Де він? — Оскільки Давіде йшов на відвертість, треба було допомогти йому бодай трошки вилити душу. Цього разу довелося наполягати, бо Давіде раптом завпирався.
Все лежало в його гарній плескатій валізі, у внутрішній кишені, застебнутій на блискавку.
— Ладен був викинути їх, щоб більше не бачити, але на саму думку про те, куди їх викинути, мені ставало недобре.
О, звичайно, хвороблива психологія спогадів. На скляній поверхні столу лежали вже згадана хусточка, яка належала нібито вбитій ним дівчині, й маленький предмет, схожий на лялькову телефонну трубку — два диски, з'єднані з одного боку металевою стрічкою, вся річ завдовжки з три сантиметри. На носовичок Дука ледве глянув, зате взяв ту марничку і тримав її на відкритій долоні. І голосом зовсім іншим, відмінним од різкого й сердитого голосу, яким говорив раніше, спитав хлопця:
— Це той предмет, який випав з її сумки?
— Еге.
— Що це таке — знаєте?
— Ні. Можливо, якийсь предмет розкоші, але для чого саме, не знаю.
— А відкривати його не намагались?
— Ні, я навіть не подумав, що це відкривається.
— Але ж ви щойно казали, що вважали його за предмет розкоші. А предмети розкоші призначаються для користування.
— Все це так, але від самого погляду на цю річ мені ставало недобре, я облишив і думати про неї.
Дука зрозумів його настрій.
— Тоді я вам підкажу, що воно таке: це зарядний пристрій до "Мінок-са". — Побачивши нерозуміння в хлопцевих очах, він пояснив докладніше: — Тут усередині фотоплівка, стрічка завдовжки приблизно п'ятдесят сантиметрів, а завширшки менш як сантиметр, на цій плівці можна зробити понад п'ятдесят знімків з допомогою маленького фотоапарата системи "Мінокс".
Скінчивши давати пояснення, Дука забув про хлопця, як уже робив раніше, ніби був сам-один у кімнатній задусі, в м'якому несучасному світлі "професійного абажура", як назвав покійному батькові цю річ продавець. Не стало нікого — тільки він і цей зарядний пристрій.
Фотографічна камера "Мінокс" — це не апарат, розрахований на дилетантів. Трохи більший від запальнички, він під час війни, як про це можна вичитати в усіх шпигунських романах, справді використовувався шпигунами — для фотографування документів. Коли до нього прилаштувати електронну апаратуру, яка легко монтується в торець, ним можна знімати крізь куряву та дим вибухів, отож ним охоче користувалися ще й військові кореспонденти. Але щоб таким маленьким апаратом зробити моментальний знімок, потрібна певна вправність, інакше знімки вийдуть "змазані" і погано потраплять у кадр. Аматор ніколи не зробить одним зарядом п'ятдесят знімків, для фахівця ж таке завдання посильне. Таку плівочку легко переслати поштою й легко сховати. В одному детективі Дука вичитав, нібито шпигун засунув касету від "Мінокса" в рот і під час переходу кордону примудрився навіть говорити. Якщо в героя не була надміру велика ротова порожнина, то цей випадок залишається на совісті автора.
Дука теж розхвилювався. Він не любив віддаватись марним мріям, але цей зарядний пристрій був у сумці тієї дівчини, а жінки навряд чи аж так захоплюються фотосправою, аби працювати з "Міноксом". До того ж та дівчина не належала до типу хатніх скромниць: раз у раз ішла з дому, зупиняла на вулиці того чи того чоловіка й лягала з ним у ліжко за певну винагороду. Доктор Карруа визначив би таке поводження як проституцію. Термін не надто джентльменський, проте досить правильно окреслює людські взаємини. Крім того, дівчина з мотивів, які не побажала відкрити, збиралася заподіяти собі смерть і справді вбила себе. Дуці не хотілося снувати жодних припущень, але він хотів би знати, чи ця плівка була використана неповністю, а чи повністю — принаймні чи її вставляли в камеру, оскільки з вигляду касета здавалася зовсім новою. Та чи міг негатив залишитися ще досить чітким і через рік? Одна річ була певна: йшлося не про якісь сімейні знімки, зроблені на морі: тітка під парасолькою, пляжники на узбережних скелях, гурт приятелів, які грають у волейбол.
І все це хотілося з'ясувати негайно, для цього Дука ладен був не спати, не їсти, не думати ні про що інше.
Він поклав до кишені касету, загорнувши її в хусточку.
— Пробачте, я зараз.
У передпокої був телефон. Двері до кухні стояли прочинені, і було видно, як Лоренца плете на спицях, готуючи щось тепле на зиму Сарі, і слухає радіо. Брат усміхнувся їй і махнув, щоб вона сиділа, від неї нічого не вимагалося. Він позирнув на годинника: дев'ята.
— Доктора Карруа, будь ласка.
— А хто це говорить?
— Дука Ламберті.
Довга пауза, якесь клацання, потім голос Карруа, дещо спотворений.
— Пробач, позіхи напали.
— Я теж перепрошую, але мені треба поговорити з тобою — і то негайно.
— Ти можеш з'являтися без попередження, я завжди до твоїх послуг.
— Я хочу з'ясувати: фотолабораторія ще відчинена?
— Лабораторія... Лабораторія, звичайно, зачинена. Робочий день у нас тепер коротший.
— Шкода, я б не хотів чекати аж до завтра. — Дука просто не міг чекати, він був ладен підняти з ліжка першого-ліпшого фотографа.
— Якщо справа не терпить, я звелю відчинити лабораторію й розшукати когось із фахівців.
— Для мене це справа нагальна. Я приїду й усе тобі поясню.
— Добре.
— Я прихоплю й хлопця.
За десять хвилин Дука й Давіде опинилися на вулиці Фатебенефрателлі, а об одинадцятій сорок великий письмовий стіл Карруа був завалений знімками розміром вісімнадцять на двадцять чотири. То були збільшені фотографії, надруковані з мікроплівочки "Мінокса". На столі стояли ще дві великі пляшки кока-коли. Піджака не скинув лише Давіде, його посадили біля столу з друкарською машинкою, і він сидів там, поки вони роздивлялися знімки.
— Ну, й що далі, Дуко?
— Я відбираю фотографії.
З пуританського погляду ті зображення можна було вважати непристойними. Незважаючи на велике збільшення, вони були напрочуд чіткі й технічно бездоганні. Об'єктом зйомки, зробленої на розмитому хмароподібному заднику старої фотостудії, була оголена жінка.
— Тут нема чого відбирати: половина їх — це брюнетка, половина — блондинка.
Так воно й було, на столі лежало біля двадцяти п'яти знімків чорнявої дівчини, і двадцять п'ять чи двадцять шість — білявої. Дехто, може, спробував би доводити, що це художня робота, хай і дещо смілива,— на зображеннях і справді нібито прозирав такий задум, але це тільки про людське око. Пози обох дівчат були відверто пікантні, про це свідчила не тільки голизна, а й жести рук, положення ніг. На більшості знімків, але не на всіх, дівчата ховали обличчя. Обидві могли мати не більш як двадцять два — двадцять три роки.
— Де ти подів конверт Раделлі? — спитав Дука.
— А, я поклав його в шухляду,— відповів Карруа.
Мова йшла про великий жовтий, увесь пожмаканий конверт, що містив досьє Альберти Раделлі, самогубці. Там лежали її фотографія, свідоцтво про смерть, видане судовим лікарем, фотокопія листа, написаного сестрі з проханням простити її за вчинок розпачу, поліційний протокол, суперпротокол, складений компетентними службами, три-чотири аркушики із скороченим викладом допитів різних осіб: Альбертиної сестри, уславленого велосипедиста Антоніо Марангоні, швейцара будинку, де мешкала небіжчиця з сестрою. Крім того, там були всілякі штемпелі, підписи, червоні знаки і великі блакитні емблеми. З цього конверта Дука вийняв фотокартку, перезняту з посвідки особи дівчини, й поклав перед очима Карруа разом з одним із зроблених "Міноксом".
— Може бути,— згодився Карруа.
— Зараз ми дізнаємось. Давіде, ідіть-но сюди, будь ласка.
Давіде Аузері нарешті відірвавсь від стільця і, коли підійшов, Дука показав йому знімки, крім картки, перезнятої з посвідки.
— Тут є хтось із ваших знайомих?
Це був дуже зручний кабінет, затишний, великий, тихий, уночі тут так добре працювалося. Карруа мав квартиру в якомусь кварталі міста, але в якому
саме, мабуть, не дуже добре знав і сам. Він вирушав туди, коли згадував адресу і коли йому хотілося скупатись, решту ночей волів проводити в суміжній з кабінетом кімнатці, на дивані-ліжку, з пакою газет і паперів на підлозі, а також з телефоном. Його батьківський дім був на Сардинії, він там народивсь, але не міг бувати на острові більш як раз на рік, та й то лише кілька днів. Друга справжня оселя була тут, у його службовому кабінеті, завжди набитому всякими речами і людьми. Сьогодні тут опинився цей хлопець, який зараз розглядав фотографії. Карруа всякого надивився в житті, але навіть його вразила болісна гримаса хлопця, що втупив очі в знімок чорнявої дівчини.
— Це вона,— промовив Давіде.
— Ви хочете сказати, що це саме та дівчина, яку знайдено рік тому в Метанополі? — спитав Дука.
— Так.
— А другу, блондинку, ви знаєте?
— Ні.
Дука повернувся до Карруа.
— Можеш послати по пляшку віскі? — І додав: — Моїм коштом. — Тоді взяв Давіде за лікоть і підвів до вікна. — Постійте тут хвилинку, поки принесуть випити. — Дука підставив йому, мов немічному дідові, стільця. — Як відчуєте, що несила більше стояти на ногах, сідайте.
— А якої марки? — спитав Карруа.
— Найдорожчої,— відповів Дука.
Півсклянки віскі надали поглядові Давіде притомнішого виразу.
— Не бійся. Ці внутрішні дрижаки скоро минуться. Випий ще.
Сам Дука теж сьорбнув добрячу порцію. Схоже було на те, що хлопця він дезинтоксикує, а сам алкоголізується.
— А зараз проведемо аналіз цих знімків.
Він сів біля Карруа. Тюрма нівелює індивідуальність, він це відчув на собі, зникає теплота, ти черствієш і через це починаєш пити.
— Фотографії виконані професіоналом у студії. З технічної о погляду вони бездоганні, а з художнього — не зовсім. Фотограф виявив цілковиту байдужість до натури, дбаючи лише про діафрагму, експозицію, світло. Друга особливість — незрозуміло, чому фотографування, та ще такого жанру, проводилося в студії "Міноксом". Куди краще це вийшло б на якомусь "Роллеї", "Контаксі" або на звичайному апараті з платівками, як у фотографічних павільйонах. Для одержання таких знімків треба було поставити "Мінокс" на масивний штатив, а прикріпити камеру на штативі нелегко, потрібні спеціальні гайки та шарніри. Потім, де ж це видано, щоб установлювати фотоапарат вагою якихось п'ятдесят грамів на штатив вагою п'ятнадцять кілограмів?
— Скажи — коли ти вивчав фотосправу? — спитав Карруа.
— Я зовсім її не вивчав, я цілковитий профан, але маю приятеля фотографа.