Приватна Венера

Джорджо Щербаненко

Сторінка 16 з 32

Бракувало лише того, що є навіть у найубогішій оселі і чого не можеш назвати, чого, мабуть, зовсім не існує, але всі відчувають його. В готелі навіть рухаєшся інакше, ніж у власному домі, і дивишся на світ інакше і, певне, думаєш інакше. І тоді Дука наважився: адже так обтяжливо було провести тут вечір з Давіде, ніби й присутнім, але думками заблуканим через мінімальне алкогольне узливання. Треба поговорити хоч по телефону,— не так подумав, як інтуїтивно відчув Дука, ніби прозираючи темне майбутнє.

Він сів на ліжко біля тумбочки, на якій стояв телефон, запитав через довідкову номер Лівії Уссаро, знов поклав трубку і задумався. Йому видно було профіль Давіде, сумний і зляканий, а посеред столу — пляшку "фраскаті", вона стояла на великій срібній таці, мальовничо обгорнута серветкою найтоншого полотна. Було вже запізно телефонувати приватним особам, та ще й незнайомим, до того ж за рік Лівія Уссаро могла переїхати, померти, емігрувати до Австралії, нині всі події летять летом, ех!..

— Алло! Мені, будь ласка, Лівію,— сказав він, почувши жіночий голос — голос уже літньої людини.

— А хто говорить?

— Дука,— відповів він просто, наче добре знайомому співрозмовникові.

— Дука? — перепитала жінка.

— Так, Дука.

Мовчанка. Жінка відійшла від телефону, не дуже вірячи цьому імені, більше схожому на аристократичний титул. Вона була не оригінальна, у школі Дуці доводилось чубитися з якимсь однокласником: "Твій старший брат, виходить, грандук або архідук?" У відповідь дотепник чув: "А ось хто!" — і діставав копняка в колінну чашечку чи в гомілку. Так порадив Дуці діяти батько.

— Лівія?

Мабуть, це була вже вона, її "алло" пролунало тихіше, але набагато юніше.

— Так, це я, але даруйте, щось не пригадую...

Це була вона, отже, вона таки існувала, існувала у плоті. І ця Лівія Уссаро вимагала, щоб її цікавість було задоволено.

— Це ви повинні дарувати мені. Ви не можете пригадати мене тому, що ми з вами ніколи не зустрічалися.

— Будь ласка, назвіть мені ще раз ваше прізвище! Скільки холоду й скільки вибухової нервозності!

— Гаразд, але воно вам не багато скаже. Просто, мені б хотілося поговорити з вами про одну особу, знайому нам обом.

— Прошу назватися ще раз, інакше я покладу трубку.

Скільки в світі затятих бюрократів, починаючи від Маскаранті, який занотовував геть усе, закінчуючи цією Лівією, яка намагається з'ясувати якісь чотири чи п'ять складів, ім'я і прізвище,— а він же міг би відрекомендуватись як Ораціо Кокліте, і що це змінило б?

— Мене звати Дука Ламберті, але ви мене не знаєте. Зате ми обоє знайомі з однією особою...

Цього разу вона не дала йому договорити.

— Стривайте, це ім'я я чула... Авжеж, ви — мій кумир, я була така наївна тоді, поклонялася стільком кумирам, нині їх лишилося обмаль, і серед них ви, єдиний у пам'яті...

Він поглянув на носаки черевиків; черевики з ногами всередині — це реальність, і вони мали його переконати у реальній розмові, з жінкою, яка називала його своїм кумиром. У якому ж це розумінні? І з якої б то речі?

— ...Три роки тому ви змусили мене кричати в залі суду: "Ні, ні, ні, ні!" під час читання вироку, і мене вивели геть із зали й протримали дві години в якійсь кім натчи ні, усе допитуючись, хто я і чи справді я така, а не така, а я все приказувала: "Це ганьба, ганьба, ганьба, ви неправильно засудили його!" А вони у відповідь: "Синьйорино, заспокойтесь, а то ми заарештуємо вас за образу суду". І я повернулася додому в сльозах, я була присутня на всіх засіданнях, казала всім, що вас треба виправдати, що ви ні в чому не винні, що вас, навпаки, треба нагородити, я сперечалася з усією публікою в кулуарах.

Природно, вона була багатослівна, але звучання її тихого, схвильованого голосу не викликало роздратування, яке почуваєш від жіночого цокотіння. А потім, Лівія говорила речі, зовсім несподівані для нього, речі, яких він ніколи не сподівався почути від когось, щось зовсім інше, ніж могли йому сказати батько чи сестра. Він виявився кумиром. У нього була шанувальниця, хоч, може, й одна-єдина.

— Потім я забула ваше ім'я, і мені соромно за це. Ви навіть не уявляєте собі, скільки я сперечалася на тему ейтаназії, і всі були проти. Як же вони пишалися своїми принципами! Принципові люди шанують людське життя, принципові люди надягають смокінг чи фрак, щоб іти в Ла Скалу.

— Лівіє, я вам дуже вдячний.

— Ох, пробачте, в мене язик без кісток, але це ж рідкість — спілкуватися з такою розумною людиною, і тому я не тямлю себе від щастя. Але ж ви, мабуть, подзвонили мені з якоїсь причини...

— Так. Я хотів би поговорити з вами про одну особу, вашу знайому — Альберту Раделлі.

На тому кінці дроту запала раптова тиша.

— Але не зараз. Якщо вас улаштовує, десь найближчими днями. Знову мовчанка, але Лівія була, він відчував цю жінку, хоча не чув навіть її

віддиху.

— Для мене це дуже важливо, і ви б могли подати мені неоціненну допомогу.

І нарешті у відповідь голос, такий самий тихий, такий самий теплий, і хоч і не педантичний, але близький до цього, можна сказати — професійний, оце воно.

— Бачте, є багато чого такого, що мені не до вподоби, і Альберта в числі того, що мені до вподоби найменше. А проте як усе, що мені не до вподоби, я хотіла б відбути це не відкладаючи.

— Зараз?

— Негайно.

— Де ми можемо зустрітися?

— Тут, на вулиці Плініо, під моїм домом у барі. Я вас упізнаю відразу: на суді я дивилася на вас годинами. Скільки часу вам потрібно, щоб добратися?

— Десять хвилин.

Життя — це кладезь чудес, у ньому є все: лахміття, діаманти, різанина і — Лівія Уссаро. Дука поклав трубку дещо ошелешений, ніби хильнув зайвого; до речі, він і налив собі півсклянки "фраскаті", глянув на Давіде, чоловіка неживого, хоч на вигляд і не мертвого, й відчув на мить якусь кволість.

— Мені треба йти, але я скоро повернуся. Я знаю, вам од вина недобре, тому пришлю в номер пляшку віскі, щоб ви краще зносили самотність і ніч. — Хлопцеві й справді було важко. — Будьте розважні, Давіде: що менше вип'єте, то ліпше.

Цей дозвіл був помилкою не тільки з медичного, а й із психологічного погляду. Проте Дука й цього разу вирішив ризикнути, найменше йому хотілося, щоб Давіде за його відсутності попивав потайки. Якщо йому притьмом закортить, хай п'є з його дозволу.

Дука пішов. Зараз він побачить Лівію Уссаро у плоті. Яка вона — навіть не намагався собі уявити, йому чогось здавалося, що має бути висока на зріст.

2

Лівія й справді була високого зросту. Вона чекала його на порозі бару, і йому навіть здалося, що тільки-но він виліз із "джульєтти", вона порвалась йому назустріч, прудконога й бистроока, наче побачила найщирішого приятеля. Через десять хвилин не було в нього на світі подруги ближчої за неї.

— Тут ми можемо поговорити спокійно. Це єдиний у районі бар без телевізора й піаноли, отож увечері тут зовсім малолюдно.

Лівія мала чорне волосся, зовсім чорне й натуральне. Підстрижена була коротко, коротше за тих чоловіків, які носять довге волосся, якщо тільки всі вони вважають себе чоловіками, й навіть коротше за тих чоловіків, які носять нормальне волосся й ходять до перукарні щодва тижні. У жінок Дуці подобалися довгі зачіски, але він бачив, що їй і коротка личить.

— Ви наговорили мені стільки слів... — Дука мало не бовкнув "утішних", але язик не повертався це сказати. Отож він осікся.

— Я сказала тільки тисячну частку того, що мені вже давно хотілося сказати. Але ви збиралися поговорити зі мною про Альберту, отож ближче до теми.

На ній був темно-зелений костюм, який Дуці дуже сподобався: гладенький, глухо закритий, але зовсім без рукавів. Шкіру мала засмаглу, але нормальною засмагою, а не як папуаска, і личко її не лишилося блідим, як у тих дівчат, що не засмагають. Уся ця зелень, ця бронза, ця чорнота волосся чудово вписувались у бар золотої барви, де стіни були обшиті золотавою пластмасою, навіть стойка й круглі столики м'яко відсвічували старим золотом.

— Два пива.

У барі вони були єдині відвідувачі, навіть бармен, обслуживши їх, зник. Замість кондиціонера тут працював великий вентилятор з довгими дерев'яними лопатями, надаючи приміщенню екзотичного колоніального вигляду, та й прохолоду він наганяв краще.

— Альберта покінчила з собою рік тому. Що саме ви хочете знати про неї? — Лівія взяла одразу бика за роги, а що Дука не відповів їй одразу, повела далі: — Можу уявити собі, як ви з нею познайомилися. Якось увечері ви подалися в кіно самі, просто у вас не було іншої змоги розважитись, і встигли на останній сеанс, ви запаркували машину й роззирнулися навкруги, ще не зважившись, входити чи ні, і тут ви помітили її, вона стояла, начебто розгублена, біля входу до кінотеатру. Це могла бути дівчина, до якої не прийшов наречений, домовившись про побачення в кіно, або вона чекала на подругу, яка теж чомусь не прийшла. Чоловік, перш ніж наважитися піти в кіно самому, ладен спробувати щастя. Отож ви їй посміхнулись і вона, приємно здивована, також посміхнулась у відповідь. Тоді ви підходите до неї, говорите якісь компліменти, якісь дотепи, а все інше легко собі дофантазувати.

— Я не був знайомий з Альберто Раделлі.

З цією дівчиною краще було не гратися в кота-мишки. Обличчя її витяглося.

— По телефону ви сказали, що знали Альберту.

— Непрямо. Мені багато розповідали про неї. — О, дуже багато!

— Мені двоєдушність ніколи не подобалася. От уже чого я не могла сподіватися — що ви двоєдушний. Не змушуйте мене розчаровуватись. Лікар, який не побоявся піти на ейтаназію, не може бути непевним типом. Чому ви цікавитеся Альбертою? Або ви скажете мені все по щирості, або мені доведеться одразу ж попрощатися.

Вона діяла надто по-кантіанському, в її словах крилися категоричні імперативи і пролегомени, з допомогою яких метафізика намагалася зійти за науку. Проте виклик було кинуто, і Дука мусив відповідати по щирості. Він пішов навіть ще далі — прихопив з собою маленьку шкіряну теку і, хоча ці зображення не були для публічного огляду, показав дівчині знімок Альберти.

Лівія Уссаро позирнула на фотографію.

— Я їй рішуче сказала: "ні".

Дука вважав себе за людину, кмітливу, але не зрозумів її. Доводилося чекати роз'яснення.

— Альберта призналася мені, що є один тип, який платить тридцять тисяч лір за кілька фотографій такого штибу, і я відповіла їй — ні.

13 14 15 16 17 18 19

Інші твори цього автора: