мені доводиться говорити про себе, а це не дуже ґречно...

— Певне, якась сенсація,— сказав я і налив йому чарку коньяку, знаючи, що трунок, бодай хоч трошки, додасть йому апломбу.

— Так ось... Ви читали відгуки преси на справу Вейтона?

— Ні,— відповів я.— Газет я майже не розгортаю.

— Пробачте, я й забув про це... Зрештою, якби ви навіть читали газети, могли б цієї замітки і не зауважити. її подано так, що вона не дуже впадає в очі.

— А про що там? — запитав я. Артур одним ковтком вихилив чарку.

— Справа дійсно незвичайна. Відомому акторові Філіпові Вейтону погрожують смертю.

Цю новину я зустрів цілком спокійно. Джеллін вів далі:

— Вейтон повинен умерти дванадцятого листопада, а сьогодні у нас уже сьоме, а точніше восьме, бо вже пішла перша.

— Повинен умерти? — перепитав я, тепер уже з щирою цікавістю.

Я вже звик до Артурової манери викладати події плутано і неясно. Вроджена сором'язливість перешкоджала йому формулювати думки чітко і виразно. Боячись нагнати на слухача нудьгу, він намагався обходитися мінімумом слів і часто ставав просто незрозумілим. Завдяки нашій дружбі, може, я був єдиним, [7] з ким Джеллін розмовляв вільно. Але цей вислів "повинен умерти" навіть для мене пролунав дивно.

— Бачте,— пояснив Джеллін,— шостого вранці першою поштою Філіп Вейтон отримав листа. А другого дня, теж зранку, надійшов другий...

З цими словами Джеллін вийняв з грубої шкіряної течки, яку завжди носив з собою, два аркушики паперу завбільшки з телеграфний бланк. Я уважно прочитав їх. Слова були написані од руки, великими літерами, посилач залишився невідомий. На першому стояло:

"Дорогий Вейтоне, приготуйся до смерті. Я уб'ю тебе дванадцятого листопада. Пам'ятай: дванадцятого листопада. Утекти тобі від мене не вдасться. Ф."

— Цього листа вручено шостого вранці,— пояснив Джеллін.— А ось другий лист, отриманий другого дня.

"Дорогий Вейтоне,— читав я,— приготуйся до смерті. Я уб'ю тебе дванадцятого листопада. Пам'ятай: дванадцятого листопада, вранці. Утекти тобі від мене не вдасться. Ф."

— Вони майже ідентичні,— зауважив я, повертаючи їх Артурові.— У другому міститься уточнення: "вранці"... Сподіваюся, що Вейтон не дуже схвилювався...

— Не схвилювався! — вигукнув Джеллін і, переляканий своєю нестриманістю, додав швидко: — Пробачте мені, але Вейтон більш ніж схвильований. Він упадає в усе більшу паніку. Загроза смерті не дає спати йому, а разом із ним і центральному поліційному управлінню, куди він і його рідні дзвонять по двадцять разів на день. Сьогодні вони дзвонили вже вісім разів, щоб довідатися, чи ми спіймали автора листів. Поки ми не викриємо винуватця, Вейтон не зможе нормально жити. Ми приставили до нього двох співробітників, які бережуть його вдень і вночі, але він запевняє, що цього недостатньо: він так і не може спати.

загрузка...

— Ви ж бо по собі добре знаєте,— сказав я,— той, хто справді готується вбити, не лізе на рожен і не посилає анонімок, він тільки йде і вбиває. Просто комусь дуже хочеться пошарю пати нерви Вейтону, а він на це й піддається.

— Атож,— озвався Джеллін,— саме так пояснювали йому і ми, коли він прийшов з першим листом до нашої централки. Але він майже в нестямі. Усе товче, що його дванадцятого листопада вб'ють.

— Що й казати, одержувати отакі листи не вельми приємно. Чого він так знервувався, мені цілком зрозуміло... Але, пробачте, на початку нашої розмови ви заявили, що стоїте на роздоріжжі. Як вас розуміти? [8]

Почувши це запитання, Джеллін почервонів.

— А от як...— сказав він.— Може, я вам здамся дещо нескромним, але мені вдалося здобути маленьку перемогу.— Тут він, заохочений моїми жестами, одсьорбнув коньяку і вів далі: — Як ви знаєте, кожна судова справа складається з протоколів допитів, описів огляду місця злочину, експертиз, викладених на десятках сторінок,— усе це я потім упорядковую для архіву. Протоколи ведуться співробітниками звичайно нашвидку — так їм кортить скоріше закрити справу. Я вже давно просив управління дозволити мені переглядати ці показання ще до того, як підшивати: все-таки можна зайвий раз переконатись у вірогідності тих чи інших свідчень. Звісно, не всі, а лише ті, які, на мою думку, суперечливі. І ось тиждень тому начальство моє нарешті дало на це дозвіл. Отож тепер, коли до архіву надходить якийсь документ і я вловлюю в ньому якісь неясності, то я починаю перевіряти подані в ньому відомості. Якщо це протокол допиту, я допитую свідка ще раз, якщо йдеться про огляд місця злочину, то я проводжу його знову. І так далі...

Тут, вражений власною красномовністю, Артур Джеллін замовк і засоромлено глянув на мене.

— Любий Артуре,— сказав я радо,— то це ж чудово. Так невдовзі начальство зрештою оцінить вас по заслузі.

— Ради Бога! — вигукнув Джеллін, соваючись у кріслі, заклопотаний, але й радий від почутого.— Так от я поясню, чому я дозволив собі турбувати вас о такій пізній порі: мені треба піти до Вейтона додому.

— Зараз? Посеред ночі? — поцікавився я.

— О другій ранку,— уточнив Джеллін.— Я хочу перевірити рапорт, одержаний від одного зі співробітників, приставлених оберігати актора. Даруйте,— вів далі він піднесено,— але я знаю, що Вейтон взагалі не виходить з дому, не лягає ввечері в постелю, а проводить ніч у кріслі перед каміном. Дружина намагається його заспокоїти, і в результаті доходить до сварки. Двоє шуряків просто сміються з нього, а отриманий мною звіт зводиться до однієї лаконічної фрази: "Нічого особливого не помічено". Інакше як халатністю це не назовеш. У сумлінно складеному рапорті повинен навіть згадуватися кожен рип стільця... Ось чому я вирішив сам піти до дому Вейтона і заступити там співробітника на посту. Його зміна закінчується якраз о другій.

— Усе це цікаво, але...— Я глянув і прочитав в його очах, що він прийшов до мене, аби запропонувати піти разом.— А можна туди піти і мені? Такого роду справи мені вельми цікаві. Я давно мрію написати книжку про психологію злочину.

— То ви згодні піти зі мною? Я саме для цього сюди і явився! Я маю дозвіл брати з собою одібраних мною осіб. Можна вскочити в халепу. А потім капітан Сандер вас знає... [9]

— А що — завдяки вам добре розважуся,— сказав я.— Котра година?

— Лише пів на першу,— відповів Джеллін.— Але, якщо вам цікаво, перш ніж вирушити туди, я хотів би ознайомити вас з усім, що стосується цієї справи.

Ми розмовляли до пів на другу, проглядаючи різні документи, пов'язані зі справою Вейтона. Артур обходився з ними, мов з реліквіями. Лежали вони в десяти окремих папках під грифом "Службова справа" і містили матеріали стосовно челяді Вейтона і, звичайно, його самого. Фігурувала в них дружина актора Матільда Чезлі, її двоє братів — Альберт і Френсіс Чезлі і службовці, три-чотири особи з театрального світу, імпресаріо, колеги актора. Папки містили всі можливі відомості про кожного, починаючи з дати народження, усіх адрес, які змінювалися за довгі роки, і закінчуючи характером і розміром прибутків. Це був основний слідчий матеріал: наслідок показань свідків і огляду місця можливого злочину, проведених від дня подачі скарги Філіпа Вейтона.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: