Бо таки дивно, що хтось без ніякої причини серед міста застрілив у автобусі дев'ятеро людей. А поліція не може придумати нічого кращого, як влаштовувати нескінченні облави.
– Так, справді дивно, – визнав Кольберг.
– Чи решта твоїх колег теж не приходять додому по тридцять шість годин?
– Мабуть, що так.
Вона знов почала читати. Кольберг сидів мовчки, може, хвилин десять, а може, й п'ятнадцять, не зводячи з неї погляду.
– Чого ти витріщився на мене? – запитала вона, все ще не дивлячись на нього, але вже веселим голосом.
Кольберг не відповів, і вона вдала, що читає ще уважніше. У неї було темне волосся, карі очі, правильні риси обличчя й чітко вималювані брови. Вона була на чотирнадцять років молодша за Кольберга: якраз недавно їй минуло двадцять дев'ять. І вона ніколи не вважала себе дуже вродливою. Врешті він сказав:
– Гун!
Уперше, відколи він зайшов до квартири, вона глянула на нього, ледь усміхнувшись і лукаво блиснувши очима.
– Що?
– Встань!
– Ну, встану.
Вона загнула правий верхній ріжок сторінки, яку саме прочитала, згорнула книжку й відклала її на бильце крісла. Тоді підвелася, звісивши руки й широко розставивши босі ноги. Весь час вона дивилася на Кольберга.
– Погано, – сказав він.
– Що погано?
– Загинати ріжки в книжці.
– Це моя книжка, куплена на власні гроші.
– Роздягнися, – сказав він.
Гун піднесла праву руку до шиї і почала поволі, один за одним, розстібати ґудзики, так само дивлячись на Кольберга. Потім розгорнула тонкий ситцевий халатик, і він упав додолу позад неї.
– Обернися, – сказав Кольберг.
Вона обернулась до нього спиною.
– Ти гарна.
– Дякую. Мені що, стояти так далі?
– Ні. Передом краще.
– Он як.
Вона обернулася і глянула на Кольберга з тим самим виразом на обличчі, що й перше.
– Ти вмієш стояти на руках?
– Принаймні вміла до зустрічі з тобою. А потім не було нагоди. Спробувати?
– Не треба.
– А я все-таки спробую.
Вона підійшла до стіни й досить легко стала вниз головою.
Кольберг зацікавлено стежив за нею.
– Стояти далі?
– Ні, досить.
– Я постою, коли це тебе розважає. Я, щоправда, можу зомліти. Тоді вкриєш мене чимось. Хустиною, абощо.
– Ні, перевертайся.
Гун неквапом, легенько знов стала на ноги і глянула на Кольберга через плече.
– Що б ти сказала, якби я захотів так тебе сфотографувати?
– Як це так? Голу?
– Еге.
– І вниз головою?
– Еге ж, хоч би й так.
– В тебе ж навіть немає фотоапарата.
– Немає. Але не в тім річ.
– Звичайно, ти можеш робити, що хочеш. Можеш, до лиха, робити, що тобі заманеться. Я казала тобі це ще два роки тому.
Він нічого не відповів. Гун і далі стояла біля стіни.
– До речі, а що б ти робив з такими фотографіями?
– Оце й є те питання, що мене цікавить.
Гун повернулась і поволі підійшла до нього.
– А тепер питання, яке цікавить мене: що все це в біса означає?
– Стенстрем тримав цілу паку таких фотографій у шухляді письмового столу.
– На роботі?
– Так.
– Чиїх?
– Своєї дівчини.
– Оси?
– Так.
– Мабуть, то було видовисько не з найкращих.
– Ні, чому ж, – сказав він.
Гун глянула на нього спідлоба.
– І напрошується питання: навіщо він їх зробив? – пояснив Кольберг.
– А це має якесь значення?
– Не знаю. Не можу з'ясувати.
– Мабуть, любив дивитися на них.
– Мартін також так вважає.
– Звичайно, розумніше було б час від часу приїздити додому й дивитися на оригінал.
– Мартін може й помилятися. Він, наприклад, тривожиться за нас. Я бачу по ньому.
– За нас? Чому це?
– Певне тому, що я в понеділок ввечері виходив сам до міста.
– А він хіба не виходить без дружини?
– Щось тут не ліпиться докупи, – сказав Кольберг. – Із Стенстремом і тими фотографіями.
– Чому? Адже відомо, які бувають чоловіки. А вона на тих фотографіях гарна?
– Так.
– Дуже гарна?
– Так.
– Ну, ти знаєш, що я повинна була б сказати.
– Знаю.
– Але я не скажу.
– Не скажеш. Це я також знаю.
– А може, Стенстрем хотів показати їх своїм товаришам? Щоб похвалитися.
– Навряд. Він був не такий.
– Чого ж ти морочиш собі ними голову?
– Не знаю. Мабуть тому, що й досі не напав на якийсь слід.
– А фотографії хіба якийсь слід? Думаєш, що хтось убив Стенстрема через них? Навіщо ж тоді він убив ще восьмеро інших?
Кольберг хвилину дивився на Гун.
– Отож-бо, – нарешті мовив він. – Ти правду кажеш.
Вона була довгонога, пропорційно збудована, з нормальною чуттєвістю. Була саме така, якої він хотів, але ж шукати її довелося більше ніж двадцять років, а тоді ще рік зважуватись.
Мартін Бек не згаяв двадцяти років на пошуки дружини. Він зустрів її сімнадцять років тому, відразу зробив вагітною і одружився. Раз, два, і кінець.
Тепер вона стояла в дверях спальні, наче сама доля, в зім'ятій нічній сорочці, зі смугами від подушки на обличчі.
– Ти так кашляєш і шморгаєш носом, що можеш усіх у домі побудити, – сказала вона.
– Пробач.
– І чого ти куриш серед ночі? З хворим горлом? Мартін Бек погасив сигарету в попільничці і сказав:
– Мені дуже шкода, що я тебе збудив.
– Що там я, головне, щоб ти знов не схопив запалення легень. Краще лишись завтра вдома.
– Мабуть, навряд чи мені вдалося б лишитися вдома.
– Дурниці. Як ти будеш працювати хворий? Наче в поліції більше нікого немає. А крім того, ти повинен уночі спати, а не читати давні рапорти. Того вбивства в таксі ти ніколи не розплутаєш. Відклади все і гаси світло. На добраніч.
– На добраніч, – машинально відповів Мартін Бек зачиненим дверям спальні.
Він насупив брови й відклав убік зшиті рапорти. Їх аж ніяк не можна було назвати давніми, бо Мартін Бек читав копію медичної експертизи, яку він отримав щойно ввечері. Але кілька місяців тому він справді цілими ночами перечитував матеріали, що стосувалися одного вбивства в таксі з метою пограбування, яке сталося дванадцять років тому.
Мартін Бек якийсь час лежав нерухомо, втупивши очі в стелю. Нарешті він почув неголосне хропіння зі спальні, швидко підвівся з ліжка і обережно вийшов у передпокій. Хвилинку він повагався, тримаючи руку на телефоні, тоді пересмикнув плечима, підняв трубку й набрав Кольбергів номер.
– Кольберг слухає, – почувся в трубці задиханий голос Гун.
– Привіт, а Ленарт є?
– Є.
– Що таке? – спитав Кольберг.
– Я тобі заважаю?
– Можна сказати, заважаєш. Чого тобі треба?
– Слухай, ти пам'ятаєш, що було влітку після вбивства у парку?
– Пам'ятаю, і що?
– У нас тоді не було роботи, і Гаммар звелів переглянути давні справи, які нам не пощастило розплутати. Пам'ятаєш?
– Еге ж. І ти подзвонив, щоб сказати мені про це?
– Ні. Я хочу спитати, яку справу взяв собі Стенстрем? Він саме був вернувся з відпустки.
– Не маю уявлення. Я думав, що він тобі сказав.
– Ні, він нічого не казав.
– То, може, Гаммар знає.
– Так. Звичайно, Гаммар має знати. До побачення. Пробач, що я тебе збудив.
– Іди до лиха!
Мартін Бек почув, як клацнула трубка. Свою він ще якийсь час притискав до вуха, нарешті також поклав і почвалав назад до канапи.
Він ліг і вимкнув світло. Лежачи в темряві, він почував себе дурень дурнем.
XVIII
Усупереч усім сподіванкам п'ятниця принесла новину, яка їх підбадьорила. Прийняв її по телефону Мартін Бек. Решта всі почули, як він сказав:
– Що? Знайшли? Справді?
Всі покидали, хто що тримав у руках, і втупилися в Мартіна Бека. Він поклав трубку і сказав:
– Балістичне дослідження закінчене.
– Ну й що?
– Нібито визначили, з чого вбивця стріляв.
– З військового пістолета, – сказав Гунвальд Ларсон. – Їх сотні лежать без охорони у військових складах. Краще б вони роздали їх злодіям задарма, аніж щотижня замикати склади на нові замки. Я за півгодини можу купити їх у місті з десяток.
– Трохи не так, як ви собі гадаєте, – мовив Мартін Бек, беручи в руки папірець, на якому перед цим щось записував. – Зразок тридцять сьомий, тип "Суомі".
– Та невже? – здивувався Меландер.
– Це той старий, з дерев'яним руків'ям, – сказав Гунвальд Ларсон. – Я бачив такі ще в сорокових роках.
– Зроблений у Фінляндії чи в нас, за фінською ліцензією? – запитав Кольберг.
– У Фінляндії, – відповів Мартін Бек. – Той хлопець, що телефонував, сказав, начебто вони певні цього. Патрони теж давні, виготовлені фірмою швацьких Машин "Тіккакоскі".
– М-37, – сказав Кольберг. – Барабан на сім патронів. Важко собі уявити, в кого може тепер бути такий пістолет.
– Ні в кого, – сказав Гунвальд Ларсон. – Тепер він уже лежить на дні Стремена. На тридцятиметровій глибині.
– Можливо, – сказав Мартін Бек. – Але хто міг його мати чотири дні тому?
– Якийсь божевільний фіни, – мовив Гунвальд Ларсон. – Берімо зграю собак і нумо виловлювати в місті всіх навіжених фінів. Ото буде весела робота.
– Ми щось скажемо пресі? – запитав Кольберг.
– Ні, – відповів Мартін Бек. – Жодного слова.
Запала тиша. Нарешті в них з'явилася перша провідна ниточка. Скільки мине часу, поки вони знайдуть другу?
Відчинилися двері, й до кімнати, зацікавлено, роззираючись, ввійшов якийсь юнак. Він тримав у руці сірий конверт.
– Кого тобі треба? – запитав Кольберг.
– Меландера, – відповів юнак.
– Старшого слідчого карного відділу Меландера, – поправив його Кольберг. – Ось він сидить.
Юнак поклав конверт на письмовий стіл Меландера і вже хотів вийти, коли Кольберг сказав:
– Я не чув, щоб ти стукав.
Юнак спинився, тримаючись за клямку, але не озивався. В кімнаті було тихо. І серед тієї тиші Кольберг сказав поволі, виразно, ніби пояснював щось дитині:
– Коли входиш до кімнати, треба постукати, тоді почекати, поки тобі дозволять зайти, і аж потім відчиняти двері. Зрозуміло?
– Авжеж, – сказав юнак, дивлячись Кольбергові під ноги.
– Отож-бо, – сказав Кольберг і відвернувся.
Юнак швидко вийшов і нечутно зачинив за собою двері.
– Хто це? – запитав Гунвальд Ларсон.
Кольберг стиснув плечима.
– Він чимось нагадує Стенстрема, – сказав Гунвальд Ларсон.
Меландер відклав люльку, розпечатав конверт і витяг з нього зелений зшиток із сантиметр завтовшки.
– Що це таке? – спитав Мартін Бек.
Меландер погортав зшиток і сказав:
– Висновок психологів. Я звелів його оправити.
– Ну, Фродріку, що там написано в твоєму талмуді?
Меландер витрусив люльку на аркуш паперу, згорнув його й викинув у кошик.
– У Швеції не було ще такого випадку, – сказав він. – Хіба що вернемося назад до часів Нурлунда і вбивства на пароплаві "Принц Карл". Отже, нам треба в основному опиратися на американські дослідження, зроблені за останнє десятиріччя.
Він дмухнув у люльку, пробуючи, чи вона не забита, й повів далі, натоптуючи її тютюном:
– Американським дослідникам не бракує матеріалу, не те що в нас.