Маскаранті почав рахувати світлофори на бульварі Фульвіо Тесті й, поки дісталися до Порта Тічінезе, нарахував їх усього лише тридцять два. Неначе на повільній дитячій каруселі, вони об'їхали півколом невелику площу 24 Травня у потоці машин, що посувались у чотири, а то й у шість рядів, милувалися Дарсеною, Міланським портом; кажуть, що цей порт стоїть у Європі на п'ятому місці за тоннажністю вантажів, які через нього проходять. Дука подумав: "Можливо, насправді тут перевозять пісок та каміння"; тоді сказав до Маскаранті:
— Їдьмо правим берегом.
Він мав на увазі правий берег Альцайя Навільйо Гранде, яким їхали ті двоє — дівчина та Сільвано, тепер уже покійники. Це було лише три дні тому, в грозу, а нині світило сонце, повітря було ясне, наче в горах. Вони швидко знайшли місце, де це сталося; на асфальті залишилися сліди від гусениць автокрана, що витягав автомобіль з каналу. Маскаранті, вийшовши з машини, відразу побачив на стіні будинку сліди від куль. Дука дивився у воду каналу. Чому дівчина й Сільвано вибрали цю дорогу? Якби вони поїхали лівим берегом, де дорога ширша, їм пощастило б утекти від смертельної стрілянини. І звідки ті, хто в них стріляв, знали, що вони їхатимуть правим берегом? Ті люди мали знати приблизно й час, а також багато чого іншого.
Дука й Маскаранті повернулися до машини й рушили в бік Романо Банко, але невдовзі збавили швидкість, бо Дука розраховував прибути туди не раніше, ніж о пів на другу, — різник Ульріко Брамоілла, певно, вже пообідає, Дука не хотів турбувати його за столом. У Корсіко вони переїхали через міст; на протилежному березі дорожній знак у кінці вулиці Данте вказував, що Романо Банко ліворуч. Широка заасфальтована дорога стелилася то лугами, то поміж великих та малих будинків і навіть споруд на кшталт хмарочосів; потім ще один знак сповістив, що вони в'їжджають у Романо Банко і що давати звукові сигнали тут заборонено.
— До церкви. Під'їдьмо до церкви.
Маскаранті повів машину широкими вулицями розкиданого села в бік невеликої дзвіниці.
"Напевно, це правда, — подумав Дука, — він таки замовив цілу вантажівку гвоздик із Сан-Ремо". Поряд з невеличкою церквою зі скромною дзвіничкою, побляклою й зворушливою своєю вбогістю, ще відчувався запах гвоздик; з ветхих будинків навколо церкви, здавалося, ще долинав їх ледь чутний солодкавий аромат. Розпитавши в перехожих дорогу, вони знайшли будинок синьйора Ульріко Брамбілли — невеличкий одноповерховий котедж із клаптиком городу попереду; власне, це був і не город, а просто смужка землі з рядками зелені.
— Нам потрібен синьйор Брамбілла.
Жінка, худа, одягнена в чорне, ще не стара, із слідами жіночності на жовтуватому обличчі та в оточених синіми колами й дрібними зморшками очах, стривожено промовила:
— Його немає, він поїхав.
Ага, отже, він уже поїхав.
— А куди він поїхав? Я друг Сільвано.
Деякі знайомства йому зовсім не подобались, але хіба вони двоє не були в певному розумінні друзями? У них були спільні грошові справи, потім оте лікування дівчини — хоч це, звісно, евфемізм, — навіть отой автомат, і це вже можна назвати дружбою.
Ім'я Сільвано справило на жінку саме те враження, на яке він і сподівався; її обличчя набуло зеленкуватого відтінку, вона поглянула на нього, потім на Маскаранті й відступила трохи вбік, щоб дати їм увійти в дім. Всередині вони побачили, що це звичайна сільська хата — проста собі хата, незважаючи на всі мільйони Ульріко Брамбілли. Господар залишив її такою, якою вона, певно, була, коли він її купував, — він, який купував усе, який купив половину Ка' Таріно, безліч квартир та ділянок землі.
— Я не знаю, куди він поїхав, — сказала жінка. Здавалось, вона чогось боїться; ім'я Сільвано сповнювало її страхом.
Вони стояли у вітальні чи їдальні, де вочевидь ніхто не їв, — їли, звісно, в кухні, — з прямокутним столом посередині; з кожного боку столу — стілець, посередині — вишита серветка справжньої ручної роботи; був тут також мисник, на стіні — годинник із маятником, підлога викладена блискучими рожевими кахлями, невеличка тверда канапка — щось ніби широке крісло на трьох чоловік, у яке вони сіли, не питаючи дозволу; а жінка у своїй сільській чорній сукні, схожій на місцевий народний костюм, стояла й дивилася на них.
— Мені конче потрібно поговорити з Ульріко, — сказав їй Дука в урочистій, приємній тиші кімнати; різник, певно, людина поміркована, неабиякий спритник, коли не найняв архітектора, щоб той побудував йому віллу, і не замовив нових меблів. Йому було смішно називати його Ульріко, адже він ніколи того чоловіка не бачив. — Це серйозна справа.
Жінка знову позеленіла; їй, без сумніву, не минуло ще й п'ятдесяти, замолоду вона, мабуть, була, як сказав би міланець, нічогенькою дівкою. Але щось — може, гнів? — змусило її позеленіти, і вона сказала:
— Нічого не може бути серйознішого від того, що сталося. Він готувався до весілля, а його наречена втопилась у рові; це був удар, який міг звести його зі світу, і тоді він поїхав. Я теж йому радила, щоб він на якийсь час виїхав.
— А ви хто? — спитав у неї Дука нахабно й неприязно.
— Я продавщиця, — відповіла вона. — Продавщиця з крамниці тут і в Ка' Таріно. — Тоді, уточнюючи, додала: — Касирка. — Так звучало солідніше.
Це вже заслуговувало на увагу. Отже, Ульріко мав у міланських крамницях одну молоду продавщицю з нахилами еротоманки, а в приміських крамницях — другу, поважнішу.
— Я веду в нього господарство, — гордо промовила жінка, задоволена, що дала цим двом зрозуміти те, що й хотіла.
Господарство вона веде чудово, подумав Дука. Рожеві кахлі підлоги бездоганно блищали, від усього віяло домашнім теплом, ніде ні порошинки, ніяких запахів, усе на місці; якщо вона так само дбала й про Ульріко, то він був щасливою людиною.
— Мені дуже треба поговорити з Ульріко, — знову спокійно, без погрози, промовив він. — Це дуже важливо.
Жінка відсунула один із чотирьох стільців, що стояли навколо столу, й сіла; зненацька промінь сонця пробився крізь штори — прості білі штори на напіввідчиненому вікні, — відскочив від лискучої поверхні столу й упав їй на обличчя, висвітивши мішки під очима, зморшки, зів'ялу шкіру на обличчі. Та вона гордо знехтувала тим променем, не відхилилася, з гідністю виставила напоказ увесь свій занепад.
— Я не знаю, куди він поїхав.
Нічогенька собі розмова. Дука й далі говорив про те, що хоче побалакати з Ульріко, а вона й далі твердила, що не знає, куди він поїхав. Тоді він трохи збільшив ставку.
— Сільвано мені дещо залишив, ви знаєте, що саме.
І вона піймалася на цю маленьку хитрість; її обличчя застигло під сонячним променем.
— Я про це нічого не знаю.
"Я про це нічого не знаю" означає багато. А саме те, що вона знає щось таке, про що не хоче казати, і хоче примусити їх повірити, що нічого не знає. Які ж вони всі хитрі! Але так він довідався, що вона щось знає.
— Я не можу тримати цю річ удома, — додав він, але досить ввічливо. Йому вже починала набридати ця розмова: незважаючи ні на що — вік, досвід, селянську хитрість — ця жінка, як і багато інших, зберегла справжню, непідробну невинність; однак вона вже впіймалась у його пастку.
— Він має мені зателефонувати, сьогодні ж, і я йому скажу про це.
Це було дуже важливо. Отже, Ульріко Брамбілла має зателефонувати.
Байдуже, знає ця жінка чи ні, де він, а різник зателефонує. Найімовірніше, вона про це не знає, він напевно не сказав, куди їде, навіть їй, а може, просто ніде надовго не зупиняється. Чи означає це, що він тікає? Чому ж він тікає? Можна тікати з багатьох причин, зокрема й від горя; наречена гине в рові, як висловилася жінка в чорному, і тоді наречений закриває чотири свої крамниці, — але Карруа вважає, що в нього є ще й інші, записані, звісно ж, на інших людей, — і їде оплакувати її десь у відлюдне місце. Та Ульріко Брамбілла навряд чи тікав би з такого сентиментального приводу. Отже, він тікає зі страху. Страху перед кимось.
— Тоді скажіть йому. — Він і далі сидів випроставшись на темно-зеленкуватій канапці поруч із Маскаранті. — Ми зостанемося тут. Коли він подзвонить, ви скажете йому, що нам треба з ним поговорити і що ми маємо передати йому цю річ.
Жінка підвелася й промовила:
— Тут не вокзал, щоб чекати.
Вона говорила доброю італійською мовою, говірка майже не відчувалася. І взагалі, в ній було щось дивовижне; ні, вона не була інтелігентна, звичайно, ні, — вона була чимось більшим, вона була розумна, справді розумна; її втомлені очі свідчили про хворобу печінки, але в погляді світився розум. А що вона була жінка, то розум робив її всесильною.
— Ідіть геть! — зненацька гнівно сказала зона. — Якщо хочете про щось повідомити синьйора Брамбіллу, напишіть.
Чом би й ні? Напишемо листівку; загалом Дуці не сподобалися не лише її слова, а й тон. Він теж підвівся, обійшов навколо столу й ступив до жінки.
— Гаразд, ми підемо. — І глянув на неї так, ніби хотів сказати: "Мені все одно, хай кожен помирає так, як йому подобається". — Ходімо, — мовив до Маскаранті.
Але біля дверей вона, певно, передумавши, зупинила їх.
— Як хочете, то підождіть. — її жовте обличчя трохи порожевіло. — Я так сказала, бо, може, чекати доведеться довго. Я ж не знаю, коли він зателефонує.
Дука навіть не глянув на неї, тільки кинув:
— Тим гірше для нього.
Він попросив у Маскаранті клаптик паперу й ручку, розбірливо написав ім'я, прізвище, адресу та номер телефону й дав записку жінці.
— Якщо це його зацікавить, хай подзвонить, напише або зайде до мене.
Вони вийшли, відчуваючи на собі крізь прочинені двері її погляд; жінка роздивлялась і на їхню машину, може, навіть намагалася запам'ятати номер. Нехай дивиться. Це було саме те, чого вони хотіли.
— Їдьмо додому.
Вони знову перетнули місто; але все має свій кінець, навіть автострада від Романо Банко до площі Леонардо да Вінчі. Вдома все ще стояла валіза, така само темно-зелена, з тим самим залізним кріпленням, яке надавало їй вигляду скриньки чи футляра. Увійшовши до помешкання, Дука одразу відкрив валізу, ні в що вже не вірячи. Він відчув запах страшного злочину і враз запрагнув зустрічі віч-на-віч. І — око за око, сімдесят сім рубців за сімдесят сім рубців.
— Це ніби троянда, — сказав він Маскаранті, що присів навпочіпки перед відчиненою валізкою на підлозі.