Вона лише перестала усміхатися, силкуючись скупчити думки. [44]
— Може б, ви сказали нам про нього щось більше...— ризикнув одважно Джеллін.
Тон голосу Гертруди споважнів.
— Звичайно... Через кілька днів ми збираємося заручитися... мабуть, одразу після дванадцятого, коли скінчиться вся ця історія.
Джеллін і Сандер не могли вийти з дива. Вейтону погрожують смертю, а в цьому самому домі задумали заручини, "коли скінчиться вся ця історія". Ясно було, що актора тут ставили за ніщо, оскільки його смерть не заважала такій ідилії. Хто гака панна Веймар, капітан і Артур добре знали, тим більше їх уразила вістка про близькі заручини.
— А Вейтон знає про це? — спитав різко Сандер. Усякі новини, а це була новина, його завжди дратували.
— Так,— відповіла невинно Гертруда.— Френсіс і я сказали про це всім домашнім... Вам, може, здасться, що момент обрано не дуже вдалий, але Френсіс хоче покласти край пліткам про нас... Навіть пан Вейтон кілька разів за останні дні, можливо, через розшарпані нерви, казав, що вважає мою присутність біля Френсіса двозначною...
Гертруда Веймар говорила м'яко і лагідно, вона вміла трактувати найдражливіші справи так невинно, що вони втрачали всю свою пікантність.
Коли вона скінчила, Джеллін спробував ще раз поставити те саме питання.
— Хоча Френсіс Чезлі за кілька днів стане вашим нареченим, усе-таки хотілося почути дещо про нього. О, нічого такого особливого. Я б тільки хотів знати, чи він розбирається в душевному світі свого швагра Філіпа Вейтона...
— Чи розбирається він... В розумінні чого? — спитала Гертруда.— Ясна річ, він знає про те, про що ми всі знаємо... про Генрієту Бейм, Марту Сомерсет...
— Ах,— зітхнув Джеллін.— Так пан Чезлі знайомий з обома жінками?
— Авжеж! Обидві вони досить відомі: одна актриса, друга письменниця.
— Пробачте... А може б, ви сказали нам, чи знав Френсіс Чезлі, який вплив мали ці знайомства на Вейтона? Зараз я поясню, що я маю на оці... Яка з цих прихильностей була глибша... важливіша?
Гертруда Веймар зморщила брови, силкуючись зрозуміти питання краще.
— Не знаю чому, але ми ніколи про це багато не розмовляли,— нарешті проказала вона.— Думаю, що думка Френсіса тут збігалася з думкою нас усіх. Марта Сомерсет була великою любов'ю Вейтона. [45]
Вона посміхнулася, показуючи жестом, що їй треба вже йти.
— Дякую, дякую... і вибачте мені,— попрощався з нею Джеллін.
— Навіщо ви питали про це? — здивувався Сандер. Необхідність відповідати дещо збентежила Артура, але по хвилі вагання він сказав:
— Розпитувати про щось Гертруду Веймар в мене не було необхідності. Я хотів лише знати, чи втаємничували її в секрети Вейтона. Мені здається, що вона чудово розбирається в усьому, хоча й намагається це приховувати. Тільки ці заручини з Френсісом Чезлі ускладнюють усе...
— Атож,— буркнув Сандер задумано.— Вони змінюють усі стосунки, але не кидають жодного нового світла.
Вони мовчки чекали ще хвилю, перш ніж камердинер провів їх до вітальні. Актор лежав на канапі. Поряд сиділа його дружина, тримаючи на колінах розгорнуту книжку. Двоє чергових поліцейських сиділо на другій канапі, тихо гомонячи між собою.
— Добридень, пане Вейтон, як самопочуття?— спитав сердечно Сандер.
Вейтон сів на канапі з вимушеною усмішкою на обличчі.
— Не може спати,— обізвалася пані Вейтон.— Це його нещастя. Якби він зумів заснути, то заспокоївся б і побачив би все в іншому світлі.
По хвилі Сандер сів біля Вейтона на канапу.
— Дорогий пане Філіп, я прийшов саме для того, щоб заспокоїти вас... Що ви таке кажете? Ми підняли на ноги половину поліції через вас, а ви все ще хвилюєтеся? Послухайте мене, я хочу вам сказати три речі. Перша і найважливіша така: ви в цілковитій безпеці. Практично неможливо, щоб хто-небудь, хоч би й дух, міг торкнутися до вас як дванадцятого, так і пізніше. Кажу вам ще раз: як на мене, це просто дурний жарт. Хтось хоче вивести вас з рівноваги, а ви, як дитина, попалися на цю гру. Ці ідіотичні анонімки, ці погрози зайця і того б не злякали, то чому ж це вам впадати у паніку?
Філіп Вейтон мовчки помотав головою. Очі в нього бігали, і він створював враження людини, приреченої на смерть.
— От подумайте самі,— тягнув далі Сандер,— майже два десятки чоловік пильнують вас удень і вночі, ваша вілла перетворена в справжню фортецю, щоб увійти сюди, треба перепустку і двічі пройти огляд, ось уже два дні ви їсте лише консерви і п'єте воду із закоркованих фабричних пляшок, щоб уникнути можливого отруєння. Як же вас можуть убити? Подихом? По радіо?
Актор ще раз мотнув головою.
— Не знаю,— сказав він,— але мене вб'ють.— Його очі блищали [46] хворобливо.— Аркушик у календарі показує дев'яте листопада. Ще два аркушики, ще два аркушики життя... десяте і одинадцяте, а потім буде дванадцяте...
— Так, буде дванадцяте,— сказав виведений з терпіння Сандер.— Я хочу побачити, що зробить дванадцятого той шаленець, який обіцяє вбити вас у автомобілі. Але ж це хлоп'яцтво, бо дванадцятого ви до автомобіля не сядете...
Вейтон ніби заспокоївся. Устав, закурив, налив собі чарку. — Може, вони розраховують саме на те, що я поїду машиною, і знають про це ліпше за мене,— сказав він.— Може, замість дванадцятого вранці вони вб'ють мене дванадцятого ввечері... Річ не в деталях. Головне, що вони доберуться до мене. Я відчуваю...— Він узяв чарку, але рука його тремтіла.— Я так боюся, що вже в душі погодився з цим. Я певен, що помру. Важко.
Ці слова він сказав без патетики, але його голос був такий низький і проникливий, що навіть у капітана Сандера тьохнуло серце, хоча зворушити його було нелегко.
Очі пані Вейтон наповнилися слізьми. Вона підняла голову і сказала знервованим і водночас сповненим співчуттям голосом:
— Заспокойся, Філіпе! Заспокойся! Благаю, а то я не витримаю більше! Якщо ти поводитимешся так і надалі, то я умру перша!
Філіп звернувся до дружини з ніжністю, сповненою гіркоти:
— По суті, ти лише позбудешся тягаря. Я завдав тобі стільки прикрощів, що ти повинна радіти, коли я...
— Киньте,— втрутився капітан Сандер.— Ви так поводитись не повинні...
На око, вже спокійніший, але його спокій не міг ошукати нікого, Філіп прошепотів:
— Ваша правда. Вибач, кохана, знов ці кляті нерви...— Він сів знову на канапу.— Продовжуйте, пане капітан.
— Ет, нічого такого особливого,— провадив Сандер.— Друга річ, про яку я хотів вам сказати, торкається самого слідства. Незважаючи на величезні зусилля, ми не виявили нічого серйозного. А це прямо підтверджує мою гіпотезу, що вам нічого не загрожує. Зрозумійте: якби хтось вас аж так ненавидів, що ладен був учинити злочин, ми б, безперечно, його викрили...
Ніби даючи капітанові зрозуміти, що для нього його гіпотеза позбавлена всіх підстав, Вейтон, не встряючи в суперечку" запитав:
— А третя?
Щоб вигадати час, Сандер закурив.
— Не знаю, як вам про це й сказати. Ідеться про дуже [47] складний маневр, план якого спав мені в голову і який зовсім відвернув би від вас усяку небезпеку і став би пасткою для можливого убивці.
— Який маневр? — запитав Вейтон з непідробним зацікавленням.
— Уявіть собі,— вів далі Сандер,— ідо той, хто вирішив вас убити, прочитає у вечірніх газетах, що вас не стало... Тоді б йому не було чого робити. Ваша смерть до строку, призначеного ним, геть змінила б увесь розклад карт. Якщо він готував або готує вбивство, то його план лясне. Така містифікація, може, дозволить викрити факти, які виведуть нас на слід убивці. Усі газети писали б про вашу смерть, і хтось, хто цьому повірить, міг би сказати такі речі, про які він мовчить, поки ви живі...
— Усі газети? — урвав його Вейтон.
— Звичайно. Вийшовши звідси, я пішов би до представника Асошіейтед Прес, і сьогодні ввечері вся американська преса подала б звістку про вашу смерть... викликану...— Сандор посміхнувея,— інфарктом...
— Який жах! — гукнула раптом пані Вейтон, затуляючи обличчя руками.— Яке страхіття! Але ти ніколи не пристанеш на таке!
— Ах! Я ж не сказав, що збираюся це зробити,— зауважив Сандер.— Я сказав лишень, що це гарна, мабуть, ідея.
Джеллін, на якого ніхто не звертав уваги, міг легко спостерігати за реакцією всіх. Отож він підмітив, що пані Вейтон поривається щось сказати, але чоловік стримує її сердитим поглядом.
— Це тебе не обходить! — гукнув він.— На карту поставлено моє життя, розумієш!? Тільки я можу вирішувати все!.. Пане капітан, скажіть мені, що треба робити. Уже три дні я не довіряю нікому, а зараз уперше в мені оживає надія... Говоріть!
Сандер за хвилину зупинився.
— Така містифікація вимагає дотримання найсуворішої таємниці. Ніхто, окрім мешканців цього дому, не повинен нічого підозрювати. З цієї хвилини вам не можна нікого приймати. Нікого, розумієте? Згодом, під приводом жалоби, це буде цілком природно. Решту я беру на себе. Уже сьогодні вечірні випуски найбільших газет подадуть повідомлення про вашу смерть.
У цю мить пані Вейтон звелася на ноги. її бліде обличчя зраджувало тривогу і зневагу. З очима, повними сліз, вона звернулася до чоловіка:
— Ти блазень, Філіпе!— гукнула вона.— Блазень! Ти граєшся зі своїм і моїм життям! Ти зовсім не думаєш, що я цього моторошного фарсу не перенесу! Ти зовсім нічого не розумієш! — І вона, хлипаючи, вибігла з кімнати.
Запала тиша. Філіп Вейтон пройшовся по вітальні, глянув [48] на Джелліна, застиглого в шанобливій позі, а потім на Сандера, який саме закурив.
— Не зважайте на мою дружину,— сказав він капітанові.— Вона швидко заспокоїться і зрозуміє, що я маю рацію, пристаючи на вашу ідею. Спасибі вам... Велике спасибі...— піднесено повторив він.— Я відчуваю, що житиму, що їм не вдасться вбити мене!
Сандер і Джеллін попрощалися з Вейтоном, старанно приховуючи свій подив перед такою несподіваною поведінкою актора. Вийшли. Було без чверті дванадцята.
Розділ п'ятий
Усупереч логіці
Десятого листопада вечірня преса повідомила про смерть Вейтона.
Сандер просив президента Асошіейтед Прес не дуже виставляти це повідомлення, і майже всі газети подали його посередині колонки. Поліція домагалася лише появи цієї замітки, але оскільки через якийсь час її треба було спростовувати, то краще не зчиняти довкола смерті Вейтона надмірного галасу.
У вечірньому виданні "Бостон Ньюс" з'явився такий "пасаж":
"Знаменитий актор Філіп Вейтон
помер від інфаркту! Бостон, 9 листопада, вечір.
Сьогодні опівдні відомий актор Філіп Вейтон нагло помер у своїй віллі на серцевий приступ.