Май Шевал, Пер Вале
ГІРКИЙ СМІХ
Переклад О. Сенюк
Роман
I
Увечері тринадцятого листопада в Стокгольмі лив дощ. Мартін Бек і Кольберг грали в шахи у Кольберговій кішртирі, неподалік від станції метро "Шермарбрінк", на південній околиці міста. Останніми днями не сталося нічого особливого, тому обидва вони були вільні.
Мартін Бек був поганим шахістом, але сяк-так умів грати. Цього вечора Кольбергові довелося глядіти свою малу дочку, якій щойно минуло два місяці, а Мартін Бек не дуже квапився додому, якщо не мав особливої потреби. Надворі лютувала негода. Над дахами пропливала завіса з дощу, хляпаючи в шибки, вулиці були майже порожні, тільки де-не-де на них з'являлися перехожі, що їх, мабуть, у таку сльоту вигнало з дому якесь, лихо.
Перед посольством Сполучених Штатів на Страндвеген і вздовж вулиць, що прилягали до неї, чотириста двадцять поліцаїв змагалися з приблизно вдвічі більшою кількістю демонстрантів. Поліцейські були оснащені гранатами з сльозоточивим газом, пістолетами, нагайками, кийками, машинами, мотоциклами, короткохвильовими приймачами, мегафонами на батарейках, натренованими собаками і стривоженими кіньми. Демонстранти були озброєні листом і картонними транспарантами, що дедалі більше розлазились на дощі. Демонстрантів навряд чи можна було назвати монолітною групою, бо серед них були найрізноманітніші люди: від тринадцятирічних школярок у джинсах та спортивних куртках і надзвичайно поважних студентських діячів до провокаторів, професійних заколотників і навіть однієї вісімдесятирічної акторки в береті з блакитною шовковою парасолькою. Якийсь спільний великий стимул давав їм силу витримувати і зливу, і все, що могло статися. Поліцейські в свою чергу не були елітою поліційного корпусу. Їх стягли з різних дільниць міста, але кожному, хто мав знайомого лікаря чи вмів якось інакше викрутитись, пощастило уникнути цього неприємного відрядження. Тут були тільки ті, які знали, що вони роблять, і яким ця робота подобалась, а ще ті, кого поліційним жаргоном звали "півниками" – надто молоді й недосвідчені, щоб зважитись ухилитись від неприємного завдання; а втім, вони не мали уявлення, що це за операція і навіщо вона потрібна. Коні ставали дибки й кусали вудила, поліцаї хапалися за кобури пістолетів і раз по раз вимахували кийками. Якась дівчинка несла транспарант із звичайним написом: "ВИКОНУЙТЕ СВІЙ ОБОВ'ЯЗОК! ЗБИРАЙТЕ БІЛЬШЕ ПОЛІЦІЇ!" Троє поліцейських, десь по вісімдесят п'ять кілограмів кожен кинулись до неї, подерли транспарант, а саму дівчинку потягли до поліційної машини, заломлюючи їй руки й обмацуючи груди. Дівчинці того дня минуло тринадцять років, і груди в неї ще не виросли.
Всього поліція затримала понад п'ятдесят осіб. Багато з них були поранені. Дехто з затриманих належав до так званих популярних людей, що могли написати до газети або виступити по радіо чи телебаченню. Коли чергові в поліційній дільниці бачили такого, в них мороз ішов по спині і вони поспішали відпустити його, винувато посміхаючись і стримано кланяючись. Іншим затриманим цей обов'язковий допит не минався так легко. Одному поліцейському, на коні влучила в голову порожня пляшка, і хтось же ту пляшку кинув.
Операцією керував поліцай високого рангу, що мав військову освіту. Він начебто був експертом у справах, що стосувалися громадського порядку, і тепер задоволено дивився на безлад, який йому пощастило викликати серед демонстрантів.
У квартирі біля станції метро "Шермарбрінк" Кольберг зібрав фігури з шахівниці в дерев'яний ящичок і закрив його на защіпку. Дружина саме повернулася з своїх вечірніх курсів і відразу лягла спати.
– Ти ніколи не навчишся грати в шахи, – дорікнув Кольберг Мартінові Беку.
– Мабуть, на це потрібен особливий хист, – похмуро відповів той. – Чуття до шахів.
Кольберг змінив тему:
– Сьогодні ввечері на Страндвеген чортзна-що діється.
– Авжеж. Чого вони хочуть?
– Вручити послові листа, – сказав Кольберг. – Тільки вручити листа. Чому вони не пошлють його поштою?
– Тоді він не приверне до себе такої уваги.
– Звичайно. Але все ж таки це безглуздя. Аж сороммо за них.
– Так, – погодився Мартін Бек.
Він надів капелюха й плаща і рушив до дверей. Кольберг швидко підвівся.
– Я тебе проведу, – сказав він.
– Нащо тобі виходити надмір?
– Та трохи погуляю.
– В таку негоду?
– Я люблю дощ, – відповів Кольберг, надіваючи темно-синій попліновий плащ.
– Досить того, що вже я застудився, – сказав Мартін Бек.
Мартін Бек і Кольберг були поліцейськими. Працювали вони в державній комісії розслідування вбивств. Тимчасово вони не мали якоїсь нагальної роботи і могли більш-менш спокійно відпочити.
У місті не видно було жодного поліцейського. Біля центрального вокзалу якась стара жінка марно чокала, що підійде поліцейський, віддасть честь і, всміхаючись, переведе її через вулицю. Якийсь тип, що саме розбив цеглиною вітрину в центрі міста, міг не боятися, що виття сирени поліційної радіомашини переб'є йому почату роботу.
Поліція мала інші справи.
Тиждень тому шеф в офіційній промові заявив, що поліції доведеться занедбати багато звичайних своїх обов'язків, бо треба захищати американське посольство від листів та інших дій тих, кому не подобається Ліндон Джонсон і війна у В'єтнамі.
Ленартові Кольбергу також не подобався Ліндон Джонсон і війна у В'єтнамі, зате він любив вештатися по місту в дощ.
Об одинадцятій годині демонстрація, можна сказати, скінчилася, але дощ не перестав лити.
Майже тієї самої хвилини в Стокгольмі сталося вісім убивств і одна спроба вбивства.
II
"Дощ, – похмуро думав він, виглядаючи у вікно. – Листопадова пітьма й дощ, холодний і густий. Вістун близької зими. Скоро почне йти сніг".
Саме тепер у місті не було нічого привабливого, а особливо на цій вулиці з безлистими деревами й великими старомодними будинками на винайм. Непривітний бульвар негарно розпланований, ще коли його забудовували. Він нікуди не веде й ніколи не вів, а просто лишився як сумна згадка про те, що колись давно почато з великим розгоном розбудовувати місто, але не закінчено. Тут не було освітлених вітрин і перехожих на тротуарах. Тільки високі голі дерева й вуличні ліхтарі, холодне біле світло яких віддзеркалювалося в калюжах і на мокрих дахах машин.
Він так довго тинявся вулицями в дощ, що волосся і штани промокли наскрізь, і тепер він відчував, як холодна вода стікала по стегнах, по потилиці й по шиї, ба навіть між лопатками.
Він розстебнув два верхні ґудзики плаща, засунув праву руку в кишеню куртки й легенько торкнувся пістолета, на дотик теж холодного й вогкого.
Від цього дотику чоловік у темно-синьому попліновому плащі мимоволі здригнувся і спробував думати пре щось інше. Наприклад, про готельну терасу в Андрайчі, де він п'ять місяців тому провів свою відпустку. Про важку непорушну спеку, про яскраве сонце над набережною і рибальськими човнами і про бездонне блакитне небо над пасмом гір по той бік затоки.
Потім йому спало на думку, що там, певне, цієї пори року також іде дощ і що там немає в будинках парового опалення, тільки каміни.
І що він уже не на тій вулиці, якою недавно проїздив і що скоро йому знов доведеться вийти на дощ.
Він почув за собою кроки на східцях і здогадався, що це той чоловік, який сів ще в центрі перед крамницею Алена на Кларабергатан, за дванадцять зупинок звідси.
"Дощ, – думав він. – Я не люблю дощу. Власне, я його ненавиджу. Цікаво, коли мене викличуть. Зрештою, чого я тут вештаюсь, чому не лежу вдома біля…"
Це було останнє, що він подумав.
Автобус був червоний, двоповерховий, з кремовим верхом і сірим лакованим дахом. Типу "Лейленд Атлантін", зроблений в Англії, але сконструйований спеціально для введеного два місяці тому в Швеції правостороннього вуличного руху. Саме, цього вечора він курсував сорок сьомим маршрутом у Стокгольмі від Бельмансру в Зоопарку до Карлберга і назад. Тепер він їхав на північний захід і наближався до кінцевої зупинки біля Норра Сташунсгатан, що містилася всього за кілька метрів від межі, що ділила Стокгольм і Сульну.
Сульна – передмістя Стокгольма; вона функціонує як окрема комунально-адміністративна одиниця, хоч межа між обома містами існує тільки у вигляді ламаної лінії на карті.
Це був великий червоний автобус, більше ніж одинадцять метрів завдовжки і майже чотири з половиною метри навширшки. Крім того, він важив понад п'ятнадцять тонн. Фари були ввімкнені, він гудів серед безлистих дерев на безлюдній Карлбергсвеген і здавався з своїми запітнілими вікнами теплим і затишним. Потім він завернув праворуч на Норрбакагатан, і гудіння мотора стихло на довгому узвозі до Норра Сташунсгатан. Струмені дощу періщили по даху й по шибках, а колеса, що важко й невблаганно котилися вниз, здіймали цілі каскади води."
Кінець вулиці був також кінцем узвозу. Автобус мав навернути під кутом у тридцять градусів на Норра Сташунсгатан, а тоді ще проїхати триста метрів до кінцевої зупинки.
Єдиний, хто стежив тієї миті за автобусом, був якийсь чоловік, що притулився до стіни будинку за сто п'ятдесят метрів вище на Норрбакагатан. То був злодій, що саме намірявся вибити вітрину. Він стежив за автобусом, бо перечікував, поки той проїде, щоб мати вільну руку.
І він побачив, як автобус загальмував на перехресті й почав блимати лівим бічним світлом. Потім зник з очей. Дощ залопотів ще дужче, заглушаючи всі звуки. Чоловік підняв руку й вибив вітрину.
Він тільки не побачив, що червоний двоповерховий автобус не докінчив повороту.
Повертаючи, автобус ніби спинився на мить, тоді покотився через вулицю, на тротуар і до половини ввігнався в дротяну огорожу, що відділяла Норра Сташунсгатан від порожнього двору якогось складу.
Там він зупинився.
Мотор затих, але фари й освітлення всередині не згасло.
Запітнілі шибки й далі затишно блищали серед темряви й холоду.
А дощ періщив у плаский дах.
Було три хвилини на дванадцяту ночі тринадцятого листопада 1967 року.
В Стокгольмі.
III
Крістіансон і Квант патрулювали радіомашиною по Сульні.
Протягом своєї досить одноманітної служби вони затримали сотні п'яних і багато злодіїв, а раз, мабуть, урятували життя шестирічній дівчинці, спіймавши відомого вбивцю на сексуальному грунті саме тоді, коли той хотів напасти на неї.