Наука спирається не лише на теорію, і три чверті нових відкриттів ми завдячуємо насамперед передчуттям одкривача, його "фізіологічній" упевненості, а потім уже його інтелекту...
Артур слухав з утіхою цікавий виклад доктора Прікоца і ледве, зважаючи на брак часу, гамував свою цікавість. Через хвилину він урвав міркування Прікоца питанням:
— А експертиза пер?
— Вона нічого не дає,— категорично заявив Прікоц.— Теоретично листи з погрозами могли бути написані чотирма з тих дев'ятнадцяти пер, які я розглянув, але це не доводить, що вони були написані одним з цих чотирьох...
— Чи можна узнати, кому належать ці чотири пера? — спитав Джеллін.
— Авжеж,— сказав доктор і підвів його до столу, на якому лежали пера, кожне з папірцем, де було зазначено, кому вони належать. Чотири з них було відкладено окремо. Дослідження показали, що листи могли бути написані саме ними.
Артур нагнувся і прочитав на аркушиках імена власниківі Гертруда Веймар, Френсіс Чезлі, Матільда Чезлі, Джон Френчзен.
— А чому не видно, що листи були написані одним з тих [40] пер? — спитав він.— Хіба кожному почерку не відповідає певна і відчутна деформація сталевого пера, яку можна побачити під мікроскопом?
— Так, але далеко не так категорично, як дехто собі уявляє. Цим самим пером, використовуючи вже наявну деформацію металу, можуть писати три-чотири особи, кожна з них притаманним собі почерком, А крім того, серед тих дев'ятнадцяти пер може й не виявитися того, яким були написані анонімки.
— Розумію,— сказав Джеллін, граючись пером, до якого був прикріплений аркушик з прізвищем Джона Френзена.— А от ви на підставі такої експертизи арештували б Френзена як особу найпідозрілішу?
Адріан Прікоц зняв окуляри, задумано протер їх і відповів спокійно:
— В ім'я закону, може б, і арештував, але для того, щоб совість моя була спокійна, мушу сказати, що я в його вині не переконаний.
Джеллін ще якусь хвилю грався скромним синім пером Френзена, потім поклав його на столі і попрощався з Прікоцом.
— Спасибі, докторе. Результати досліджень перешліть, будь ласка, капітанові Сандерові. Я саме йду до нього.
Джелліна капітан Сандер прийняв не одразу. Разом зі своїм заступником він саме опрацьовував докладний план захоплення банди фальшивомонетників, які досі вислизали з його рук. Справа Вейтона була не з найважливіших. Але після закінчення наради він прийняв Артура дуже сердечно і дружнім жестом посадив його.
— Ну, розповідайте. Я прочитав ваш рапорт учора ввечері. Ви працюєте, рук не покладаючи. Чи ж є у вас хоч якісь результати?
Джеллін переповів про зроблені ним кроки, про проведені дізнання, але висловлювати власну думку утримався.
— Отже, нічого нового,— вислухавши його, озвався Сандер.— Арештовувати Джона Френзена зовсім не збираюся. Досить наглядати за ним. Якщо відчує за собою стеження, то навіть при бажанні вбити Вейтона передумає...— Тут він замовк, зайшовшись натужним кашлем.— Найкращий вихід — це пильнувати Вейтона і тих шість-сім осіб, які можуть виношувати щодо нього лихі наміри. А щодо решти, то треба дати їм цілковиту волю. Я не можу підняти на ноги всю поліцію лише через те, що один Добродій пише другому про свій намір убити його. Отож зробили ми, мій любий Джеллін, дуже багато. Можете йти, Займайтеся Цією справою доти, поки вона вам не набридне, але тільки не надривайтеся. Я дав вам час до десятого, правда? Можу продовжити до дванадцятого, тільки не беріть цього всього надто [41] близько до серця. Бувайте! — І Сандер жестом показав, що вертається до перерваної праці.
Артур Джеллін почервонів, прокашлявся і, переборовши свою несміливість, вичавив:
— Якщо дванадцятого Вейтона вб'ють, це для поліції буде провал, і преса нас не помилує, як у випадку Норд Інтернешенел.
Капітан Сандер відірвався від паперів і сказав роздратовано:
— А що ж мені робити? Я пропонував Вейтону перебратися на десять днів до однієї з наших камер. Але він гордо відмовився. Отож залишається тільки заарештувати всю Америку до дванадцятого листопада.
Сердитий тон шефа позбавив Артура одваги. Він устав, вибачився і рушив до дверей. У цю мить ззаду почувся уже лагідніший голос Сандера.
— Та не переймайтеся так, Джеллін. Якщо ви збираєтеся запропонувати щось конкретне, говоріть.— Він усміхнувся приязно.— Я вислухаю вас з дорогою душею.
— Боюся, що те, що я хочу сказати, дурниці...— пролепетав заклопотаний Джеллін.
— Ну, ну, не будьте проханий. Досі якихось особливих дурниць щось ви не казали,— заохотив його капітан Сандер.
— Не знаю, з чого почати, пане капітан,— зітхнув Артур.— Не сердьтеся на мене, якщо те, що я скажу, здасться вам дурним... Бачте, сховати Вейтона від небезпеки, що йому загрожує, дуже важливо, і тому мені спадають найнесподіваніші помисли.
— Так у чому, достолиха, річ? — вигукнув виведений з терпіння Сандер.— Говоріть!
Після хвилі мовчання Джеллін нарешті зважився.
— Так ось...— почав він.— Припустімо, що Вейтон сьогодні вранці з якоїсь причини помре. Ввечері газети подадуть цю вістку великими літерами. Той, хто хоче Вейтона вбити, прочитає замітку і дізнається, що мета його досягнена. Він залишиться задоволений, а Вейтонові вже не загрожуватиме жодна небезпека...
Увага, з якою Сандер слухав Джелліна, свідчила, що він зацікавився цим помислом.
— Якщо я правильно вас зрозумів, ви хочете сказати, що було б добре подати фальшиву вістку про смерть Вейтона і скористатися цим.
— Саме так, капітане,— признався ніяково Джеллін. Запанувала мовчанка, Сандер пильно розглядав свої нігті.
— Помисел цей аж ніяк не поганий,— сказав він нарешті.— Але він тягне за собою деякі незручності. По-перше, це вирішення кінематографічне, а ви знаєте, що я не підтримую поліційних [42] методів, які ми бачимо в кіно; по-друге, це рятує Вейтонові життя лише до вечора, дванадцятого листопада, потім нам доведеться його воскресити, бо вбили ж ми його нароком. Тоді недійшлий убивця може знову взятися за своє.
Тінь зажури лягла на обличчя Джелліна. Проте він наважився таки заперечити.
— Не віриться, щоб можна було знову готувати злочин точнісінько так, як першого разу... В усій цій історії найбільше мене вражає механічна точність затіюваного злочину. Щодня приходить лист з погрозами і щодня подається нова деталь. Проте жодної звістки, яка могла б кинути нове світло на всю справу. Незважаючи на проведені допити, ми все ще рухаємось навпомацки. Не уявляю, щоб можна було все це організувати вдруге. Удаючи смерть Вейтона, ми добиваємося ще однієї вигоди, припускаючи, що після виявлення цієї фіктивної смерті актор буде справді вбитий дванадцятого листопада. Хто ж може бути вбивцею? Правду знатимуть лише домашні Вейтона. Якщо попри все його вб'ють дванадцятого листопада, то буде ясно, що вбивство вчинив хтось з домашніх, і виявити винуватця стане набагато легше.
Капітан Сандер заперечливо похитав головою.
— Мені шкода,— сказав він,— але я іншої думки...— Він устав і поплескав по плечу Джелліна, який засоромлено похнюпився.— Усе гаразд. Я дуже ціную ваші зусилля. Продовжуйте їх згідно з нашими методами і посилайте мені, як я вже просив, кожні дванадцять годин рапорти. Одинадцятого ввечері я сам прийду до вас з допомогою. Вище носа! Дерзайте!
Капітан Сандер ще раз глянув на Артура Джелліна — той з винуватою міною вже причиняв за собою двері-і повернувся до перерваної праці. Проте щось відвертало його думки. Щось засіло в нього в голові й перешкоджало працювати не менше, ніж телефонні дзвінки й численні візити. Точно об одинадцятій кур'єр приніс другий рапорт Джелліна. Сандер уважно прочитав його.
"Капітанові Сандеру
в центральне управління поліції
СЕКРЕТНИЙ РАПОРТ № 2
Окрім відомостей, переданих вам усно, у слідстві нічого нового. Кореспонденцію Філіпа Вейтона перехоплено. Серед неї виявлено анонімку з погрозами, змістом і виглядом схожу з попередніми: Філіп Вейтон має бути вбитим вранці дванадцятого листопада, в автомобілі. Так само, як і в попередніх випадках, листа передано до наукової лабораторії. Усі особи, пов'язані зі [43] справою Вейтона, були під наглядом з метою виявлення, чи не послав хтось із них листа, але, як і досі, це не дало ніяких результатів. Стеження триває далі. Відправлено об одинадцятій годині.
Артур Джеллін",
Капітан Сандер поклав рапорт до кишені і вийшов з кабінету. Він вирішив зустрітися з Джелліном. Цей сумлінний працівник, хоча не спав ніч, звичайно сидів за столом в архіві й вивчав документи, позв'язані з учиненою два роки тому крадіжкою.
— Годі вам тут скніти,— владно сказав Сандер.— Беріть капелюха, і гайда разом до Вейтона.
Стояв теплий сонячний ранок. Сандер і Джеллін ішли швидким кроком, але тільки перед будинком актора капітан пояснив збентеженому, як завжди, Артурові причину їхнього походу.
— Я, любий Джеллін, передумав. Вирішив діяти за вашим планом.
Джеллін подякував йому несміливою і радісною усмішкою. Після всіх перевірок, дещо полегшених через присутність капітана, Сандера і Джелліна впустили до вілли Вейтонів. Опинившись у холі, обидва стурбовано позирнули один на одного. Стіни дихали якоюсь грізною тривогою, як при вході до покійницької. Челядь ходила і перемовлялася дуже стримано, на обличчях малювалася запобіглива пошана. Поки вони чекали-, щоб їх провели до покою, в якому був актор, через хол швидко пройшла якась жінка. Квітчаста коротка сукня на ній дозволяла бачити її стрункі ноги в тонких золотистих панчохах. Жінка виходила з холу, коли Джеллін, захоплений раптовою думкою, за яку одразу ж пошкодував, гукнув:
— Панно Веймар...
Жінка обернулася й усміхнулася приязно. Гарне її личко обрамляв водоспад світло-попелястого волосся. Ця німкеня виглядала типовою американкою і могла рекламувати зубну пасту чи креми для обличчя.
— Я хотів би вам щось сказати,— бовкнув Джеллін, ніби підштовхуваний тією думкою, що переслідувала його.
Гертруда Веймар, колишня дружина Джона Френзена, а нині секретарка Чезлі, підійшла до капітана Сандера і Джелліна. Капітан, не втаємничений у задуми Артура, дивився на нього несхвально.
— Ми з поліції,— сказав Джеллін,— і потребуємо певних відомостей стосовно Френсіса Чезлі...— І він повторив ще раз: — Френсіса Чезлі.
Пані Веймар ця репліка не застукала зненацька.