Пер Вале
Вбивство на 31-му поверсі
Переклад Ольги Сенюк
1
Тривога почалася рівно о 13.02. Начальник поліції особисто зателефонував до шістнадцятої дільниці, а через одну хвилину тридцять секунд залунали дзвінки у вартівні й службових приміщеннях нижнього поверху. Вони ще не стихли, коли Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці, вийшов зі свого кабінету. То був чоловік середнього віку, середнього зросту, з буденним, невиразним обличчям. На останній приступці кручених сходів він спинився й перебіг очима по вартівні. Тоді поправив краватку й подався до машини.
Машини заливали вулиці, поблискуючи шибками, і з їхнього потоку міські будинки здавалися рядами колон зі скла й бетону. Тут, у світі рівних площин, люди на тротуарах справляли враження якихось неприкаяних і нещасних. Вони були гарно вбрані, але дивовижно скидалися одне на одного, і всі кудись поспішали. Вони сунули нервовим плавом, збивалися купою перед червоним світлом і блискучими хромованими автоматами, ненастанно озиралися довкола і м'яли в руках течки й торбинки.
Поліційні машини, ввімкнувши сирени, пробивалися крізь тісняву.
Комісар Єнсен сидів у передній. То була звичайна поліційна машина, синя з жовтою смужкою. За нею їхав сірий автобус із заґратованим віконцем у задніх дверях і прожектором на даху, що під час руху обертався навколо осі.
Начальник поліції озвався по радіотелефону:
— Єнсене!
— Слухаю.
— Де вже ви?
— Посеред майдану Профспілок.
— Сирени ввімкнуті?
— Так.
— Вимкніть їх, коли минете майдан. [4]
— Дуже великий рух.
— Що вдієш. Вам не можна привертати увагу.
— Однаково нас підслухують репортери.
— За це ви не відповідаєте. Я маю на думці людей. Тих, що на вулицях.
— Розумію.
— Ви у формі?
— Ні.
— Добре. Скільки вас там?
— Я і четверо патрульних у цивільному. А в пікеті десять поліцаїв. Уже у формі.
— Заходити до будинку чи бути близько коло нього можна тільки тим, хто в цивільному. А пікет нехай висадить половину людей за триста метрів перед будинком, тоді помине його й зупиниться на чималій відстані.
— Буде виконано.
— Перекрийте головну вулицю й бічні, що ведуть до неї.
— Буде виконано.
— Якби хто спитав, навіщо, скажіть, що через нагальну дорожню роботу. Наприклад...
Начальник замовк.
— Тріснула труба тепломагістр&чі?
— От-от.
Якусь хвилю в апараті полускувало. Тоді знов:
— Єнсене!
— Слухаю.
— Ви ж не забудьте, як до них звертатися.
— Тобто?
— Я гадав, що це всім відомо. Там їх не називають директорами.
— Ясно.
— Вони дуже вразливі в цьому питанні.
— Розумію.
— Думаю, вам не треба ще раз нагадувати, що... що це справа делікатна?
— Ні.
Механічний шум. Ніби зітхання, глибоке, металеве.
— Де ви тепер?
— З південного боку майдану. Якраз перед монументом Робітника.
— Вимкніть сирени.
— Вимкнуто.
— Збільшіть відстань між машинами.
— Збільшено.
— Я викличу по радіо додатковий радіопатруль. Він чекатиме вас на стоянці машин. Тримайте його в резерві. [5]
— Ясно.
— Де ви тепер?
— На виїзді з північного боку майдану. Я вже бачу Дім.
Вулиця була рівна й широка, на шість рядів машин і з вузькою білою вісьовою лінією. За високою крицевою огорожею ліворуч починався узвіз, а внизу видніла гавань для суден далекого плавання з товарною пристанню, сотнями складів біля вантажних причалів. Поміж них сновигали люди, здебільшого вантажники й шофери в білих комбінезонах і червоних кашкетах.
Дорога пролягала узбіччям пагорба і йшла вгору. Зі східного боку її захищав мур із гранітових брил, скріплених цементом. Мур той був сірий, з прямовисними іржавими патьоками від арматурного заліза. Далі стриміли верхівки негустих дерев з голим віттям. Знизу, з дороги, не видно було будівлі за деревами, але Єнсен знав, що вона там є, і знав, яка вона на вигляд. Там містилася психіатрична лікарня.
На вершині нагорба дорога ледь повертала праворуч. Саме там й стояв Дім, одна з найвищих будівель у країні, та ще й винесена на таку верховину — тож її видно було з усіх кінців міста. Він завжди стримів перед очима, і хоч би звідки їхати, здавалося, що Дім стоїть у кінці шляху.
Дім мав квадратову основу і тридцять поверхів. На кожній стіні було чотириста п'ятдесят вікон і білі дзиґарі з червоними стрілками. Обличкований він був поливаними плитками, синіми від основи, а що вище, то яснішими.
Єнсенові крізь вітрову шибку Дім видався велетенською колоною, що виростає з землі просто в холодне, по-весняному безхмарне небо. Він і далі тримав коло вуха трубку радіотелефону. А Дім розростався, затуляючи обрій.
— Єнсене!
— Слухаю.
— Я покладаюся на вас. Тепер вам самому треба з'ясувати обставини.
Запала коротка мовчанка: в апараті потріскувало. Потім начальник непевно мовив:
— У мене все.
2
На вісімнадцятому поверсі підлоги були встелені блакитними килимами. Єнсен побачив дві великі моделі кораблів у вітрині й вестибюль з кріслами та довгастим низеньким столиком. [6]
У кімнаті зі скляними стінами сиділо, нічого не роблячи, троє молодих жінок. Одна з них зиркнула на відвідувача й запитала:
— Вам чого?
— Моє прізвище Єнсен. Маю нагальну справу.
— Нагальну?
Жінка підвелася й повільно, з добре засвоєною байдужістю рушила по килимові до дверей. А відчинивши їх, сказала:
— Прийшов якийсь Єнсен.
Вона мала гарні ноги й тонкий стан, але вбрана була без смаку.
З дверей визирнула ще одна жінка, трохи старша. Русява, з правильними рисами і майже стерильною зовнішністю.
Навіть не глянувши на свою помічницю, вона відразу мовила:
— Прошу. На вас чекають.
Наріжна кімната мала шестеро вікон. Унизу лежало місто, неприродне й мертве, мов рельєфна карта. Хоч сонце сліпило очі, все було чітко видно. День був ясний і холодний. Барви кімнати теж були чисті й холодні: дуже ясні стіни, такого самого кольору покриття на підлозі й меблі з крицевих трубок.
У заскленій шафі між вікнами стояли на гарних дерев'яних підставках блискучі хромовані келихи з вигравіювани-ми віночками з дубового листя. Більшість їх зверху була вкоронована стрільцями з лука або орлами з розгорненими крильми.
На письмовому столі були апарат внутрішнього телефону, велика попільничка з нержавкої криці й кістяна гадюка.
На шафі стояв червоно-білий настільний прапорець з хромованим держальцем, а під столом — пара жовтих сандалій і порожня алюмінієва скринька на сміття.
Посеред столу лежав лист.
У кімнаті було двоє чоловіків.
Один стояв з вужчого боку столу, спираючись пучками пальців на поліровану стільницю. Він був у темному, добре випрасуваному костюмі, чорних черевиках ручної роботи, білій сорочці й сірій шовковій краватці. Обличчя в нього було гладеньке, улесливе, чуб зализаний, а очі за великими окулярами в роговій оправі — по-собачому віддані. Єнсен часто бачив такі обличчя, а надто в телевізійних передачах.
Другий, що здавався трохи молодшим, був у шкарпетках [7] з жовтою лямівкою, ясно-брунатних териленових штанях і білій розстебнутій сорочці навипуск. Він стояв коліньми на стільці коло вікна, впершись підборіддям у долоню, а ліктями — в біле мармурове підвіконня. Він був русявий, з блакитними очима.
Єнсен показав свій службовий знак і ступив крок до столу.
— Ви шеф видавництва?
Чоловік у шовковій краватці похитав головою і відійшов від столу, легенько вклоняючись та жваво показуючи в бік вікна. Усмішки його не можна було витлумачити.
Русявий зсунувся з стільця, легкою ходою підійшов до Єнсена й потис йому руку міцно й коротко. Тоді кивнув на стіл і мовив:
— Ось він.
Конверт був білий, звичайний, угорі наліплено три марки, а в нижньому лівому кутку стояв червоний штемпель з написом "терміновий". Усередині лежав згорнутий учетверо аркушик паперу. І адреса й текст листа були складені з наліплених літер, певне, вирізаних з якоїсь газети. Папір був дуже високої якості, і його формат здавався нестандартним. Єнсен почав читати листа, тримаючи його пучками: "щоб помститися за вбивство яке ви вчинили в будинок закладено потужний заряд із годинниковим механізмом що має вибухнути рівно о чотирнадцятій годині двадцять третього березня дайте змогу врятуватися невинним".
— Вона, звичайно, схибнута,— сказав русявий.— Просто-таки божевільна.
— Авжеж, ми дійшли такого висновку,— додав чоловік у шовковій краватці.
— Або це неймовірно дурний жарт,— мовив русявий.— Та ще й банальний.
— Авжеж, може й таке бути,— погодився чоловік у шовковій краватці.
Русявий байдуже позирнув на нього і сказав:
— Це наш директор. Перший директор видавництва.— І, трошки помовчавши, додав: — Мій найближчий помічник.
Усмішка в директора поширшала, і він схилив голову. Може, з вдячності, а може, заховав обличчя з якоїсь іншої причини. Наприклад, зі скромності, пошани чи гордощів.
— У нас є ще дев'яносто вісім директорів,— пояснив русявий.
Комісар Єнсен глянув на свого годинника: 13.19.
— Мені здалося, що ви, пане шефе, сказали "вона". Ви маєте підставу допускати, що листа послала жінка?
— Мене звичайно називають видавцем,— поправив русявий. [8]
Він обминув стіл, сів у крісло і закинув на бильце праву ногу.— Ні, звичайно, ні. Просто мені так здалося. Хтось же мав його послати.
— Авжеж! — сказав директор.
— І мені цікаво: хто? — закінчив русявий.
— Так: хто? — й собі докинув директор.
Усмішка вже зникла з його обличчя, натомість на переніссі з'явилися глибокодумні зморшки.
Видавець закинув на бильце й ліву ногу. Єнсен знову поглянув на годинника: 13.21.
— Треба евакуювати будинок,— мовив він.
— Евакуювати? Неможливо. Це означало б припинити працю. Може, й години на дві. Ви розумієте, що це означає? Хоч приблизно уявляєте, скільки це нам коштуватиме?
Він обернувся разом з кріслом і вимогливо глянув на свого найближчого помічника. Той миттю наморщив чоло ще трішечки глибше за свого шефа і, щось мурмочучи, почав вираховувати на пальцях. Чоловік, який хотів, щоб його звали видавцем, холодно подивився на директора, тоді крутнув крісло назад.
— Щонайменше три чверті мільйона,— сказав він.— Розумієте? Три чверті мільйона. Щонайменше. Або й удвічі більше.
Єнсен ще раз прочитав листа, тоді глянув на годинника: 13.23.
— Ми видаємо сто сорок чотири журнали,— повів далі видавець.— Усі вони друкуються в цьому будинку. їхній загальний наклад сягає понад двадцять мільйонів примірників на тиждень. І для нас головне — вчасно надрукувати їх і розіслати без затримки.
Обличчя його змінилося.