Приватна Венера

Джорджо Щербаненко

З італійської переклав Анатоль ПЕРЕПАДЯ

РОМАН

ПРОЛОГ

— Як вас, скажіть, величати?

— Антоніо Марангоні, я тутешній, із сироварні Луаска, ось уже п'ятдесят років їжджу до Рогоредо велосипедом.

— Не варто гаяти час на це старе луб'я, вертаймося до редакції.

— Це ж він знайшов дівчину, може дати опис. Не доведеться їхати в морг марудитися.

— Я бачив, як її клали на ноші. Вона була вдягнена в голубе.

— В голубе... А волосся?

— Волосся темне, але не чорне.

— Темне, але не чорне...

— Мала сонцезахисні окуляри, величезні, круглі такі.

— Сонцезахисні окуляри, круглі...

— Волосся розкуйовдилось і затуляло обличчя, годі було щось розгледіти.

— Проходьте! Чого ви тут не бачили?

— Ай справді: чого ми тут, як каже поліцай, не бачили? Гайда до редакції.

— Проходьте! Проходьте! Уроки прогуляєте!

— Звідки стільки дітлашні?

— Я ще здалеку відчув дух крові.

— Говоріть, говоріть, синьйоре Марангоні!

— Такий млосний дух...

— Ще б пак — вона вся спливла кров'ю.

— Це вигадка, скільки часу минуло! Ми під'їхали сюди пікапом.

— Ми вас слухаємо, сержанте!

— Всю інформацію одержите в квестурі, я тут воюю з дітлашнею, мені не до інтерв'ю. Але дух крові — це вигадка.

— Ніяка не вигадка, в мене нюх, як у собаки. Я спинився, щоб не в'їхати в мокре, а велосипеда поклав на землю.

— Говоріть, говоріть, синьйоре Марангоні.

— Підійшов до кущиків, ось оцих, і побачив черевик, цебто ногу.

— Проходьте, не спиняйтеся, чого ви тут не бачили? Порожня галявина, та й годі!

— Спочатку я вгледів лише черевик і нахилився його підняти, коли дивлюсь — аж він на нозі.

— Альберта Раделлі, двадцять три роки, продавщиця, знайдена в Метано-полі, під сироварнею Луаска, труп виявив о пів на шосту ранку синьйор Антоніо Марангоні. Голубе вбрання, темне, але не чорне волосся, круглі окуляри, передам дані телефоном і повернуся по тебе.

— Коли второпав, що черевик на нозі, в мені все так і похололо. Я розсунув кущі і одразу зрозумів: вона мертва.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ 1

Навчений трьома роками ув'язнення збавляти час, Дука Ламберті лише перші десять хвилин просто курив, та й годі. А коли недопалок опинився на жорстві, в голові йому майнуло, що кількість камінців на алеях і доріжках саду становить скінченну величину. Кількість піщинок на всіх пляжах світу так само можна підрахувати, вони теж становлять скінченну величину, хай би якою величезною вона здавалась. Отож Ламберті втупив очі в землю і заглибивсь у підрахунки. В середньому на п'ять квадратних сантиметрів припадає по вісімдесят жорствинок; обрахувавши на око поверхню стежин, які збігали до вілли, він дійшов висновку, що вся маса камінців, на перший погляд нескінченна, складала мізерне число в мільйон шістсот тисяч з припуском плюс-мінус десять відсотків.

Зненацька жорства зарипіла, й Дука Ламберті звів голову: од вілли до нього йшов найбільшою алеєю чоловік; поки він підійде, можна зіграти в ще одну гру. Отож, сидячи на бетонній лаві, Ламберті нахилився й набрав жменю камінців. Гра полягала в тому, щоб угадати: по-перше, скільки набралося цих камінців — парне число чи непарне, а по-друге, більше чи менше від якогось певного числа, наприклад, двадцяти. Для виграшу треба було вгадати і те і те. Цього разу він згадав: камінців у жмені до пари і їх не набереться двадцяти. Розтуливши долоню, підрахував: камінців було вісімнадцять, отже, він виграв.

— Пробачте, докторе Ламберті, що змусив вас чекати.

Голос у чоловіка, який підійшов, був урочистий і втомлений, наче в обтяженого владою імператора, холоші тісно облягали худі литки — штани молодіжні, але чоловік виявився немолодий. Дука Ламберті звівся, щоб потиснути подану, як добре знайомому, руку. То був низенький кремезний дідок, стрижений під нулівку, чисто виголений, його невеличка рука була наче сталева.

— Добривечір,— сказав той малий імператор. — Дуже приємно. В'язниця навчила Дуку уникати зайвих слів. На суді, поки небога синьйори

Мальдрігаті жалілася, оплакуючи вбиту тітку й оминаючи мовчанкою вспадко-вані мільйони небіжчиці, він хотів був утрутитись, але адвокат розпачливо шепнув йому на вухо, щоб мовчав, аби не випливла правда, бо правда — це смерть, а вона така страшна, як правда судова, юридична. І навіть життєва.

— В Мілані жахлива спека,— промовив, сідаючи поряд на бетонну лаву, чоловічок. — Зате тут, у Бріанці, завжди прохолодно. Ви Бріанцу знаєте?

Його викликали сюди, звичайно, не для того, щоб обговорювати переваги місцевого клімату, але якщо співрозмовник не квапився з відповіддю, то, певне, хотів просто заспокоїтися.

— Знаю,— відповів Дука Ламберті. — Яв дитинстві об'їжджав велосипедом ці місця — Канцо, Ассо, озеро.

— Велосипед... — озвався старий. — Я теж замолоду катався тут на велосипеді.

На цьому розмова нібито зачахла. В садку темніло, у віллі засвітилися вікна, по той бік вілли пронісся туристський автобус, зігравши на клаксоні майже вагнерівську фразу.

— Приїжджати сюди стало немодно,— повернувся до своєї думки старий. — Усі рвуться на Лазуровий Берег і на острови, хоча тут, у Бріанці, за півгодини їзди від Мілана, повітря як на Таїті. Просто людей вабить якнайдалі від дому. Якщо пляж поряд — значить, ніяких красот. Ось і для сина мого рідний дім став наче якась в'язниця: коли я запропонував йому приїхати сюди, він сприйняв це за покарання. Може, має рацію: тут прохолодно, але нуднувато.

Сутінки густішали, від чого освітлені вікна будинку ніби розгорталися. Старий сказав уже іншим голосом:

— Докторе Ламберті: вам передали, чому я просив побачитися з вами саме

тут?

— Ні,— відповів Ламберті. Йому цього не передавали, пояснили лише, що цей чоловічок, на око такий скромний, такий простий, насправді — один з п'яти найкращих фахівців з пластичних мас, інженер П'єтро Аузері, п'ятдесят п'ять років, здатний творити дива. Різновид пластмаси, аузероло, названо на його честь; до того ж має три дипломи, грошей у нього, мабуть, кури не клюють, але формально вважається людиною вільної професії.

— Я думав, вам натякнули. — Втома в голосі старого де й поділася, голос став владний, міркуванням про клімат і туристичні принади настав край.

— Мені сказали, що ви можете дати мені роботу.

Що далі темнішало, то більше вікон засвічувалось у віллі, їхня бліда стяга прорізала глибину саду.

— Саме так, це справді робота,— погодивсь Аузері.— Може, ви здивовані, чого ця розмова відбувається надворі? Бачте, там, у домі, мій син, і буде краще, коли ви його побачите уже після всього.

загрузка...

— Мені байдуже, як вам завгодно. — Старий подобався Дуці, зразу видно справжню людину. Останніми роками, у в'язниці і поза нею, він навчився розрізняти хто є хто, нікчему виказував навіть сам запах, або пальці рук, або волосинка брови.

— Ви — лікар? — озвавсь Аузері.

Дука Ламберті відповів не зразу, а лише по довгій паузі, коли темрява ще погустішала.

— Колишній лікар. Вам же це, мабуть, переказали?

— Авжеж,— підтвердив Аузері.— Отже, лікар... Власне, мені й потрібен саме лікар.

Дука Ламберті полічив, скільки вікон світилося. Вісім — чотири на першому і чотири на другому поверсі.

— Я позбавлений прав. Навіть уколів не можу робити. Більше того — заборона стосується саме уколів. Вам цього не сказали?

— Мені відомо все, але це не має значення. О, розмова ставала цікавою. Дука заперечив:

— Якесь значення та має. Вам потрібен лікар, а ви берете вигнанця, що не має права навіть таблетки аспірину прописати!

— Це не так,— відповів імператор увічливо, але владно. В пітьмі він простягнув пачку сигарет: — Курите?

— А ще я каторжник, три роки відсидів. — Дука взяв сигарету, і Аузері дав йому припалити. — За вбивство.

— Знаю,— промовив Аузері. — Це теж не має значення.

Ого, виходить, для нього не має значення нічого.

— У мене син алкоголік. — Аузері теж запихкав сигаретою. — Він зараз в отій кімнаті на другому поверсі, там вікно світиться. Мабуть, зумів приховати пляшку віскі і зараз цмулить, поки ми тут.

Ага, голос зрадив: ось що для нього мало значення — син.

— Йому двадцять два роки,— сказав Аузері. — Майже двометрового зросту, а вага під дев'яносто кілограмів. До минулого року не завдавав мені великого клопоту, бентежила тільки його тупоголовість. Улаштувати сина я в університет не міг, він ледве школу закінчив, атестат зрілості я для нього просто купив. Такий несміливий і слабохарактерний. Як кажуть міланці: здоровий бельбас, а дурний. — Журливий голос Аузері здавався породженням навколишньої пустки й пітьми.

— Але мене хвилювало не це,— вів далі Аузері. — Я зовсім не мрію про сина-генія. Коли йому виповнилося дев'ятнадцять, я влаштував його працювати в Монтекатіні. Там він перебрав усі посади, переходив з відділу до відділу, науку не дуже засвоїв, але лямку якось тягнув. А оце торік, треба ж такому статися, запив. У перші місяці ще крився з тим ґанджем, спізнювався на роботу, а то й прогулював, аж поки довелось його взяти під домашній арешт — не пускати ж його до Монтекатіні з пляшками віскі, знаєте, такі плескаті, в кишенях. Ви мене слухаєте?

О, в'язниця навчила Дуку і слухати, співкамерники любили розповідати довжелезні й прикрашені історії свого життя, в цих історіях вони були завжди такими невинненькими, до падіння їх доводили жінки, на кожного Авеля знаходився Каїн, а на Адама — Єва. А от інженерова історія здавалась інакшою, в ній було стільки болю та людяності, від неї не відмахнешся.

— Слухаю уважно,— відгукнувся Дука.

— Я вам дещо розтлумачу,— промовив Аузері. Голос у пітьмі лунав так само владно, але в ньому з'явилися нотки педантизму. — Мій син напивається тричі на день. До сніданку він уже під хмелем, за столом нічого не бере в рот, лише сидить і куняє. На обід набирається вдруге, а потім спить аж до вечері. Щось там з'їсть, але після третьої чарки спиртного знову засинає в кріслі. Ось уже майже рік, коли я тільки не обмежую його матеріально, щодня повторюється та сама картина.

Щоб оце так пиячити в двадцять два роки, треба було мати талант.

— Гадаю, ви попрацювали, щоб віднадити його від чарки. — Дука ще не збагнув, чого від нього хочуть, але намагався бути люб'язним. — Ізолювали від дружків, від почарківців.

— Мій син не дружить ні з ким,— відповів Аузері,— і ніколи не дружив, навіть у школі. Він у мене одинак, я овдовів одинадцять років тому, але, попри всю свою зайнятість, не передоручав його гувернанткам і наставникам.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

загрузка...