— Дука поглянув на Давіде: той сидів спиною до них і дививсь у вікно. — Третя особливість — фотографовані чомусь не професіональні повії, звичні до такої роботи. Подивіться на пози: в еротиці вони не дуже розуміються, особливо блондинка. Брюнетка краща, в ній щось є, але ж вона аматорка. Зате в блондинці стільки вульгарності,#несмаку.
Карруа слухав, тим часом перебравши з півтора десятка фотографій.
— Ну що ж, аналіз доволі слушний.
— І останнє: якій меті могли служити понад п'ятдесят знімків такого характеру? Це вже твоє завдання. Але є тут одна ще важливіша обставина, принаймні мені так здається. — Дука знову взяв жовтий конверт і вийняв з нього інші папірці. — Коли дівчина лежала на луках і різала собі вени, вона мусила скористатися чимось гострим. Отож могла вчинити одне з двох: якщо мала сильну волю і самовладання, то поклала ріжучий предмет у сумку, а якщо вже була в стані шоку, то впустила його, загубила десь коло себе або просто затисла в руці. Так ось, у протоколі поліцая про жодний ріжучий предмет не згадується. Так само в опису речей, які лежали в сумці дівчини, не відзначено нічого гострого. Навряд щоб вона пустила собі кров першим-ліпшим предметом, підібраним на луках, де сховалася. Ну, скажімо, кришкою від консервної бляшанки, колючкою, скалкою скла. Але якщо навіть припустити це, то таке припущення спростовується висновком судового лікаря: надріз зроблений рівно й акуратно. Консервною бляшанкою чи скалкою так не вийде.
Карруа погортав аркушики досьє.
— Ось як звучить це місце в протоколі: "...повний опис знайденого в тому місці, де було виявлено труп названої Альберти Раделлі..." Вони-то шукали, звичайно, але не знайшли нічого, що ріже, якщо тільки якесь лезо не втекло само собою.
Вони перезирнулись. Обидва добре знали один одного і могли довіряти один одному. Дука сказав:
— Кинути таке обвинувачення поліційним агентам комісаріату Метанополі ти не можеш. Якби трапилася якась гостра річ десь у радіусі тридцяти метрів, вони б її неодмінно знайшли і згадали б в опису. Невисокої ж ти думки про поліцію.
— Твій батько завжди мені це казав, ще й ображався. Вони посміхнулись, але якось криво. І тут Карруа згадав:
— Здається, ти ще хотів щось сказати!
— Так, щодо вмісту сумки,— відповів Дука й позирнув у бік вікна. Давіде все ще сидів там, повернутий до них спиною. — Давіде, скажіть-но мені... та не вставайте... скільки грошей дали ви того дня дівчині?
Давіде обернувся. Милосердне віскі приспало гадюку, яка жалила його зсередини.
— Ну... ага, десятитисячні банкноти...
— Скільки?
— Ну... можна сказати, що дві... так, дві, коли ми були ще на Корсо Лоді, бо вона не хотіла їхати, боялася... Потім, на річці, вона сказала, що їй потрібно п'ятдесят тисяч лір, і тоді я дав їй ще три десятитисячні банкноти... В гаманці в мене лежали лише такі... — Давіде осікся на півслові, потім знову повільно одвернувся до вікна.
— Отже,— сказав Дука,— коли Давіде висадив дівчину, в її сумці лежало п'ятдесят тисяч лір, щонайменше п'ятдесят тисяч. А зараз я прочитаю тобі з опису, скільки грошей знайдено в неї на момент прибуття поліції: "один білет у десять тисяч лір, один білет у тисячу лір, три монети по сто лір, дві монети по двадцять лір, чотири монети по п'ять лір". Якщо підрахувати, що дівчина до зустрічі з Давіде мала тільки дріб'язок, тобто тисячу триста шістдесят лір, і що десятитисячна банкнота — лише одна з п'яти тих, які вручив їй Давіде, виходить, що бракує сорок тисяч лір.
Так воно, безперечно, й було, проте Карруа захотів перевірити ще щось.
— Дай-но мені висновок судового лікаря. — Він дуже уважно прочитав документ, потім сказав: — 3 нього випливає, що вона не могла перерізати собі вени раніше восьмої години, а мабуть, пізніше половини на дев'яту.
Дука майже скрушно дивився в бік вікна.
— Давіде!.. Та ні, сидіть... О котрій годині того дня ви висадили дівчину? — Він помітив, що хлопець не зрозумів, йому забило памороки, але не алкоголем. — У Метанополі, коли ви звеліли дівчині покинути машину, котра година була, хоч би приблизно?
Давіде не почав зі звичного "Ну...". Він відповів так:
— Сонце вже сідало.
— А видно ще було добре?
— Так. — І повторив: — Сонце тільки-тільки сіло.
— О тій порі року мала бути сьома чи трохи більше,— мовив Дука до Карруа. — Перш ніж зважитися, дівчина крутилася добру годину й тоді, мабуть, і витратила оті сорок тисяч лір. Де саме і як — припустити не беруся, бо в Метанополі далеко не всі крамниці містяться на вулиці Монтенаполеоне.
— Вона могла віддати їх комусь,— промовив Карруа,— або хтось міг забрати їх у неї — саме це ти маєш на увазі?
Зараз вони не зрозуміли один одного. Навіть найближчим і найщирішим друзям іноді не уникнути непорозуміння.
— Я не маю на увазі нічого. Хочу сказати лиш одне: я не можу більше опікуватися цим хлопцем. Справа ця важка, а мені важкі справи перестали подобатися. Тільки не кажи, що ти знайшов мені добру роботу, а я розприндив-ся, спробуй зрозуміти, що мені краще не лізти в історії, здатні занапастити мене. Після смертовбивства з пом'якшувальними обставинами бракувало тільки, щоб мене запідозрили у зв'язках з торговцями жіночим тілом, і тоді мене "влаштують" на роботу.
— Твоя правда,— згідливо мовив Карруа.
— Я хотів лише показати тобі, що тут не було злої волі,— докинув Дука. — За цю справу повинен узятися ти.
— Відразу й візьмуся. — Карруа зняв телефонну трубку й мовив у телефон: — Мені потрібен Маскаранті.
— А я знайду собі іншу роботу,— кивнув Дука. — Будь ласка, розшукай інженера Аузері, поясни ситуацію й передай йому сина. І попередь, щоб він не залишав хлопця самого. — Він позирнув у бік вікна. — Мені дуже шкода, Давіде.
Давіде повільно, важко звівся на ноги, так ніби слабкий протяг од вікна змусив його захитатися, підступив до них і промовив:
— Синьйоре Ламберті!..
Дука стояв і чекав продовження, чекати довелося добру хвилину.
— Не покидайте мене самого... — Давіде, здавалося, лаштується виголосити цілу промову. — Не покидайте мене самого. — Він підступив ще ближче. — Синьйоре Ламберті!
Це був інтелігентний, кмітливий хлопець, йому не треба було двічі повторювати одне й те саме, він добре зрозумів, що Дука не хоче, щоб його називали доктором.
Нічого іншого не лишалося, як дати йому висловитись, і Дука та Карруа запаслися терпінням. Тепер уже обидва знали, що він казатиме. І він справді так і заговорив:
— Не покидайте мене самого.
Хлопець, сам того не помічаючи, повторював сцену, яку дівчина влаштувала була йому того дня в машині: "Ні, ні, ні, забери мене з собою, повези звідси". До того ж він теж намагався пустити собі кров, як вона, і, мабуть, спробує знову, як тільки залишиться на самоті. Це було формою несвідомого уподібнення, щоб спокутувати свою провину.
Дука підвівся, взяв його під лікоть, щоб підтримати, хоча Давіде не здавався п'яним, провів до вікна і посадив на стілець.
— Давіде, будьте розважливі.
— Не покидайте мене самого!
— Ну що цей Маскаранті,— зарепетував Карруа в телефон,— зволить нарешті прийти чи потрібне особливе запрошення?!
— Посидьте тут, я вас не покину,— повторив Дука.
— Якщо залишуся сам, я знаю — я пропав.
Дука теж знав, що він пропаде. Так було й тоді, коли синьйора Мальдрігаті сказала йому, що далі жити не зможе.
— Ні, я не покину вас самого.
— Він уже вийшов?! — репетував Карруа. — А коли саме?! Та певне, що мій кабінет у корпусі два, але Маскаранті й досі немає.
— Посидьте тихенько тут. — Дука не міг покинути його самого. Адже спеціалізувався в галузі морального забезпечення: ейтаназія, реабілітація і порятунок молоді, враженої душевними хворобами. Він повернувся до письмового столу Карруа саме в ту мить, коли ввійшов Маскаранті.
— Я перепрошую,— сказав Маскаранті,— моє чергування саме закінчилось і я пішов випити кухоль пива.
Хоча він був чорнявий і маленький, хоча зберіг ще сіцілійський акцент, Маскаранті зовсім не нагадував поліцая, його можна було радше взяти за спортсмена — чи то за боксера, чи то за велогонщика — через його богатирські груди й здоровенні волохаті ручиська; штани, дарма що не були вузенькі, облипали йому ноги, мов панчохи.
— Тут у нас не ФБР,— заревів Карруа,— тут міланська квестура: скінчилося твоє чергування, сиди на місці! — Він простяг Маскаранті жовтий конверт: — Поглянь, ти ще не забув цієї справи? Принаймні на рапортах красуються твої ініціали.
Аркушики в руках Маскаранті здавалися метеликами в лапах дракона. Він вивчав їх досить довгенько, не пускаючи й пари з уст.
— Ти що, розучився читати? — спитав Карруа нервово.
— Ага, я пригадую. Ця дівчина перерізала собі вени в Метанополі,— промовив Маскаранті. — Я розбирав усі протоколи, складені в Метанополі, завізував і цей. А що таке, щось не збігається?
— Так, дещо не збігається, хай навіть його завізували і ти, і я, і навіть секретар ООН. — Карруа, хоч як намагався вгамувати свій голос, але витримав не довго. — Залишилося нез'ясованим, чим ця дівчина перерізала собі вени! А потім, у неї в сумці було понад п'ятдесят тисяч лір, а знайшли трохи більше десяти тисяч.
Дука спробував захистити Маскаранті:
— Цього не міг знати ніхто, окрім Давіде, який так запевняє.
— А потім, знайшлися ще оці фотографії, вони випливли на поверхню лише тепер, через рік,— сказав Карруа. — Брюнетка — це загибла дівчина. Характер знімків дає велику поживу для роздумів.
— Тут є ще одна обставина,— промовив Дука, не спускаючи очей з Давіде. — Якщо комусь набридло жити, він перерізає собі вени у власній квартирі або в готельному номері, у ванній чи в ліжку. Ховатися на луках для такої операції — дещо незвичайно, особливо коли маєш помешкання.
— Хіба в тебе не виникло таких думок, коли ти підписував протокол?! — зарепетував Карруа в бік Маскаранті.
Той за довгі роки спільної роботи звик до репету Карруа, тому відповів спокійно:
— Атож, такі думки в мене виникли, бо я навіть спитав у судового лікаря, чи була потреба робити розтин. Він мені відповів, що якби я схотів, він би зробив, але його висновок говорить так ясно. — Він прочитав: — "...знекровлення... жодної іншої рани, пошкодження чи синця на всьому тілі..."
— Так, я теж це читав,— мовив Карруа,— але тепер почнімо все спочатку! За цю справу візьмешся ти і з завтрашнього дня проробиш заново все — поїдеш до Метанополі, ще раз допитаєш тих, кого допитували, і передусім докопаєшся до кінця з цими порнознімками.