Поліція проґавила єдиного важливого свідка. Поліція брехала пресі й громадськості просто у вічі".
"Якщо преса і Великий Детектив Громадськість не матимуть точної інформації, як поліція може сподіватися від них допомоги?"
Газети забули тільки згадати, що Шверін помер, – мабуть, тому, що дуже поспішали.
На лихо, це масове вбивство, крім усього, збіглося із запланованим кілька тижнів перед тим наскоком на кіоски й тютюнові крамнички з метою вилучення порнографічної літератури, яка ображала моральність громадян.
Одна газета на першій сторінці ласкаво повідомляла, що психічнохворий убивця в нападі шалу гасає по місту, свіжий слід холоне й стирається, жах паралізує громадськість, а тим часом армія духовних послідовників Паулюса Бергстрема, щоб підігріти пристрасті, гупає чобітьми по місту, вишукує порнографічні листівки і, чухаючи потилицю, намагається збагнути плутану інструкцію міністерства юстиції, що слід вважати образою моральності, а що ні.
Кольберг прийшов на Кунгсгатан близько четвертої години після обіду. На чубі й на бровах у нього понамерзали шматочки льоду. Він з понурим виразом кинув на стіл паку газет.
– Коли б ми мали стільки інформаторів, скільки писак, нам не довелося б і пальцем ворухнути, – сказав він.
– Це все питання коштів, – мовив Меландер.
– Знаю. Але чи вони б допомогли?
– Ні, – сказав Меландер. – Не така це проста справа.
Він витрусив люльку і знов заглибився в свої папери.
– Ти вже розмовляв з психологами? – кисло спитав Кольберг.
– Так. Рапорт передруковують, – відповів Меландер, не підводячи голови.
В головному штабі слідчої групи з'явилася нова людина. Прибула третина обіцяного підсилення, Монсон із Мальме.
Монсон був майже такий на зріст, як Гунвальд Ларсон, але не такий грізний на вигляд. Він цілу ніч їхав із Сконе своєю машиною. І не тому, що хотів отримати мізерне відшкодування по сорок шість ере за кілометр, – просто, він цілком слушно вважав, що добре буде мати під рукою машину з номерами іншого міста.
Тепер він стояв біля вікна, дивився надвір і жував зубочистку.
– Для мене нема якоїсь роботи? – запитав він.
– Є. Ми кількох людей не встигли допитати. Ось, наприклад, пані Еспер Чельстрем. Удова одного з убитих.
– Ремісника Югана Чельстрема.
– Так. Мешкає на Карлбергсвеген, вісімдесят дев'ять.
– А де лежить Карлбергсвеген?
– Он там висить карта, – втомлено сказав Кольберг.
Монсон кинув погризену зубочистку в попільничку Меландера і байдуже витяг з нагрудної кишені нову. Він якийсь час вивчав карту, тоді одягнув пальто. У дверях він обернувся і глянув на Кольберга.
– Слухай!
– Що таке?
– Ти не знаєш такої крамнички, де можна купити пахучі зубочистки?
– Ні, не знаю.
– Шкода, – сумно сказав Монсон. А виходячи, додав: – Я чув, що є такі. А я саме кинув курити.
Коли двері за ним зачинилися, Кольберг глянув на Меландера й сказав:
– Я його бачив єдиний раз у житті. Торік у Мальме. І він питав те самісіньке.
– Про зубочистки?
– Так.
– Дивно.
– Що дивно?
– Що відтоді минуло більше як рік, а він так і не з'ясував, чи справді є такі зубочистки.
Меландер нічого не відповів на це, і розмова урвалася.
Хоч там що писали газети, а Великий Детектив Громадськість невтомно діяла цілу другу половину дня. Сотні, людей телефонували до поліції або приходили особисто, щоб заявити, що вони, мабуть, їхали тим самим автобусом, у якому сталося вбивство.
Усю цю інформацію працівники слідчої групи мусили просіяти крізь своє сито, і тільки. в одному випадку виявилося, що їхня праця була недаремна. Один чоловік, який сів у двоповерховий автобус на зупинці Юргордсбру десь о десятій вечора в понеділок, ладен був заприсягтися, що бачив Стенстрема. Він сказав це по телефону й попав на Меландера, який відразу ж викликав його.
Чоловікові було десь із п'ятдесят років. Він тримався дуже впевнено.
– Отже, ви бачили помічника слідчого Стенстрема?
– Так.
– Де?
– Коли я сів у автобус на Юргордсбру. Він сидів ліворуч, зразу ж за водієм.
Меландер кивнув головою. Інформація про те, де хто сидів у автобусі, ще не попала в пресу.
– Ви певні, що то був він?
– Так.
– А чому?
– Я його впізнав. Я працюю нічним сторожем.
– Це правда, – сказав Меландер. – Кілька років тому ви сиділи у вестибюлі старого поліційного будинку на Агнегатан. Я тепер згадав.
– Так, – здивувався чоловік. – А я вас не впізнав.
– Я бачив вас двічі, проте ми жодного разу не розмовляли, – сказав Меландер.
– Але Стенстрема я добре пам'ятаю, бо…
Чоловік завагався.
– Бо що? – ласкаво запитав Меландер.
– Він був такий молодий і носив джинси й спортивну сорочку. Я подумав, що він не може працювати в поліції. І звелів йому показати посвідчення. А потім…
– Що потім?
– Потім я через кілька тижнів знов помилився. Дуже прикро, але це правда.
– Нічого, таке буває. Отже, коли ви побачили його позавчора ввечері, він в" ас упізнав?
– Ні. Не впізнав.
– Біля нього хтось сидів?
– Ні, місце було порожнє. Я добре пам'ятаю, бо спершу хотів привітатися й сам сісти коло нього. Але потім подумав, що це було б смішно.
– Шкода, – мовив Меландер. – І ви зійшли на площі Сергеля?
– Так. Я там пересів на метро.
– А Стенстрем лишився в автобусі?
– Думаю, що лишився. Принаймні я не бачив, щоб він злазив. А я сидів нагорі.
– Може, вип'єте чашку кави?
– Залюбки. Дякую, – мовив чоловік.
– Було б добре, якби ви поглянули на фотографії, – сказав Меландер. – Та, на жаль, вони не дуже приємні.
– Я розумію, – промурмотів чоловік.
Він почав оглядати фотографії, зблід і кілька разів ковтнув слину. Але впізнав тільки Стенстрема.
Через хвилину майже одночасно з'явилися Мартін Бек, Гунвальд Ларсон і Ренн.
– Що, Шверін по… – почав Кольберг.
– Так, помер, – відповів Ренн.
– Ну й що?
– Сказав щось.
– Що?
– Не знаю, – відповів Ренн, ставлячи на стіл магнітофон.
Усі з'юрмилися навколо нього.
"– Хто стріляв?
– Днркс.
– Який він був на вигляд?
– Яколсон.
– Ти що справді не можеш більше нічого добути з нього?
– Слухайте, добродію, з вами розмовляє старший помічник інспектора Ульгольм.
– Він помер".
"– Хто стріляв?
– Днркс.
– Який він був на вигляд?
– Яколсон".
– Ти сам придумав ці запитання? – поцікавився Гунвальд Ларсон.
– Так. Ось вони в мене записані, – скромно відповів Ренн.
– Геніально.
– Він був притомний тільки півхвилини, – образився Ренн. – Тоді помер.
Мартін Бек знов програв стрічку.
– Що він у біса каже? – мовив Кольберг.
Він не мав часу поголитися і задумливо скуб щетину на бороді.
Мартін Бек обернувся до Ренна:
– Що, по-твоєму, він сказав? Ти ж був там.
– Був, і думаю, що він зрозумів запитання й намагався на них відповісти.
– Ну?
– На перше запитання він відповів заперечно, щось ніби "Я не знаю" або "Я його не впізнав".
– Як ти, в біса, побачив таку відповідь у цьому "днркс"? – вражено спитав Гунвальд Ларсон.
Ренн почервонів і засовався на стільці.
– А й справді, як ти дійшов до такого висновку? – і собі спитав Мартін Бек.
– Не знаю. Мені так здалося. Таке склалося враження.
– Ага. А потім?
– На друге запитання він відповів досить виразно: "Яколсон".
– Так, я чув. Але що він мав на увазі? – мовив Кольберг.
Мартін Бек потирав пучками чоло там, де починався чуб.
– Або Якобсон, – мовив він задумливо. – Чи ще якось.
– Він каже "Яколсон", – наполягав Ренн.
– Так, – погодився Кольберг. – Але такого прізвища немає.
– Перевіримо, – сказав Меландер, – може, й є. А тим часом…
– Що?
– Тим часом, я думаю, що треба послати стрічку на експертизу. Якщо наша лабораторія не впорається, можна зв'язатися з радіо. Їхні звукотехніки мають усі прилади. Вони можуть відділити кожен звук на стрічці, спробувати різну швидкість.
– Так, це добра думка, – погодився Мартін Бек.
– Але спершу зітри до лиха того Ульгольма, – сказав Гунвальд Ларсон, – а то з нас глузуватиме цілий світ. – Він озирнувся по кімнаті. – А де те зозуленя Монсон?
– Певне, заблукав, – відповів Кольберг. – Треба, мабуть, було сказати йому, як їхати.
Він глибоко зітхнув.
Зайшов Ек, задумливо погладжуючи свою сиву голову.
– Що там? – запитав Мартін Бек.
– Газети звинувачують пас у тому, що ми й досі не помістили портрета невпізнаної жертви.
– Ти сам знаєш, який вигляд мав би той портрет, – мовив Кольберг.
– Знаю, але…
– Стривай, – сказав Меландер. – Можна дати опис. Вік – років тридцять п'ять – сорок, зріст – метр сімдесят один, вага – шістдесят дев'ять кілограмів, сорок другий номер взуття, карі очі, темний чуб. Шрам після операції сліпої кишки. Темний заріст на грудях і животі. Шрам від якоїсь давньої рани на зап'ястку. Зуби… ні, про них краще не згадувати.
– Я пошлю їм цей опис, – сказав Ек і вийшов. Хвилину всі мовчали.
– Фредрік дійшов до одного висновку, – сказав нарешті Кольберг. – Що Стенстрем сидів у автобусі вже до зупинки Юргордсбру. Отже, він їхав із Зоопарку.
– Що ж він там робив? – здивувався Гунвальд Ларсон. – Увечері, і в такий дощ?
– Я також дійшов до одного висновку, – сказав Мартін Бек. – Що він, мабуть, не знав тієї медсестри.
– Ти певний цього? – запитав Кольберг.
– Ні.
– Біля Юргордсбру він був сам, – сказав Меландер.
– Ренн також дійшов до одного висновку, – сказав Гунвальд Ларсон.
– До якого?
– Що те "днркс" означає: "Я його не впізнав". Уже не кажучи про якогось типа на прізвище Яколсон.
Оце було й усе, що вони з'ясували до середи п'ятнадцятого листопада.
Надворі йшов сніг, мокрий, лапатий. Уже зовсім стемніло.
Звичайно, немає людини на прізвище Яколсон. Принаймні в Швеції.
У четвер вони взагалі не дізналися нічого нового.
У четвер увечері Кольберг вернувся додому після одинадцятої. Дружина читала в кружалі світла від стоячої лампи. Вона була вбрана в короткий, застебнутий спереду халатик і сиділа в кріслі, підібгавши під себе босі ноги.
– Привіт, – сказав Кольберг. – Як посувається твоя іспанська мова?
– Звичайно, ніяк. Смішно й мріяти, що можна взагалі щось зробити, коли в тебе чоловік працює в поліції.
Кольберг нічого на це не відповів. Він скинув верхній одяг і зайшов до ванної. Там він поголився й довго сидів під душем, сподіваючись, що ніякий дурний сусід не викличе радіополіції і не звинуватить його в порушенні нічного спокою хлюпотом води. Потім надів купальний халат, зайшов до вітальні й сів перед дружиною. Якийсь час він дивився на неї.
– Давно я тебе не бачила, – сказала вона, не відводячи очей від книжки. – Як ваші справи?
– Погано.
– Шкода.